Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 17)

Слухаючи юрисконсульта, Коваль оглядав кабінет. Все тут було зараз для нього цікавим. Адже обстановка, улюблені речі визначають смаки, інтереси і навіть характер господаря.

Який же ти став дженджуристий, інспектор далеких років, колишній міліціонер і сталевий слідчий, а тепер захисник інтересів одного з підприємств! Яку риску підводиш під своїм життям?

Домашній кабінет Козуба був приміщенням колекціонера, людини, яка кохається у мистецтві. На двох стінах, освітлених високими вікнами, висіли етюди і маловідомі картини Шишкіна, Айвазовського, Реріха, і Коваль не знав, оригінали це чи майстерні копії. Але, судячи з того, що у скляних шафах між вікнами стояли скульптури, стародавній фарфор, зробив висновок, що картини теж рідкісні, добуті задешево в ті важкі часи історії, коли дорожчає хліб і знецінюються твори мистецтва.

— А за що Решетняка вичистили з міліції? — повернувся до теми Коваль, поклавши собі при нагоді ближче познайомитися з колекцією Козуба.

— Здається, за зв'язок з класовим ворогом, — відповів юрисконсульт. — Точно не пригадую… Чекайте, чекайте! — він потер рукою чоло. — Ага… смішно навіть… за моральний розклад нібито… Щось там з повією у нього було. Закохався. Чи просто інтрижка. Тільки-но почався неп, усі немов збожеволіли, гроші набрали такої ваги, як ніколи. Народився культ ситості, зручності, вигод, навіть розкошів. Це була реакція обивателя на тривалий і тяжкий період громадянської війни, коли гроші знецінилися і нічого не важили. Багато хороших людей спокусив тоді непманський змій ситості… А може, й обмовили Решетняка, — роздумливо додав Козуб. — І таке на нашу долю випадало…

— Здається, ви у Решетняка незакінчені справи перебрали.

— Так, так, — не заперечував господар кабінету. — Після чисток, хто залишався, завершував розшук і слідство. Не хусточка, з кишені не викинеш. Треба було комусь доводити до кінця.

— А пам'ятаєте пограбування резервного зовнішторгівського банку, колишнього Кредитного товариства… банку Апостолова? Справа, якою тоді займалися ви і інспектор Решетняк.

— Апостолова… Апостолова… було щось таке. було… Але стільки років!.. Не можу пригадати подробиць… — Козуб замислився і раптом примружився на підполковника. — А чого це вас цікавить, земляче?

Коваль не відповів на запитання.

— У ваших протоколах допитів згадуються якась Ванда Горохівська, матрос-чорноморець Арсен Лаврик, отаман банди під назвою «Комітет «Не журись!» Гущак, — сказав підполковник. — Я переглянув архіви.

— Матросика я, Дмитре Івановичу, пригадую. Жаль його було. Жертва часу й подій. Хлопчина молодий, дурненький. Закохався, покинув уночі пост і проґавив грабіжників… Його трибунал розстріляв як за зраду революції. А дівчину ту… не пам'ятаю прізвища…

— Горохівська, — повторив Коваль.

— Так, можливо. Її ми зрештою відпустили. Вона нічого не знала, не бачила і ніякого відношення до цієї історії не мала. Та чого це вам надумалося ворушити такий мотлох? — засміявся Козуб. — Чи не на пенсію збираєтесь І, будете історію міліції писати?

— На пенсію люди самі не збираються. Їх збирають… Як у далеку дорогу. — Спостережлива людина могла б помітити у голосі Коваля журний відтінок. — Справа у тому, Іване Петровичу, — повільно, немов роздумуючи, говорити чи ні, додав він, — що згаданий Гущак знову виплив на сцену. Він не загинув, а втік за кордон. Жив у Канаді. Тепер повернувся на батьківщину…

— Гущак, кажете? — Очі у господаря кабінету заблищали, весь він підтягся, немов перед стрибком. — Живий? Цікаво… Значить, живий… Он як!.. Скільки це йому зараз? Мабуть, за сімдесят? Цікава новина, Дмитре Івановичу! І не подумав би! Тепер ясно, чого ви старі справи ворушите… А з Гущаком і я хотів би познайомитися. Хоч одним оком глянути. Тоді не вдалося, то тепер роздивлюся цього невловимого. Познайомите?

— Не зможу… — Коваль пильно стежив за виразом обличчя юрисконсульта. — Не зможу, на жаль, — повторив він. — Гущака уже немає серед живих.

— Як це немає серед живих?! Ви ж сказали, що повернувся, — здивувався Козуб

— Отак і вийшло, Іване Петровичу, — зітхнув підполковник, — наче повернувся чоловік, щоб тут загинути… Кілька днів тому потрапив під електричку.

У кімнаті запала довга пауза. Гість розглядав срібну статуетку дискобола, що стояла на письмовому столі. Нарешті Козуб порушив мовчанку.

— Еге ж. Не пощастило старому… Але мені його не жаль… Хто зна, скільки людей на його совісті. А пограбування банку?! Значить, рідна земля не простила… То нащо вам тепер він? Власне, вже не він, а його останки? Кому потрібний цей уламок старого світу? Та й строк давності, шановний Дмитре Івановичу…

Ковалю згадалися міркування Суботи, і він подумав, що і слідчий, і Козуб нібито мають рацію.

— Нас не сам Гущак зацікавив, а те, що було зв'язане з ним. Цінності й досі невідомо де сховані… А щодо строку давності, то жодна кримінальна справа не вважається закінченою, поки не розкрита… І час від часу до неї повертаються. Це ви мусите знати.

— А вкрадені цінності давним-давно вітром пішли по всяких Канадах…

— Хто зна… — задумливо промовив Коваль. — Це треба встановити.

— То вам не з архівів починати слід, а шукати знайомих Гущака. До кого він приїхав, з ким мав тут справу? Архіви мало допоможуть. Навіть біографію отамана за старими протоколами не встановите. За ними ви на кого вийдете? — несподівано засміявся господар кабінету. — На мене та на Решетняка, тобто тільки на працівників каральних органів, які вели справу про пограбування… Командир резервного батальйону Воронов, який знищив банду Гущака, давно помер. Ну іще дівчина Горохівська, тепер стара жінка, якщо вона жива, яка нічого не знає і не пам'ятає, бо вона й тоді нічого, не знала… Про Апостолова прочитаєте, якого давно немає на світі.

— Є дані, що в намірі Гущака повернутися на батьківщину значну роль відіграла не тільки ностальгія…

— Вам, звичайно, видніше… Можливо, й справді він щось тут залишив і тепер повернувся забрати, — змінив думку Козуб. — У нього є тут якась рідня, друзі? А може, в Апостолова спадкоємці є, діти, наприклад, і Гущак до них приїхав?

— Після того, як пограбував батька?

— Пригадую, у мене склалося враження, що це була одна компанія, одна банда. Цілком можливо, що в цій історії заплутані і спадкоємці Апостолова… Так… так, — роздумливо повторив юрисконсульт. — Але, їй-право, архіви не допоможуть, тільки час витратите. Про тодішнє оточення отамана «Комітету «Не журись!» з них теж нічого не довідаєтесь Банда Гущака до ноги була знищена на хуторі біля Полтави. Хтось повідомив у міліцію, і ми серед ночі атакували бандитів, що перепилися. Вже потім довідалися, що саме ця банда вивезла цінності з банку. Але було пізно — всі, хто знав схорону, загинули. У тому бою і Решетняка було поранено, пригадую…

— І тепер поговорити з Гущаком не зможемо, — зітхнув Коваль. — Отже, мусимо. Іване Петровичу, звертатися до архівів. Єдине джерело, якщо не брати до уваги спогадів. Без них не вийдемо на нинішніх його знайомих. Я сподіваюсь за допомогою старих документів з'ясувати, чого людина, яка нарешті повернулася на батьківщину, раптом кидається під поїзд. І, по-друге: чи не залишилися все-таки на нашій землі пограбовані цінності? Не міг Гущак усе вивезти за кордон.

— Ви вважаєте, що це — самогубство?.. Може, просто нещасливий випадок…

— Експертиза ще не дала остаточного висновку…

— Важко вам допомогти, Дмитре Івановичу. Я особисто — з великим бажанням, але… — Козуб стенув плечима. — Зверніться ще до професора. Я недовго морочився з цією справою… Єдина людина, яка могла пролити якесь світло, — Андрій Гущак, — вважали, загинула, то я розшук і слідство припинив. Думали, що отаман згорів разом із своїми поплічниками в клуні, яку вони самі підпалили, щоб не здаватися в полон… Кінці пішли, як кажуть, у воду. А Решетняк довше займався цією справою, з самого початку. Досконало вивчив життя і Апостолова, і його сім'ї, а певно, так само і оточення, зв'язки Гущака… Чекайте, чекайте! — мало не скрикнув Козуб і звівся на ноги. — Як я забув! Маєте рацію, земляче… Сім'я Апостолова! Звичайно, Решетняк багато що знає… Адже його дружина — дочка Апостолова… Не робіть, Дмитре Івановичу, великих очей. Пригадав: саме за це його вичистили з міліції…

Коваль теж не міг усидіти, він підвівся і почав повільно ходити по просторому кабінету, з цікавістю стежачи за юрисконсультом, який аж зарум'янився.

— Мені не дуже зручно про це розповідати. Але скажу, як колезі, нехай між нами залишиться, дружина його, тобто дочка Апостолова, у той час збилася з путі… Ну, зрозуміло; голод, нестатки, такий перепад після розкішного життя, психологічна істерія гімназистки, одне слово, махнула на все рукою… Благородний Решетняк її з багна витяг, потім закохався і, зрештою, постраждав за неї… Ну, постраждав чи ні, але з міліції вигнали, і у справі Апостолова він залишив такий розгардіяш, що годі було щось збагнути… Потім він одружився з цією Клавою…

Дружина Решетняка — дочка Апостолова! Це багато чого міняло… Тисячі нових думок зароїлося у Коваля…

— А тепер, дорогий земляче, — сказав господар, — якщо із справами покінчили, хочу похвалитися своєю колекцією. — І він широким жестом обвів стіни, увішані картинами і заставлені скульптурами. — А щодо розшуків, то, майте на увазі, я завжди до ваших послуг!..