Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 19)

— Я поїду звідси. У Харків. Це — найкраще місто на світі, — говорив довготелесий, з великою головою на худорлявому тулубі, схожий на чехоню Сашко Хоменко. — Звичайно, є ще Москва, Ленінград, є Київ, але Харків — це поряд. Тільки Харків, — твердо повторив він. — Там технікумів — які хо» чеш! А заводи?! Паровозний, електромеханічний, тракторний вбудували… Мені хочеться робити трактори.

— Я теж поїду у велике місто, — мрійно вкинула білява, як кульбабка, дівчина. — Дуже люблю кіно, театри, товариство, трамваї. Весело, цікаво!..

— Тобі нашого кіна мало? І нашого товариства? — грубувато спитав Дмитро і підвів голову. Ні, не для того, щоб роздивитися дівчину-кульбабку. Відчував весь час на собі погляд повних нез'ясованої влади зелених очей Зіни — хотів поглянути в них, ніби ненароком.

Зіна чекала на це і лукаво посміхнулася навстріч.

Чудна ця дівчина — Зіна. І все, що оточує її, що зв'язане в нею, теж незвичайне…

Над Ворсклою, над яром, на самісінькому краю, стоїть її маленька хатка. В цьому місці все немов зачароване, наче з прадавньої казки. Пройдеш останньою вуличкою містечка, і за білою Зіниною хаткою відкривається очам небо над просторою долиною Ворскли і глибокий яр внизу, такий глибокий, що старі тополі з дна його не сягають твоїх ніг. А за яром, де синьою стрічкою звивається Ворскла і побіг за горби білий Колісниковий гай, так близько звисає небо, що, здається, простягни руку і торкнешся сріблястих хмар. Надвечір звідси видно, як напливають на долину килими-самольоти, зіткані з хмарок, як темніє смужечкою на далеких пісках сосновий бір, як довго падають у серпні зорі… У цьому зачарованому краю живе дівчина з 8-А, яка має звичку дивитися Дмитрові просто в очі і посміхатися так, що він чманіє.

Якось під час екзаменів Зіна покликала готуватися разом… Дмитро прийшов до білої хатки, постукав. Грубі дубові двері відчинилися всередину, і, коли з-за них з'явилося миле Зінине обличчя, Дмитрові здалося, що двері, як чарівна скринька, заграли музику.

Вони не вчили нічого, хоч незабаром починалися екзамени, гомоніли про всяку всячину. Дмитро дивувався обстановці у чарівній оселі, освяченій подихом Зіни. Його розпирало від щастя, і він не помітив, як несподівано напливла грозова хмара. Зіна підвелася і сказала, що готуватиметься до екзаменів сама.

«А нащо ти мене кликала?»

Вона засміялася, і Дмитро мусив скоритися. Злий на себе, прожогом вибіг з хати…

У дитинстві він мріяв про море.

Скільки разів снилося, як тікає з рідного дому до манливого моря і стає матросом на справжньому кораблі. А потім — просолений, у синіх кльошах та смугастому тільнику, широко розставляючи ноги, з'являється знову на своїй вулиці, викликаючи заздрість у хлопців і сльози радості в матері, яка простила йому… Хто не мріяв у свій час про щось схоже?!

Або так: він тікає з дому, але суворий капітан не бере його на корабель. Тоді він пробирається крадькома у трюм, робить героїчний вчинок, наприклад, гасить пожежу, і повертається додому знову-таки моряком…

Не знав тоді малий Дмитро, що ніколи не стане моряком, але все життя матиме справу з підводними рифами в морі житейському і зазиратиме у людську душу, глибшу від найглибшої морської безодні…

… Того дня друзі довго купалися, наповнюючи береги Ворскли і далекі луки гомоном та сміхом. І лише коли сонце схилилося до лісу, схаменулися. Поверталися додому стомлені, голодні, але тепер пливли за водою і скоро побачили Колісниковий гай.

Витягнувши на берег човни з оберемками квітів, пішли стежкою, яка виводила через яр на околицю містечка. Вони багато не пройшли, як раптом згори скотився малий хлопчина — сусіда Ковалів. Хлопчина зупинився, важко дихаючи, і вибалушив на Дмитра очі, немов уперше побачив.

— Тобі чого, Грицю?

— Біжи швидше додому, Митько!.. Ой, ой!

І відразу ж подався назад, нагору, наче боявся, щоб не почали розпитувать. Вже вилазячи на шлях, чіпляючись руками за кущі та бур'ян, обернувся й гукнув: «Твого батька трактор зарізав!.. Зовсім!»

Не тільки все в ньому самому, але й усе навколо, здавалось, зупинилося тоді, завмерло, зафіксувалося: і зависле над головою червоне сонце, і непорушне листя, і люди — з розширеними очима, розкритими ротами, як на обірваній стрічці німого кіно. Потім тиша тріснула, як гілочка; усе хитнулося, попливло; він ніби прокинувся, щось гукнув чи прохрипів хлопчині і заточився.

Товариші злякано дивилися на нього. Малий Гриць уже зник з очей — і все здалося немов навіянням нечистої сили, що кублилася тут, у темних ярах, у вогких гадючих ямах, у бездонних сом'ячих вирах.

— Я піду сам, — сказав Дмитро, коли кинулися до нього.

Навіть Зіні не дозволив підтримати себе, зробив кілька непевних кроків.

А потім йому знову стало зле, потемніло в очах і схотілося сісти на землю. Жодної думки не було в великій, миттю спорожнілій голові. Подивився на зляканих товаришів, які не хотіли залишати його самого, — і не побачив їх, мовби ковзнув сліпим поглядом.

Несподівано почув інше: тихий плюскіт Ворскли в берегах, шамотіння високих крон, багатоголосий гомін вечорового лісу, і йому стало страшно тут, віч-на-віч з природою. В голову недоречно ввірвався безглуздий мотив: «Капітан, капітан, посміхнися…» — і враз обірвався…

Хотів побачити батька, уявити його собі — і не міг. Сам собі здавався маленьким, слабким, безпомічним, відчуваючи, що в житті щось нагло обірвалося і не повториться ніколи. Він затулив руками лице і, не стримуючи сліз, спотикаючись, кинувся бігти горою до містечка…

Так почалося доросле життя Дмитра Коваля…

… Забути дитинство? Ворсклу?! Це забути самого себе…

Від спогадів Коваля відірвав знайомий звук — рипнула хвіртка. Потім долетів стукіт босоніжок по утрамбованій камінцями стежці. Донька! Коваль оглянувся. Тільки тепер помітив, що у садку вже споночіло, і, потираючи замлілу на лаві ногу, почвалав до хати.

Спогади дитинства, мов розвіяні хмари після дощу, іще чіплялися клаптями за душу. Подумав, а чи будуть у Наталі такі хвилини повернення в дитинство і куди вона повертатиметься — до асфальту вулиць, між кам'яні коробки висотних будинків?

Наталка скучила за батьком, поцілувала; від неї війнуло сосною, запахом спаленого сонцем волосся, травами… Ну от, а він чомусь «асфальт»!..

— Наталю, хочеш, поїдемо на Ворсклу?.. Побачиш, де бігали твої батьки босі…

— Ет, — засміялася дівчина. — Це нецікаво, любий тату…

— А що ти згадуватимеш з дитинства, Наталко, яку красу? — спитав, ласкаво куйовдячи хлоп'ячу шорстку зачіску.

— Яку?.. У тебе з мамою була Ворскла, а в мене краса міста, його майданів, парків, палаців, широких бульварів… Краса нового віку!.. А наш садок? А Дніпро?!

— Ну що ж, здаюся, — зітхнув Коваль, зрозумівши, що говорять з донькою про різні речі — вона про красу, а він — про душу краси, про живу душу верби, про чорні очі терпкого терну, про чепуруху калину, про берізку, що до дуба прихилилася, про закоханих шипшину і глід, шепіт яких чути тільки у тихих безлюдних куточках…

12

Іванові Петровичу Козубу теж не спалося тієї ночі. Зустріч з підполковником Ковалем схвилювала його. Перебирав у пам'яті своє життя. Але чомусь найбільш уперто ліз у голову спогад про першу любов, про Марійку…

Напливає на мить на Івана Петровича туман, застилає очі, а голи починає розвіюватися, то старий юрист бачить крізь його пелену самого себе — людиною молодою, недавнім «реалістом», на кашкеті якого замість кокарди — вирізаний з бляхі чорно-білий знак: череп і схрещені кістки, а на поясному ремені — саморобна бомба. Бачить він і весь їхній анархістський загін на чолі з кудлатим матросом — «божевільним Христом», промови якого складалися звичайно з однієї-двох фраз про бога і революцію і супроводжувалися стріляниною з маузера.

А потім молодий Козуб передумав і почав працювати в ревкомі, виловлюючи колишніх своїх спільників…

Згадуються нічні бої, несподівані нальоти, торжество перемоги, береги Ворскли і шепіт нічного гаю. Згадується і Ярмаркова площа, і виселок Колонія, що на півдорозі до станції, де жила Марійка — донька телеграфіста Триверстова.

Ох, Марійко, Марійко… З далеких туманів приходиш ти нагадати про себе, про ті незабутні часи! З кожним роком, з кожним десятиліттям усе дужче розпливаються риси твого обличчя, забувається колір очей, і звук голосу, і твої слова, і ти стаєш не просто дівчиною, не просто першою коханою, а символом молодості.

У пам'яті Козуба постають ошатні дерев'яні будиночки, поставлені залізничною компанією на крутому березі Ворскли, строгі доріжки поміж тими будиночками, посипані чистим, як цукор, річковим піском і облямовані побіленими камінцями.

Жили у цій дачній Колонії, звичайно, не стрілочники-інваліди, не кочегари, а залізничні чиновники, що прислужилися компанії і вийшли на пенсію, і лише окремі бідолахи, такі, як Марійчин батько, що втратив обидві ноги, рятуючи від аварії поїзд, могли потрапити у цей райський куточок…

У вирі нового життя молодий Козуб не цурався і звичайних утіх. В глибині душі вважав, що революцію зроблено для нього, щоб і він, син сільського фельдшера, міг сповна пізнати радість життя. Революція почалася під час його змужніння, і юний Іван Козуб мало не плакав від щемливої радості, що все сталося так вчасно. Це почуття не покидало його ні тоді, коли був з анархістами, ні коли утік від них.