Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 20)

І кохання красуні Марійки було для сина фельдшера теж одним з дарунків щасливої долі Майже щоночі навідував свою кохану. Колишні, як він глузував, «одночерепники» не могли простити зради. Розбиті, перетворившись на купку бандитів, вони боялися поткнутися в містечко і грабували в навколишніх селах та хуторах. Ревкомівець Козуб знав, як небезпечно виїжджати йому за межі містечка, але все одно появлявся в Колонії.

Якось бандити застукали його. Оточили будиночок, вибили вікна, вдерлися в хату. Іван Козуб з Марійкою спали, роздягнені, безпорадні.

Один з нальотчиків застрелив Марійку, другий — сам «божевільний Христос» — підскочив з маузером у руці до Козуба.

«Ну, зраднику! Піймався-таки! — просичав, розмахуючи зброєю. — Тепер я з тобою погомоню! В бога і в революцію!»

«Невже і мене стрілятимеш, Петре?» — перелякано спитав Козуб.

«В бога і в революцію! Це вже точно! Але раніше паси з тебе наріжу».

«То дай перед смертю хоч перехреститися», — попросив Козуб, випростуючись на ліжку.

В якусь невловиму мить вихопив він з-під подушки наган, вдарив вогнем в обличчя отамана і, користуючись розгубленістю бандитів, вистрибнув у вибите вікно.

Надворі він плигнув на коня і, як був, голий помчав наввипередки з кулями у ніч…

Ох, Марійко, Марійко!.. З далеких туманів приходиш ти нагадати про себе, про молодість і кохання, про ті неповторні часи… Швидко витоптала ти свій ряст, увійшла на мить в життя Івана Козуба і зникла потім назавжди.

А життя не зупинялося, життя тим часом буяло, і молоді сили вимагали виходу. У Івана Козуба від нетерпіння, від побоювання проґавити свій час тремтіла кожна жилочка. Він поспішав. Устигнув і повоювати, і відзначитися: одним з перших вдерся у врангелівські окопи…

А потім почалися мирні дні, і хвацький кавалерист Козуб пішов служити у робітничо-селянську міліцію…

Пливуть тумани років, клубочаться, то ховають з очей події і людей, то відкривають їх… Не спиться старому юрисконсульту, занадто багато тіней випливають з того туману і товпляться біля його ліжка…

13

Валентин Субота необережно сів у кабінеті Коваля у манливе шкіряне крісло і почував себе незручно. Крісло спокушало притулитись плечима до м'якої спинки, розслабитись і, сердитий на себе, молодий слідчий напружував м'язи, щоб повністю не опуститися в нього.

— Тепер, Валентине Миколайовичу, — говорив Коваль, височіючи за своїм столом, — вся робота наша ведеться не тільки навколо речових доказів. Злочинці навчилися не залишати слідів. Та й за одірваним ґудзиком на злочинця не завжди вийдеш. Багато людей носять однаковий, стандартний одяг, однакова мода — якщо міні, то в багатьох — міні, якщо вузький носок черевиків, та в багатьох вузький… Треба шукати речові докази не тільки для того, щоб добитися зізнання. Зізнання, як відомо, не є «царицею доказів», і його не можна брати на віру. Необхідні ще й інші докази, які підтверджують або заперечують це зізнання…

— Але без речових доказів зізнання не доб'єшся. А воно — вершина слідства.

— Ніщо не стоїть на місці. Юриспруденція теж. Раніше, домігшись зізнання, слідчий вважав свою справу зробленою. А тепер треба ще довести, що запідозрений не обмовив себе з якихось причин. Зізнання не є вершиною слідства. Вершиною є доведеність! В цьому гуманізм нашого шукання істини. Все інше просто вільне розмірковування…

— Ну що ж, Дмитре Івановичу, значить, ваша робота попереду. Незабаром буде зізнання Гущака і, якщо доказів для обвинувального висновку не вистачить, доведеться шукати… Людині властиво не тільки розмірковувати, але й судити.

— Та не з обвинувальним настроєм, Валентине Миколайовичу. Тільки об'єктивність від самого початку. І не лише у вчинках, але і в думках. І віра в людину, в те краще, що в ній є.

— При таких розкошах душі не викриєш злочинця…

— Але до кінця слідства ми не можемо знати, хто злочинець. Ми шукаємо… Шукаємо! Слово це треба добре розуміти… Послухаємо, що нам зараз доповість Андрійко. Може, дещо з'ясується.

Коваль потягся до телефону. Сердито пробурмотів у трубку:

— Коваль. Де там Андрійко?

І не встиг покласти трубку, як двері відчинилися і в кабінеті немов уродився невисокий худорлявий лейтенант Андрійко, весь вигляд якого, навіть шрам через щоку, — хлоп'яком упав з яблуні, — говорив про динамізм та енергійність. По-військовому підтягнутий, у добре пошитій офіцерській формі, він, незважаючи на свої тридцять років, виглядав би юнаком, якби не цей шрам, що надавав йому старшого вигляду.

— Сідай, — кивнув Коваль. — Почнемо оперативку.

Лейтенант Андрійко слухняно опустився на край стільця під стіною, припасував на колінах темно-коричневу ледеринову папку і рівно поклав на неї руки.

— Розглянемо, що у нас є, що відомо і на що потрібно спрямувати зусилля, — говорив далі підполковник, витягаючи з столу свої папери.

— Графік, значить, — тихенько проказав ніби сам собі Андрійко.

— Саме так, Остапе Володимировичу, графік, — строго зауважив Коваль, почувши цей шепіт.

— Я хіба що, товаришу підполковник, — почав захищатися лейтенант. — Я — за. Абсолютно. — Він посміхнувся, забувши, як завжди, що шрам при посмішці надає його обличчю не лагідного, а, навпаки, злого виразу. — Я сам без графіка не можу…

— Доповідайте. Спочатку про оточення Василя Гущака. Що з'ясували?

Лейтенант розгорнув папку і витяг папірець.

— Поки що нічого особливого. Крім того, що вже відомо. Вчився добре. Приятелює з хлопцем, який мешкає на бульварі Шевченка, — теж студент, комсомолець, живе з матір'ю, характеристика позитивна…

У Василя Гущака в армії були дисциплінарні покарання. Тричі за запізнення в казарму… Один раз сидів на гауптвахті за самовільний вихід, другий — за суперечку з командиром.

— Він такий, — вкинув Субота, — йоржистий, колючий.

— В основному неприємності були через дівчат, — похмуро посміхнувся лейтенант. — Закохавшись, ні з чим не рахується.

— Тож-бо і є, — знову не стерпів Субота. — Шерше ля фам, як кажуть французи, — шукай у всьому жінку. Потрібні були гроші для гульні, — слідчий не помітив, як при цих словах Коваль поморщився. — Цілком ймовірний поштовх до злочину…

— Його дівчина не справляє такого враження, Валентине Миколайовичу, — докірливо зауважив Коваль. — Навпаки.

— Маєте на увазі цю… як її… Лесю? Я не про неї говорю. У нього, крім Лесі, певно, не одна була…

— Поки що серед його друзів інших дівчат не виявлено. Чи не так, Остапе Володимировичу?

— Абсолютно. Але будемо працювати далі.

— Остапе Володимировичу, запам'ятайте: найперше для вас — глибоко вивчити оточення Василя Гущака. Невідкладно. Строки підганяють. Не заперечуєте, Валентине Миколайовичу? — звернувся він до слідчого. — Будемо й далі вивчати зв'язки підозрюваного.

Субота кивнув, хоч і не дуже покладався на це. Зараз для нього усе зосередилося в одній точці — зізнання Василя. Одержить — і все стане на своє місце.

— Поінформуйте тепер про друге завдання, — звернувся Коваль до лейтенанта Андрійка. — Що дала ваша поїздка у Лісову?

Андрійко відкашлявся, глянув у свій аркушик.

— Значить, друге завдання: адреси, біографії… Горохівська Ванда Леонівна живе по вулиці Червоноармійській. Переїхала у Київ у тридцять п'ятому році. Сім'я складалася з неї і меншого брата… Решетняк Олексій Іванович і Решетняк Клавдія Павлівна, дружина. Переїхали разом з інститутом… Козуб Іван Петрович…

Субота перестав слухати, адреси, роки народження, короткі біографії людей, які його не цікавили, мовби пролітали повз вуха. Він дозволив собі розслабитися і з насолодою вгруз у підступно глибоке» крісло. Погляд його ковзнув по вікнах — липи уже відцвіли і не пахли, але все одно гарно мережили зеленими гілками голубе небо.

Він, може, й проґавив би у рапорті Андрійка найголовніше, коли б вухо не вловило раптом торжествуючі нотки лейтенантового голосу. Субота повернув голову — де й поділася лінива розслабленість! — очі його заблищали, весь напружився, готовий підхопитися: Андрійко вийняв акуратно загорнутий у целофан фігурний мідний ґудзик з вибитою на ньому емблемою канадської фірми. Саме такого ґудзика не вистачало на куртці Василя, подарованій йому дідом! Саме цього останнього доказу поїздки Василя у Лісову не вистачало слідчому Суботі. О, тоді зроблене ним буде виправдане і схвалено до кінця, зокрема і вимога запобіжного арешту убивці!

Субота різким рухом вихопився з крісла і, нахилившись над столом, став разом з Ковалем роздивлятися ґудзик.

— Ну, відбитків пальців на ньому немає, на жаль, — сказав Субота, не торкаючись руками ґудзика. — Хіба що пальців лейтенанта Андрійка, — задоволено посміхнувся він.

— Що ви, товаришу Субота, я не торкався. Як і належить, брав лопаточкою…

— От вам, Дмитре Івановичу, і ґудзик, — засміявся слідчий, — якого нам не вистачало… А ви говорили, що тепер ґудзики у всіх однакові і за ними нічого не знайдеш!

— Це виняток, Валентине Миколайовичу. Канада.

— Кожна справа має, так би мовити, свою Канаду і свій Ґудзик. — Вузький овал обличчя Суботи аж світився від торжества.

— Ви забули, Валентине Миколайовичу, що на Андрієві Гущаку того вечора була така сама канадська куртка, як і на онукові.

— Це легко з'ясувати. Надішлемо ґудзик на експертизу разом з курткою Василя і поставимо запитання, чи від неї одірвано. — Він придивився до ґудзика. — Тут на дужці навіть ниточка теліпається. По матеріалу нитки і по розриву враз установлять…