Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 23)
— У мене, — відповів Апостолов. — Але контрольні у комісара. Своїми я відімкнути хід у підвал не зможу.
— Мда… Не хотілося дверей ламати… А до сейфів?
— Сейфи теж на контролі. Англійські замки я відчиню, а французькі — тільки комісар.
— Заманити його сюди і… — запропонував представник «організації», названий Гущаком. — Де він живе?
— Ні, — похитав головою чоловік біля вікна. — Ніякого галасу і жодного насильства!
— Можна зарадити справі, — раптом заговорив чоловік з глибини кабінету.
— Що маєте на увазі?
— Сидить у мене одна пташка — фахівець по сейфах, ведмежатник… На п'ятірку витягує навіть із застосуванням амністії… Організую йому втечу і привезу сюди…
— От і гаразд, — знову підвівся з крісла чоловік біля вікна. — Значить, про все домовились, Павле Амвросійовичу?
— Тільки якщо силоміць примусите, тобто вивезете як заложника або полоненого.
— Гаразд. Операція відбудеться післязавтра опівночі. Рівно о дванадцятій ми будемо тут. — Він простяг руку Апостолову, знайшов його пальці і міцно потиснув. — Сподіваюсь, що ця негода надворі триватиме довго… — Потім, немов щось згадавши, додав: — Дивіться, Павле Амвросійовичу, гра у нас чесна… Нам, до речі, іще дещо відомо. Як, наприклад, з'явився рахунок на ваше ім'я у Берлінському банку. Чи не за акції націоналізованих Південно-Російських заводів, які ви дешево перепродали німцям, щоб за Брестським договором вони пред'явили їх більшовикам як свою власність і злупили грубі гроші?
— Тепер, коли Німеччина відмовилася від будь-яких претензій, все це втратило своє значення…
— Але грошики ви все-таки встигли одержати на свій берлінський рахунок! Братів Череп-Спиридович було за таке розстріляно, як за державну зраду.
— Цього ніхто не може довести.
— Вам пощастило, що Чека не добралася.
— Вона до всіх добиралася.
— Але справу не пізно відновити… Майте на увазі: раніше, ніж ви донесете, як тільки подумаєте про таке, — я вже знатиму. Хоч би куди побігли, все одно наштовхнетесь на мене чи на моїх друзів… І тоді сам бог вас не врятує…
Матросик зупинився, чиркнув запальничкою, і Ванда побачила простору, гарно умебльовану кімнату. У високій темряві губилася її стеля з білими амурами.
На мить стало страшно, мовби злодієм влізла в чужу квартиру. Матросик зрозумів її стан. Не гасячи запальнички, яка чаділа, наче смолоскип, рішучим рухом увіткнув багнет у м'яку низеньку канапу, показуючи дівчині, що все тут тепер належить не панам, а людям, і всім можна користуватися як завгодно.
Вона повірила, заспокоїлася, помітила на круглому столику срібну статуетку дискобола, який, замахнувшись, на мить застиг перед кидком. У мерехтливому світлі матроської запальнички він, здавалося, уже скидав із себе срібне оціпеніння і відпускав круглий диск у повітря. Ванда узяла статуетку, залюбувалася. Схотіла сховати собі гарну цяцьку, але матросик не дозволив.
— Тут, — пояснив він, — усе наше, навіть золото буржуйське, що у підвалі. Сам буржуй не має права його винести. Але брати додому — зась. Навіть тобі, люба…
Ванда розсердилася. Потім вони помирилися і посідали на канапі, сплівши руки.
Мокрий одяг став у кімнаті важким і нестерпно липким. Матросик тремтячими від нетерпіння руками скинув з дівчини пальтечко, потім розстебнув плаття…
Ванда щоночі приходила до свого коханого Арсена, вони знову і знову любилися у кімнаті, де стояла срібна статуетка дискобола, і нічого недосяжного для них не було ні в житті, ні у мріях!..
15
Професора Решетняка не просто було знайти. Кілька днів ганявся Коваль за ним, поки зміг поговорити по телефону. Член наукових товариств, викладач інституту і дослідник, Олексій Іванович Решетняк фізично не міг встигнути всюди, де його чекали, і всіляко уникав другорядних справ і зустрічей. Здебільшого це вирішував не сам він, а його дружина Клавдія Павлівна або навіть донька Надійка — молодий науковець.
У міській квартирі Решетняка паралельні телефони стояли у трьох кімнатах з чотирьох, і дзвоник одночасно лунав і у вітальні, і в кабінеті професора, і у спальні, а коли Надійка переносила апарат на довгому шнурі з вітальні до своєї кімнати, — то і там. Олексій Іванович майже ніколи не знімав трубки.
Спочатку брала її Клавдія Павлівна або Надійка, яка передавала естафету розмови матері. Та в свою чергу причіпливо розпитувала, хто та звідки, навіщо потрібен Олексій Іванович, і здебільшого казала, що вдома його немає і невідомо, коли прийде, — десь в інституті, в лабораторії, або на сортодільниці, в полі.
Звичка ця повелася здавна. Колись Решетняк протестував проти надмірної опіки, та Клавдія Павлівна зуміла довести чоловікові, що тільки так можна оберегти його від розбазарювання дорогого часу і від усякого глупства. Останні слова професорова вимовляла особливо значуще, і Решетняк здавався на милість переможця.
Раніше Олексій Іванович, попри слушні міркування дружини, все ж брав трубку домашнього телефону, доки якась екзальтована студентка не проголосила на три апарати, що вона, як і всі дівчата їхнього курсу, закохана у професора Решетняка. З того часу Олексій Іванович не наважувався протестувати проти контролю дружини і навіки втратив право підходити до телефону.
Ковалю довелося відрекомендуватися Клавдії Павлівні. Спочатку вона не повірила: яка може бути справа у міліції до вченого Решетняка?!
Підполковник нагадав, що свою трудову діяльність доктор наук починав з міліції, натякнув, що йдеться про справи давні і що він сподівається на допомогу шановної Клавдії Павлівни. Решетняк спитала, чи не зможе вона замінити Олексія Івановича, у якого не тільки роботи по горло, а й хворе серце і якого треба берегти. Коваль запевнив, що розмова не буде неприємною, просто невеличка консультація про минулі часи, а щодо заміни, то він має зустрітися з Клавдією Павлівною, але окремо і трохи згодом.
Заінтригована і дещо схвильована професорова покликала чоловіка до телефону і, взявши трубку в другій кімнаті, почула, як підполковник Коваль умовився зустрітися з ним на дослідній станції.
… Клавдія Павлівна попереджала Коваля про хворе серце професора, але він розумів, що вона перебільшує. Переступивши поріг дослідної станції, підполковник почув громохкий командирський голос, що долітав з глибини будинку. Пробираючись через безлюдні кімнати, захаращені мішками з насінням, шафами із зразками бобових, жита і пшениці, які не тулилися, як належить, до стін, а були висунуті вперед, закриваючи прохід, він зрештою дістався до дверей, оббитих чорним запиленим дерматином.
Підполковник постукав і, не дочекавшись відповіді, відчинив їх. Вигляд кабінету засвідчував, що і це помешкання, як і ті кімнати, через які пройшов Коваль, належить одному й тому ж господареві. І тут панувало таке саме безладдя. Письмовий стіл професора був закиданий паперами, з-під яких витикалися ріжки кульочків з насінням. На сусідньому столі тулилися запилені слоїки, банки, пробірки. Стіни були завішані схемами і діаграмами, покресленими картами, графіками з написами: «Грунти», «Вологість зерна», «Світловий вплив» тощо. Коваль мигцем глянув на ці заголовки, інші прочитати не зміг, бо на одних і тих самих цвяхах висіло по кілька діаграм, — менші поверх більших, новіші на старіших, — затуляючи одна одну.
Вся обстановка кабінету немов прагнула підкреслити розхристану вдачу вченого, повністю захопленого наукою. В усьому іншому Решетняк зовсім не скидався на героїв романів і фільмів про диваків-учених та винахідників. Ошатно одягнений, у модному сірому костюмі, на який було накинуто свіжий випрасуваний халат, рожевощокий, як доглянута дитина, хоч уже й сивочубий, з сивими бачками, професор щось запально доводив молодій жінці у такому ж спецхалаті. Не звертаючи уваги на Коваля, який стояв біля дверей, майже на порозі, він раз у раз кидався до столу, знаходячи серед купи паперів потрібний йому аркуш.
Та раптом різко обірвав свою мову, повернувся до відвідувача і, нахиливши голову, мов бичок, незадоволено глянув поверх окулярів.
— Вам до кого?
— Ми, Олексію Івановичу, домовлялися про зустріч. Моє прізвище Коваль.
— А-а, з міліції, — згадав Решетняк і заметушився. — Чого ж стоїте під дверима, як бідний родич. Сідайте, будь ласка. — Він жестом дав зрозуміти жінці, що розмова з нею закінчена, і та, забравши з столу якісь папери і кинувши на Коваля цікавий погляд, вийшла з кабінету.
Підполковник щільно причинив за нею двері і тоді сів на Запропонований господарем стілець.
— Я слухаю вас, — сказав професор. — Пробачте, не знаю ім'я, по батькові.
— Дмитро Іванович.
— Так чим можу, Дмитре Івановичу, бути корисний?
Це було сказано тепло, навіть трохи запобігливо, і Ковалю згадалися його митарства, поки дотелефонувався до Решетняка.
Для Коваля не було дрібниць, якщо це стосувалося справи, і він вивчав не тільки біографію, але й звички, уподобання, характер людини. Те уявлення, яке склалося у підполковника про Олексія Решетняка, зовсім не збігалося тепер із справжнім виглядом і помітними рисами характеру вченого. І, може, саме це вразило Коваля і затримало на порозі кабінету.
Розмова тривала довго. Решетняк захопився нею.
Перед тим як розпитувати про справу, заради якої прийшов, підполковник поцікавився роботою професора, і той, сівши на свого коника, розповів про штучну еволюцію рослин, про виведені ним і його колегами нові сорти злакових, що дають не тільки більший урожай, а мають багате на білки зерно. Він захоплено говорив, що найбільшою турботою людства завжди був хліб насущний, і тепер, коли планета переживає демографічний вибух, треба особливо подбати, щоб земля давала краще зерно. І не лише земля. Зараз він проводить досліди по вирощенню злакових без грунту. Так, так — не городніх культур, огірків чи помідорів! І якщо Дмитро Іванович цікавиться, він покаже теплиці, де ведеться дослід по вирощенню пшениці на гідропоні… Мріє добитися, щоб рослина могла брати поживні речовини безпосередньо з насиченого повітря… Звичайно, за допомогою своєї кореневої системи…