Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 22)

— А неп — це лише тактичний хід, — говорив далі чоловік з кутка. — Ніхто цього й не приховує. Ленін сказав, що відступають для того, щоб розігнатися і стрибнути вперед. Хазяїн потом і скарбом своїм вдихне життя у мертві машини, а тоді заберуть назад уже діючі фабрики. Дуже проста політика. Тільки дурні можуть пійматися на цей гачок… Власне, уже почали забирати.

— Скільки у вас активів? У наявності? — спитав од вікна скрипучий голос.

— Близько чотирьохсот тисяч золотих карбованців, якщо рахувати весь запас… Або двадцять чотири тисячі червінців, — відповів колишній банкір.

— Уточніть.

Апостолов прокашлявся і за кілька секунд почав глухувато, немов йому зсудомило горло:

— Золотої російської монети на двісті тисяч карбованців, золота у зливках — на сто шістдесят, іноземної монети на двадцять три тисячі і банкнотів англійського банку на суму дві тисячі фунтів стерлінгів. — Апостолов замовк і тяжко зітхнув.

Хтось третій захоплено крякнув у темряві, а потім, ніби засоромившись своєї нестриманості, теж закашлявся.

— А діаманти… та інші всякі камінці? — спитав чоловік од вікна.

— Небагато, — відповів по короткій паузі Апостолов — До тисячі каратів, я їх до підрахунку не брав.

— Чому?

Господар кабінету не відповів.

— Хочу, Павле Амвросійовичу, щоб ви правильно нас зрозуміли. Нам не потрібні цінності як такі. Ми плюємо на золото і діаманти — цей продукт розбещеного буржуазного суспільства. Маємо до них виключно політичний інтерес. — Чоловік біля вікна на мить замовк, ніби міркуючи, як краще розтлумачити свою думку. — Ви бачили учорашні «Вісті»? Я приніс. Жаль, що не можна запалити світло. Залишу вам. Почитайте. Незабаром відбудеться Всеукраїнський з'їзд Рад. Будуть голосувати за створення Союзу республік. Зрозуміло? Ми знали, що це готується. Протягом всієї осені відбувалися збори і мітинги, місцеві з'їзди Рад. Але ми сподівалися, що більшовики перегризуться. Не вийшло цього. Отже, тепер нам треба негайно переходити від слів до діла, треба діяти, Павле Амвросійовичу!

— Я вас не розумію. До чого тут я? В якому це зв'язку з банком?..

— У прямому… Нам потрібно, щоб люди повірили, нібито Росія забирає в України її хліб, її надра, її банки, — зло говорив чоловік біля завірюшеного вікна. — І тому ми звертаємося до вас, Павле Амвросійовичу… Це так само і в ваших інтересах. Думаєте, більшовики надовго залишили вас тут охоронцем у вас же забраного добра?! Так от: ви передасте нам цінності з комори банку. Спокійно, без галасу. Ми їх переховаємо. А тим часом пустимо чутку, що звідси вивозять скарби… Інтелігенція першою підніме голос протесту…

— Але це ж, даруйте, провокація! — нервуючи, Апостолов знову почав крокувати по кабінету.

— Нехай і так, — зауважив чоловік від вікна. — Вам відомо, що сталося у Московському сховищі цінностей, по-їхньому, Гохрані? Якийсь Шелехес з компанією таємно відправив за кордон велику кількість діамантів. У Петрограді Чека розкопала таку ж справу Названова. Почалися масові арешти. Зацікавилася світова громадськість. Місяць тому Ленін дав інтерв'ю кореспонденту англійських газет, що арештовують в Росії не просто торговців, а злодіїв і контрабандистів, які вивозили платину, золото і камінці за кордон… Отже, втрати цінностей в Росії зараз колосальні. І це при крайньому зубожінні, економічній руїні! Ви знаєте, що шахтарям Донбасу нічим заплатити за вугілля, бакинцям за нафту, і країна може замерзнути цієї зими. Отже, — тут чоловік стишив голос, — таке може й справді статися. І в такому разі першою жертвою буде ваш банк, Павле Амвросійовичу, оскільки він зараз не провадить операцій, в резерві, і є, так би мовити, просто коморою із скарбом…

Чоловік біля вікна замовк, даючи Апостолову можливість осмислити почуте. Потім, після хвилинної паузи, продовжив:

— Вони, звичайно, можуть узяти те, що їм треба, з іншого банку. Ми не маємо змоги всіх порятувати… Але банк, очолюваний вами… Це, звичайно, не навічно. Переховаємо тільки…

У кабінеті запала мовчанка. Всі прислухалися до скаженого завивання вітру, який раз у раз хльоскав у шибки то мокрим снігом, то твердою крупою. Вітер міцнішав, дедалі дужче крутив світом. Ніби нагадував, що за товстими стінами особняка лютує хуга і здиблений революцією світ жорстоко бореться у кривавих битвах за своє існування! весь час поділяючись і гуртуючись, розпадаючись і єднаючись, народжуючи у вихорі подій із колись пригноблених людей героїв і подвижників і встеляючи зледенілу землю трупом класового ворога.

— У нас уже друкується листівка про підступне вивезення капіталів вашого банку.

— У кого це «у нас», якщо не секрет?

— Не секрет, — поволі відповів чоловік біля вікна. — Для вас принаймні… Листівка буде від імені лівобережного бюро партії соціалістів-революціонерів.

— Заждіть, — здивувався Апостолов. — Есери як партія уже нібито зникли. Хто ж ви?

— Зрештою, це не має значення, — сердито буркнув чоловік біля вікна, з поведінки якого було видно, що він є головною особою у цій нічній пригоді.

— Я, признаюся, спочатку подумав: чи не петлюрівці?

Чоловік, який вів розмову з Апостоловим, підхопився з крісла і вималювався проти вікна на весь зріст.

— Знаєте що, хлопчику з бородою, — прохрипів він, — не будьте занадто цікавим! Сьогодні усі ми, — чоловік відійшов од вікна і твердо закрокував по паркету, обіч килимової доріжки. — Всі ми, — повторив він, — і есери, і анархісти, і навіть петлюрівці — на одному вокзалі і сідаємо в один поїзд… Поспішайте і ви, Павле Амвросійовичу, щоб встигнути до третього дзвінка!.. Вважайте, що маєте справу з народно-революційною організацією під романтичною назвою: «Комітет «Не журись!»

— Чув про такий… Але… — затнувся Апостолов.

— Ну, сміливіше! Не бійтеся, — раптом засміявся його співбесідник. — Чули як про банду… Так? Але це не банда. Це хоч і невелика, але рішуча народна організація… Шкода, що у темряві не маю змоги відрекомендувати пана Гущака, який представляє зараз її…

З кутка кімнати долетіло ввічливе покректування, яке мало засвідчити, що представник названого «Комітету» чує розмову і приєднується до сказаного.

— Можемо впоратися і без вашої допомоги. — Чоловік зупинився у темряві навпроти Апостолова, так що колишній банкір почув його поривчастий подих. — Сил у нас для цього вистачить. Але ми хотіли зробити усе тихо, щоб потім заявити, що це більшовики вивезли. Ясно? їм навіщо грабувати. Вони тут і так господарі!.. Ну то як, пане Апостоле? Згода?

Апостолов, вагаючись, мовчав.

— Вам іще не віриться, що добро у підвалі не ваше?

— А про сім'ю мою ви подумали? — нарешті спитав колишній банкір. — Що буде з дітьми?

— Вас заберемо з собою. На поталу не залишимо. Згодом переправимо у Польщу. А звідти сто доріг… У вас, здається, і в Берлінському банку дещо є… Не змогли втекти ні з Скоропадським та німцями, ні з Денікіним… Тепер доля дає вам неповторний шанс…

— Ви надзвичайно поінформовані, — сухо зауважив господар кабінету, уже опанувавши себе, бо зрозумів, що потрібен нічним гостям і вони не посміють ні пограбувати його, ні вбити. У темряві йому не було видно зверхньої посмішки чоловіка, що знову відійшов до вікна. Тільки з інтонації голосу міг здогадатися про це.

— Така наша служба.

— Але нё зовсім точно, — так само сухо сказав далі Апостолов. — Я й не збирався тікати від свого добра. Ні з гетьманом, ні з Денікіним… та й з вами… Ще треба добре подумати. Моє завдання полягало в тому, щоб урятувати цінності.

— Для більшовиків?

— Для своїх клієнтів.

— Це благородно, — раптом погодився співбесідник. — До речі, у вас і моєї дружини папери лежать… Але повернемося до справ… Про сім'ю свою не турбуйтеся, ніхто не чіпатиме… У вас, здається, молода, гарна дружина…

Апостолов прокашлявся, але гість не дав йому заговорити.

— Якщо хочете, згодом їх теж переправимо на той бік… Яка варта тут? — уже діловим тоном запитав він.

— Зараз невелика. Тільки біля центрального входу, звідки можна потрапити в операційний зал і до камер схову.

— Хід знадвору, яким ми зайшли, зовсім не охороняється.

— Час від часу вартовий оглядає і його.

— Знадвору можна потрапити до підвалу?

— Якщо пройти через мої кімнати до операційного залу. Але на шляху — металева сітка до самої стелі.

— До стелі… до стелі… — пробурчав чоловік. — У вас є ж ключ від сітки. Значить, і ми пройдемо! До чого тут «до стелі» чи «не до стелі».

Знову запала тиша. Тільки ліпив у шибки снігом поривчастий вітер.

— Мене дивує, що так погано охороняють цінності. — Чоловік притулився лицем до шибки і вглядівся в ніч.

— Ми, як ви знаєте, не працюємо. Колись це був невеличкий банк Кредитного товариства. Після націоналізації не функціонував. А тепер його нібито перетворюють на зовнішторгівський. Торгівля у нас із закордоном жалюгідна — вивозимо ліс, прядиво, різні кустарні вироби, дерев'яні ляльки, керамічні іграшки. А ввозимо теж дріб'язок, беремо, що дають… Нині влада намагається збільшити зовнішню торгівлю. Для валютних операцій потрібен на Україні банк з якимсь золотим запасом. От і воюють зараз Уповнаркомзовнішторг, — тьху, язик зламаєш! — з Українською Радою народного господарства — кому має належати цей банк з його активами.

— Поки пани б'ються, кіт сало поїсть, — засміявся чоловік біля вікна. — Ключі від сховища, сподіваюсь, у вас?