Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 27)

Він відчував, що несправедливо ображає її, але не міг зупинитися. Він усе стояв і кричав, кричав, наче вона була глухою. Потім видихся, притулився спиною до холодної стіни і спокійно сказав:

«Я знаю, що перед тобою я — скотина. І навіть не маю права просити прощення за те, що скривдив тебе. Адже я дуже тебе скривдив».

«Ти скривдив себе. Ти — вільний. Іди геть!.. Йди і не приходь більше ніколи, чуєш! Не приходь і не дзвони навіть, не смій!»

«А дитина? Людо, як же тепер бути? Що ж нам робити?» «Тепер? Нам? Тепер це моя справа. Тільки моя!.. Чого ж ти стоїш! Іди!..» — вона заплакала і втекла в кімнату. Як усе недоладно, гидко вийшло!

Він постояв ще трохи на кухні в якомусь оціпенінні, погладив рукою теплий кофейник і пішов, не попрощавшись. Усе!

Здавалося б, очікувана свобода — ось вона! І Леся ні про що не довідається. Не довідається, що він у той день наплював у душу хорошій людині, що цим своїм вчинком, можливо, убив ненародженого. Він таки — вбивця! Справжній, огидний. Але він — вільний! Вільний від маленької гордої Люди. Яка принизлива перемога! Вільний від своїх слів, своєї обіцянки… А від совісті?

Увесь той день було дуже тяжко і гірко.

До Миколи йти вже не знайшов сил. Та й бажання. Він блукав по парках, по схилах над Дніпром, трохи заспокоївся і, тримаючи себе в руках, рушив на заздалегідь умовлене побачення з Лесею.

Того вечора він зробив усе. щоб Леся не відчула його збудженого, знервованого стану. Але те не дуже вдавалося… Тепер, у камері попереднього ув'язнення, часу, щоб подумати, було вдосталь, і від цих спогадів ставало на душі ще самотніше. Ні, будь-що-будь, він не скористається цим «алібі». Й так все з'ясується — адже не можуть засудити невинного… А якщо можуть? Що тоді?.. В крайньому разі, попереду ще суд, де він в останню хвилину зможе все розповісти, суд, на який, звичайно, прийде і Леся… Ні, краще про це не думати!..

Якби тільки Микола нічого не сказав Лесі, намагаючись його врятувати. Адже Микола та Яковенко — найближчі друзі — знають про Люду. Микола часто лаяв Василя за його підлу нерішучість і, певно, здогадався тепер, де міг бути Василь у той трагічний вечір. Невже не пожаліє його з Лесею і розповість?..

Василь ще раз підійшов до ненависних грат у дверях. Черговий уже змінився. У віконці над його столом небо стало темно-сірим. Скоро ніч. Ще одна страшна ніч. Скільки їх таких попереду?!

— Начальник, пусти… — нестерпно, як зубний біль, заканючив знайомий голос у сусідній камері.

Василь повернувся на місце, ліг на потемнілий від часу поміст, дошки якого були гладенько відполіровані чиїмись тілами, і, впавши обличчям на схрещені руки, тихо заплакав, тремтячи від жалості і ненависті до себе…

18

Голова правління банку Павло Амвросійович Апостолов тяжко переніс несподівану смерть дружини. Довго хворів, запустив справи. Дітей доглядала Єфросинія Іванівна — молода гарненька вихователька з Інституту благородних дівиць.

Одужуючи, Апостолов поступово почав радитися з Єфросинією Іванівною і щоразу переконувався, що вона не тільки гарна, але й кмітлива жінка.

Коли прийшла звістка з Петрограда, що там владу взяли до своїх рук більшовики, Єфросинія Іванівна сама перша заговорила з Апостоловим:

— Павле Амвросійовичу, а як ви з дітьми тепер?.. Що збираєтесь робити?

Апостолов повернув голову до виховательки і довго дивився на неї мовчки. Він і сам думав уже про те, що спитала Єфросинія Іванівна, але в її устах ці слова здалися йому несподіваними.

— Щось придумаємо, — непевно відповів, не бажаючи розкривати свої плани.

— Роздумувати часу немає, — раптом твердо заявила жінка. — Потрібно негайно сховати у надійному місці ваші цінності… Всі! — наголосила вона. — Банк — місце ненадійне… Зокрема, камінці… По-друге… слід рятувати дітей. Їм потрібна мати…

Апостолов не раз уже ловив себе на думці, що йому подобається ця жінка. До того ж справді — діти, Клава і малий Арсен, і становище удівця…

Відчув, що саме цієї жінки йому не вистачає. Охопило почуття вдячності за бажання допомогти в тяжкий для нього час, і він поцілував тендітну руку Єфросинії Іванівни. Та у відповідь притулилася до грудей Апостолова.

Нова хвиля почуттів штовхнула Павла Амвросійовича в обійми вродливої виховательки, і це вирішило його долю. Через тиждень отець Іліодор обвінчав Апостолова з Єфросинією Іванівною. Та не пощастило молодій дружині банкіра. Цінності, крім особистих прикрас покійної дружини Павла Амвросійовича, прибрати до рук вона не встигла. Банк був націоналізований і взятий під охорону революційною владою. А після пограбування його, коли зник і сам Апостолов, все пішло шкереберть…

Дівчина, підібгавши худенькі гострі коліна мало не до підборіддя, спала на підлозі. Спала тривожно, неглибоким сном, як сплять знервовані, голодні люди. І, коли почувся легенький стук у двері, враз прокинулася.

Єфросинія Іванівна на той стук теж підхопилася і, кутаючись від холоду в шаль, пішла босоніж до дверей.

— Хто там? — спитала мачуха.

Через двері ледь чутно долетів чийсь голос. І знову — тихо. Ось мачуха відчиняє двері, і Клава бачить у кімнаті дві тіні. Вони то зливаються, то розходяться. Знизу люди, що увійшли до кімнати, здаються велетнями. Мачуха знаходить недогарок свічки, хтось клацає запальничкою, і несміливий вогник починає тріпотіти й потріскувати серед кімнати, химерно освітлюючи стіни, високу стелю, поламані стільці, скособочене ліжко.

Клава вже впізнала гостей: товстий крамар Могилянський і з ним — мало не зойкнула — батюшка з Благовіщенської церкви! Дівчина міцно заплющується.

Якийсь час тривало перешіптування, потім Клава почула, як по підлозі потягли щось важке. Не втрималася, розплющила одне око й побачила, як Могилянський поставив у куток лантух, а мачуха притрусила його лахміттям.

Вона знову прикрила повіками очі і намагалася заснути. Єфросинія Іванівна, кутаючись у шаль, повела гостей у велику залу, де було так само холодно й незатишно, як і в невеличкій спальні, хоч, рятуючись від лютої зими, вони попалили всі меблі.

Спати цієї ночі Клаві вже не довелося. І не лише від холоду. З-за дверей долітали голоси гостей і Єфросинії Іванівни. Незабаром Клава почула, як мачуха засміялася. Це здивувало дівчину. Останнім часом мачуха тільки лаялася та хникала, а тут — сміх! Із зали долітав і веселий тенорок Мо-гилянського, і рокітливий бас отця Іліодора.

Прокинувся і голод, почав ссати нутрощі. Де вже тут дівчині спати!

З недогарком у руці до кімнати увійшла мачуха. Крізь прочинені двері долетів паморочливий запах — здається, пахне ковбасою! Мачуха піднесла їй шматочок хліба із шинкою. Клава почала жадібно їсти і вдавилась.

— Не поспішай. Не заберу… — поплескала її по потилиці. — Накинь платтячко і йди до зали. Там багато всього є. Наїсися… І шануйся. Слухайся пана Могилянського. Як не хочеш вмерти з голоду. Мені тебе годувати нічим… — Вона війнула на дівчину горілчаним духом і пішла до зали.

Свою «другу матір» Клава не любила, хоч і примирилася з нею. Але тепер, коли Єфросинія Іванівна залишилася єдиною близькою людиною, не знаючи, що мачуха терпить її з братиком Арсеном тільки щоб не забрали квартиру, Клава потепліла до неї душею і в усьому довірилася.

… Дві свічки у залі здалися дівчині ілюмінацією. Гості і господиня вже добре випили і сиділи у вільних позах. Єфросинія Іванівна тулилася до велетня батюшки і мало не ховалася в його пишній рудій бороді, яка видавалася дивиною на звичайному піджаці. Гладкий Могилянський свердлив Класу чорними, як терен, очима і ласкаво посміхався.

Все це побачила вона мигцем, бо очі відразу прикував стіл, на якому лежала нарізана шинка, ковбаса, сало, хліб. Як тоді, коли з ними був батько. Підсвідомий страх, який на мить охопив її, коли глянула на Могилянського, враз пропав. Ніби повернулася назад у безжурне дитинство. Їй стало легко й приємно. Згадала, як сповідалася перед кожною паскою у батюшки Іліодора і як чудно промовляв він майже співом:

«Отпущаются грехи рабе божьей Клавдии…»

А які в неї були тоді гріхи? Смішно!

Клава посміхнулася, зробила кніксен і сказала:

— Здрастуйте!

Могилянський крякнув від задоволення і підсунув Клаві стілець. Отець Іліодор налив горілки у пузаті чарки — єдине, що зуміла приховати мачуха з батьківського посуду, і проказав:

— Причащається раба божа… Клавдія, здається… — Потім весело підморгнув Могилянському. — А губа у вас не з лопуцька, Семене Харитоновичу, не з лопуцька…

Клава відхилила руку Могилянського із чаркою і потяглася до шинки.

Отець Іліодор добродушно пробасив:

— Не закусюють аще не п'ющіє…

— Пий, — сказала Єфросинія Іванівна. — З рук Семена Харитоновича можна. Шануйся, і сита будеш, і щаслива…

— Мені холодно.

— От і добре, — зрадів Могилянський. — Вип'єте — відразу потепліє… Пийте, Клавдіє Павлівно, від щирої душі кажу. Я для вас… — він запнувся на мить, не знаходячи слів, і аж крутнув головою, — що завгодно зроблю!..

Відчуваючи на собі чіпкий і ніби зовсім тверезий погляд мачухи, Клава з огидою проковтнула гіркий напій і задихнулася.

— Красота, — сказав Могилянський. — Талант! Раз, і немає… Я вас царицею зроблю, — говорив він далі, поки Клава, ледве перевівши подих, із сльозами, що виступили на очах, брала з тарілки шинку й клала її на хліб. — Царицею…