Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 18)

11

Хоч би де був, хоч би що робив Дмитро Іванович Коваль, а в ньому завжди жили спогади про рідну Ворсклу, на якій він виріс.

Вкриті товстим шаром щоденних турбот і справ, вони лежали на споді пам'яті, очікуючи своєї хвилини. І, коли надходила така хвилина, досить було дрібниці, щоб забуті картини одразу зринули. Так спливає на поверхню ріки замулена гілка, корінь або якась тріска, якщо її підмиє підводний потік.

Щоправда, часом це відбувалося не в слушну хвилину — коли Коваль поспішав на місце події, вів розшук або допитував злочинця, і він не міг зрозуміти зв'язку між такими різними і далекими подіями. Але спогади вибирали собі час, не рахуючись із бажаннями підполковника, керовані почуттями, над якими він влади не мав.

Вони могли бути і довгі, і миттєві, цілі стрічки і короткі епізоди, навіть тільки одне слово, звук, шерех кроків, раптовий блиск вечорового сонця на шибці або паморочливий запах бузку. Без системи і послідовності, неузгоджені з календарем, могли побігти супроти потоку часу: спочатку схвилювати тривогами юності, а вже потім спалахнути барвами дитинства.

Він не сердився, коли спогад зринав у неслушну мить. Минуле у ньому не заважало сучасному, навіть давало наснагу, бо несло емоційний заряд і повертало його часом втрачений під натиском життя здоровий глузд.

Коваль вважав, що людина, як і ціле суспільство, не може жити без минулого, без учорашнього дня, бо минуле підштовхує і веде у завтрашній день.

Найчастіше Дмитру Івановичу згадувалися береги його дитинства, річка Ворскла. То широким плесом перед млинами, глибокою прозорою водою біля Колодяжних круч, то довгою синьою змійкою, що тяглася на карті з півночі через Сумщину і Полтавщину, а то тихим плюскотом хвиль уздовж берега, теплим піском під ногою, зеленою гілкою над бистрею, дитячим відчуттям простору і нескінченності світу.

Вона завжди була йому і загадкою, і розгадкою, не просто водою, що віками спливала в Дніпро; ховала у глибоких вирах, де жили старі соми, і на піскових перекатах, і в густих лісах по берегах таємниці, які він мусив колись розгадати. Рік у рік несла вона життя на спраглі сухі землі і від самого дитинства непомітно опікувала Дмитра Коваля, допомагаючи у скрутну хвилину своєю мудрістю.

Минуле завжди допитувалося правди в його сучасному, хоч, як і в кожної людини, під натиском часу, невідкладних турбот відсувалося в усе дальші закутки пам'яті.

Розслідування убивства старого Гущака, сьогоднішня зустріч із земляком зупинила у Коваля процес забуття, і минуле, немов повенева Ворскла, прорвалося крізь загати пам'яті… Сповнений цих спогадів, він повернувся додому і до пізнього вечора сидів на самоті у своєму садку…

Ворскла — не море, довбанка — не корабель. Але коли хлопець мріє про море, то три довбанки, причалені до берега, здаються йому океанськими кораблями. До кожної з них сідають юні плавці, і одна за одною, відштовхнувшись від берега, вони випливають на стрижень.

В першій — обережно повертаючись, щоб не перекинутися, — сидить на холоднуватому вузькому дні, вкритому комишем, дівчина із зеленуватими очима — Зіна, а на кормі, навколішках, веслує Дмитро Коваль, у другій і третій — їхні друзі. Усі шестеро — засмаглі, від їхніх веселих облич, худорлявих постатей віє силою і здоров'ям. Вони жартують, і довбанки, нагадуючи про свою другу назву — «душогубки», хитаються від їхнього сміху, розводячи по тихому плесу ріки симетричні брижі…

Дівчата плетуть з білих лілій вінки, а хлопці ліниво гребуть, ховаючи непокірне шорстке волосся під широкими прив'ялими лопухами.

Флотилія повільно минає зелені береги…

Чи забуде коли-небудь Дмитро Іванович Коваль, як плавав довбанкою по тихій Ворсклі разом з дівчиною, якій, як і йому, минуло тоді п'ятнадцять і яку звати Зіною? А коли потім ця Зіна проходить через усе твоє життя, то й про Ворсклу хіба забути!..

Коваль пам'ятає ріку відтоді, коли голопузим пуцьвірком бовтався в березі. Тоді Ворскла була непізнаним і загадковим світом: а що там за поворотом, що далі відкривається очам, а де кінець світу? Адже всьому є кінець: і столу, і лаві, і призьбі, хаті та подвір'ю, стежці й тополям. Але чи є кінець Ворсклі, і за яким він поворотом?

А що в таємничій глибині, яка так і манить, так і тягне, коли плюскаєшся на мілкому, хто там живе, які риби, які русалки-лоскотухи, які царівни-жаби і хвостаті страхіття?..

Коли підріс, побував за одним поворотом, за другим, за багатьма, але Ворскла все одно манила й далі, бо не було кін-ця-краю її каньйонам і плесам, бо не знав, де початок їй, де кінець, тільки чув, що від самої Полтави тече до Дніпра, а починається аж у Росії…

І коли тепер зупинявся перед якоюсь загадкою, коли мучився над складним завданням, відшукуючи смисл вчинків людей, і добрих, і злих, здавалося йому, що підіймається вгору своєю Ворсклою крізь незайманий густий ліс і шукає таємничого початку її: звідки вона витікає і звідки все береться, Починається в житті — і добро, і зло…

Тоді, у хлоп'ячі роки, мріяв: ось виросте, збудує великий човен, попливе Ворсклою, а далі — могутнім Дніпром до самого синього моря.

Не збулася та мрія.

Мав тільки легеньку довбанку. Але, може, це й краще. Адже довбанка — не мертвий човен, як оті, збиті з дощок, неповороткі річкові крейсери, це — жива істота, з живою душею. Ось вона швидко мчить рікою. Тільки чутно тихий плескіт спереду, де вона торкається води. Вмощуєшся на кормі навсидьки, поклавши під коліна трави, і рівними помахами весла женеш свій човен у далечінь…

Ти — низько-низько над водою, наче торкаєшся опуклих і широких грудей ріки, зливаєшся з нею. І навіть риба не боїться тебе, коли завмираєш у комишах: навколо срібно виблискують верховодки, вистрибують, тікаючи від гострозубої щуки, пліточки і краснопери, жирують окуні, а глибше, прямо під тобою, у прозорій до самого дна воді, копошаться темні бубирці.

Можна їхати довбанкою вдвох. Тоді одному треба лягти на дно, а другий сідає в ногах, на кормі, і жене човен…

Ні, не забути Дмитрові Івановичу Ковалю свого дитинства, яке, відсіявши усе дрібне, випадкове, підтримувало в ньому світлі спогади, допомагало вибирати в житті стежку і не збиватися на манівці. І чим далі відходив від свого дитинства, тим виразніше згадував його. А з літами йому навіть почало здаватися, що не відходить, а навпаки — знову наближається до нього…

Пливе довбанкова флотилія Ворсклою вгору, проти течії. До Срібного берега, захованого у лісі, тримає вона курс, а за нею залишається діамантово-блискуча, довга і покручена пінява стежка.

Обабіч Ворскли — ліс. Від містечка до Срібного берега, і до Колодяжних круч, і ще далі, аж до Полтави — кажуть люди, що й за Полтавою береги вкриті густим лісом. На правому, високому, біля містечка стоїть під горою осиковий гай — Колісниковий. Могутні, високі, під хмари, осики, що пережили не одне людське покоління, з чорними гайворонячими гніздами у зеленаво-білих кронах, задивляються у воду. Тихо в гаю. Коли-не-коли дмухне вітерець, затріпоче сріблясте листячко, трісне гілочка і впаде у воду, порушуючи сплеском лісову тишу і лякаючи рибу, — і знову тихо.

Біля шляху з міста на лісовій кручі стоїть старий, коричневого каменю, триповерховий палац. Подекуди ще збереглися тераси, які оперізують гору і збігають у гай, повний сонного шамотіння осик, до спокійної води Ворскли. А до руїн палацу ніхто не навідується, хіба що хлоп'ята, які пасуть овець на кручі і не бояться гадюк у колишньому панському маєтку… На низькому березі ліс не такий густий, раз у раз за поворотами з'являються буйні луки і синіє вдалині смужка бору, який розстелив на далеких пісках зірчасте шатро.

Творилася серед заворсклян легенда: «Будуватимуть завод у нас, керамічний… Хіба не місце: і пісок, і вода, і глина?!»

«Не будуватимуть — залізниця далеко», — зітхали невіри.

«Збудують, — запевняли ентузіасти, — такий пісок, як перемитий, вода прозора, мов кришталь, а глина — як жовток!..»

З року в рік чекали того заводу. Молодь, що школу закінчувала, у великі міста їхала, батьки біля Ворскли залишалися. Просили: «Повиучуєтесь — повертайтеся. Завод будуватимуть». І хлопці та дівчата з облупленими носами цілували похапцем старих, не випускаючи з рук дерев'яної скриньки, — їхали у незвіданий світ, сповнені тривожної невідомості і наївних мрій. Але тільки після війни почалося-таки будівництво…

А тим часом…

Тихо пливуть довбанки, заворожені тишею, до якої і ліс прислухається, звівши волохаті брови над глибокою водою, дівчата забувають про пісні, а хлопці стрімко, без зайвого плюскоту женуть свої човники. Починається змагання, кожен намагається вискочити вперед. Найчастіше перемагав Дмитро Ковалів — може, завдяки м'язам, що випиналися на руках, а можливо, тому, що, зіпершись у човнику на лікоть, хитро мружила на нього виноградні очі Зіна.

Мов стріли, промчали повз вишневий садок самотньої рибальської садиби, під'їхали до кручі, під якою наче зовсім не було дна і де над чорною водою ліс простягав гіллясті руки. Заспівали веселої. Пісня розігнала похмуру тишу дикого кутка, злякала берегових ластівок, що кулями вилітали із своїх глибоких гнізд у кручі і тривожно снували над головами.

Потім скупалися. Вилізли на берег мокрі, холодні, аж сині, і кинулися на чистий теплий пісок. І тоді починалися нескінченні розмови про світ, який вони швидше хотіли пізнати, бо в їхньому віці все безпосередньо торкалося кожного з них. Приміряли себе до життя, міркували, що мають чинити у майбутньому, бо вони іще не знали цього і хотіли знати.