Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 21)

Він відійшов від столу і тепер вільно опустився у крісло. Погляд його знову заблукав по стінах, по зосередженому, з крупними рисами обличчю Коваля, по вікнах і верхівках лип, щоразу повертаючись до столу, на якому, тьмаво відсвічуючи, лежав на целофановому аркушику округлий ґудзик.

— Ми ще не вислухали Остапа Володимировича, — зауважив Коваль, помітивши, що Субота втратив інтерес до наради. — Доповідайте далі, — наказав лейтенант. — Де знайшли цей ґудзик?

– Ґудзик я виявив біля платформи, за три метри від східного краю. Крім нього, нічого цікавого на місці події не було.

— Як же це ви раніше не знайшли?! При першому огляді місцевості, при другому, — докоряв Коваль, подумавши, правда, про те, що й вони з Суботою не один раз були у Лісовій і теж не побачили…

– Ґудзик лежав під рейкою, закотився між камінці… Під час руху поїздів шпали і рейки двигтять, камінці перетрушуються, накочуються, засипали ґудзик. Я йшов, носком перечепився, випадково, він блиснув… Ось рисунок. — Андрійко відкрив папку і поклав на стіл схематичний рисунок місця знахідки.

— Так. Гаразд. Значить, у вас все? — І, не чекаючи відповіді, звернувся до слідчого: — Валентине Миколайовичу, я, здається, говорив вам — уже встановлено, що отаман банди з веселою назвою «Комітет «Не журись!» Андрій Гущак і реемігрант, який загинув на станції Лісовій, одна особа.

Субота мляво кивнув.

— Я думаю, слід продовжити вивчення людей, які стикалися колись із цим Гущаком.

— Дивіться, Дмитре Івановичу, але я залишаюся при своїй думці; строки підходять, і я буду готувати матеріали для обвинувального висновку по Василю Гущаку.

Коваль нічого не відповів, мовчки кивнув лейтенантові, щоб той згорнув целофан із ґудзиком. Потім підвівся, потоптався коло столу і буркнув до Андрійка:

— Маєте ще завдання. Поцікавтесь, чи не зустрічався хто-небудь із цих старих людей з Гущаками. Байдуже, із «канадцем» чи його невісткою або онуком. І друге: чи у всіх є алібі на день убивства.

Лейтенант Андрійко виструнчився:

— Я ще хотів доповісти, товаришу підполковник, що Решетняки влітку живуть на своїй дачі у Лісовій, метрів триста-чотириста від станції. Професор лише іноді їздить у місто, в інститут або на дослідну станцію… Але цього року вони були на дачі тільки половину липня. Тепер раптом переїхали назад у місто.

Очі у Коваля заблищали.

— Чого ж ви мовчали?! Це дуже важливо!

— Я не встиг… — почав виправдовуватися Андрійко, але підполковник уже питав поглядом слідчого, мовляв, що ви на це скажете?..

— Дача. У Лісовій? Ну і що з того? — відповів Субота на німе запитання підполковника. — Там сотні дач набудовано. — І він знизав плечима. — Якщо експертиза встановить, що ґудзик з куртки молодого Гущака, ніяких дач нам не буде потрібно…

14

Груднева ніч була якоюсь надзвичайно злою. Звечора потепліло, і раптом линув дощ, похмурий, апатичний, осінній. Потім зірвався вітер, з чорного неба посипалися тверді градини і колючий сніг. Вітер міняв напрям: дув згори, від землі, з усіх боків, крутив і гнав білі смерчі — немов якісь мокрі чорти зустрілися із білим від снігу сатаною і на весь світ завели скаженого квача.

Біля націоналізованого особняка колишнього Кредитного товариства колючі вітри зовсім зірвалися з ланцюгів. Будинок стояв на белебні, і його обхльостувало дощем і заносило снігом з усіх боків. У густій завірюшеній темряві не було видно й за крок.

Місто тривожно спало у суцільному мороці. Здавалося, ніщо живе не могло затриматися у цей час на вулиці. Але біля під'їзду особняка, під навісом, стояв юнак у чорному промоклому бушлаті й черевиках, що давно розвалилися б, якби господар не перев'язав їх дротом. Він не випускав з рук гвинтівки з надітим на неї багнетом, і у хвилини, коли вітер стихав, щось говорив дівчині, яка тулилася до нього, самовіддано намагаючись захистити від дощу.

— Буржуїв не буде, Вандо, розумієш, жодного на цілий світ, — говорив він.

— А де ж їх подінуть, Арсене?

— На діряву шаланду і — в море!.. Люди рівні будуть, усі вільні.

— А любов буде?

— Любов?.. Аякже! Свобода. Хочеш люби, хочеш — ні.

— Ти покинеш мене? — з тривогою питала дівчина.

Вона горнулася і гладила холодними пальцями його мокре обличчя.

— Та ні, — заспокоював матросик дівчину. — Ніколи!.. Полундра! — раптом схаменувся він. — Чого тулишся? До вартового навіть підходити не можна!

— Господи, увесь змок… — не звертаючи уваги на окрик, турбувалася дівчина. — Ходімо в під'їзд…

— Мушу охороняти того буржуя, — зло відповів вартовий. — Контра засіла у нашому штабі. Треба світову революцію робити, а вони поставили революційного матроса охороняти капітали. Я сам, — додав рішуче, — пустив би товстопузого на дно, так трибуналу боюсь… — При цих словах матросик підважив у руці рушницю.

— Ну що ти, що ти, — говорила дівчина. — Я вже піду, Арсене… Стояла б до ранку, та коли не можна.

— А нікуди не підеш серед ночі, — сердито буркнув матросик. — Підріжуть… — Він на мить замислився. — Йди у парадне. Вісімнадцять порожніх кімнат, і нікого не вселяють. — Він рішуче наблизився до важких дверей, одімкнув їх, потім узяв за руку свою подругу і повів у будинок. — Виспишся, як у раю ніхто не побачить. Буржуї всі сплять…

Але матросик помилявся, вважаючи, що всі у будинку сплять. Він стояв з Вандою у темній кімнаті, умовляючи її почуватися вільно у цій пишній оселі, а тим часом у протилежному крилі будинку, де містилася квартира колишнього господаря особняка — голови правління Кредитного банку, а нині «совслужа», фахівця, який заявив про свою лояльність і навіть пішов на службу до нової влади, — не спали. Не спав сам Павло Амвросійович Апостолов, не спали потаємні гості його, проведені чорним ходом, де не було варти, не спала злякана бурею і тяжким передчуттям дочка Апостолова — таке саме дівча, як і Ванда… Не спала і смерть, яка таїлася у заповнених густою чорнильною темрявою коридорах особняка, смерть, яка уже націлювалася на молодого матросика…

Просторий кабінет Апостолова, де Павлові Амвросійовичу у кращі свої часи випадало приймати впливових і навіть титулованих клієнтів, тепер теж поринав у темряві. У неосвітленому приміщенні ледь біліли окреслені хуртовиною високі венеціанські вікна, відкидаючи занадто мало світла, щоб можна було бачити співрозмовника.

Гості сиділи у кріслах і промовляли неголосно, але так, як люди, що почувають себе вдома у будь-якій обстановці і лише не вважають за потрібне афішувати свою присутність. Тільки господар, взутий у м'які пантофлі, походжав по кімнаті, то окреслюючись біля вікна, то зникаючи в глибині її.

— Як відомо, — говорив він, — при переході до непу грошова система була повністю зруйнована. В умовах знеціненої валюти, постійних емісій стабілізувати курс карбованця неможливо… Але більшовики рік тому створили свій Держбанк. Сей рік випустили гроші нового зразка, сподіваючись зміцнити карбованець…

— Пане Апостолов! — почувся різкий голос людини, яка сиділа у кріслі біля самісінького вікна. — Облиште свої панегірики. Ми прийшли не для лекцій. Все це відомо.

— Розумію вас, — погодився господар. — Я тільки хотів пояснити обстановку і нагадати, що нова влада, визнаючи тяжкий стан фінансів, йде на поклон до проклятого нею приватного капіталу. А це дуже важливо. В Одесі, наприклад, губплан уже дозволив комунальний банк при умові максимальної участі приватних акціонерів і мінімумі державного внеску. Раднарком ухвалив відкривати ломбарди і позичкові каси для населення, по суті приватні, хоч і під державною егідою… І, головне, місяць тому оголошено декрет про вільний обіг благородних металів і дорогоцінностей… Це ви, певно, теж внаєте…

— Сподіваєтесь, що вам повернуть папери, золото, діаманти, оцей ваш банк?!

Господар кабінету, зупинившись біля столу, нервово постукав пальцями.

— Вони того і взяли вас на службу, щоб не втрачали надії, — засміявся хтось зовсім не видний у глибокому кутку кімнати. — Призначили керуючим. Ніби нічого й не змінилося. Еге ж? Цінності лежать тут, як і лежали, у сейфах — як ви їх врятували при всіх перемінах влади?! — і ви при них, на старому місці… Але цінності не ваші, — з притиском додав чоловік з кутка. — Тепер ви клюєте на нову приманку: бачите, комуністи повертають хазяям дрібні підприємства, дають в оренду, дозволили обіг золота і дорогоцінностей… Нічого вам не повернуть, шановний. Що забрали, то з рук не випустять…

Чоловік у кутку, певно, й сам не здогадувався, що влучив у найвразливіше місце Апостолова. Колишній банкір міг жити тільки біля своїх коштовностей. Власне, й раніше не все йому тут належало, здебільшого було покладено на схов або під заставу: і фамільні дорогоцінності — брильянти, золоті оздоби, і акції та інші папери, частина з яких уже знецінилася, і злитки золота, монети та іноземна валюта. Але він звик бачити це у своїх сейфах, порядкувати біля скарбу і, коли вихор революції змів господарів, увірував, що усе належить йому.

Й справді, ніби нічого не змінилося: Апостолов жив із сім'єю у тому ж особняку, працював у своєму кабінеті, внизу, у сховищі, у тих же сейфах лежали дорогоцінності. Він уберіг багатства при всіх перемінах влади, маневруючи між сильними людьми, каліфами на час. Так було і з гетьманцями та петлюрівцями, з денікінцями. І навіть тепер, коли влада червоних стала державною, Апостолов сподівався на переміни. Поки він біля грошей і гроші біля нього — не все втрачено. Щоправда, опускаючись тепер до підвалу в супроводі комісара — мовчазного сухотного друкаря, якого прислали з губвиконкому, — він розгублено зупинявся біля вхідних дверей сховища, чекаючи, поки той відчинить їх своїм контрольним ключем.