Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 16)

Життя багатше за будь-які плани і прогнози. Невідомий, уявний злочинець, втілюючись у плоть, набираючи конкретних рис, пред'являв свій, справжній варіант подій і свій графік, якого Коваль мусив триматися. І коли уже наприкінці дізнання підполковник випадково знаходив у шухляді столу колишнє планування, то щиро дивувався тим своїм попереднім запитанням. Але без цих запитань і передбачень він, можливо, і не втрапив би на правильну стежку…

Ось і тепер, коли нічого невідомо, немає на що зіпертися, він мусить починати з свого скромного графіка. Розкресливши тут-таки, в архіві, аркуш паперу, який білів незаповненими клітинами, Коваль почав записувати завдання на найближчі дні:

1. З'ясувати, як склалися долі кожного, хто був зв'язаний із справою Апостолова — Гущака, хто з цих людей живий. Зустрітися.

2. З'ясувати, як склалися долі працівників міліції, які вели справу Апостолова — Гущака або так чи інакше стикалися з нею, хто з них живий. Зустрітися.

3. Дати завдання кожному члену оперативної групи…

Коваль ледве дописав свій план, як почув легеньке кахикання. Підвів голову. Біля нього стояла мила худорлява дівчина, яка чергувала в читальному залі. Крім них, уже нікого не було.

У вікна заглядав пізній вечір.

— Ми закриваємо. Прошу вас здати документи.

Коваль підвівся і пішов до столика, де мав покласти підшивки. На душі в нього стало спокійніше. Почувався так, ніби все ж таки знайшов якусь зачіпку. Так, певно, заспокоюється альпініст, коли на гладенькій скелі раптом відчує під ногою найменшу виїмку.

Це не було відчуття виконаної справи, а поки що тільки впевненість — у ньому народжувався той особливий, притаманний розвідникам і оперативникам, динамічний настрій, коли в людині все ніби насторожується, зосереджується, дисциплінується.

10

— Ах, Дмитре Івановичу, Дмитре Івановичу, дорогий земляче, — поблажливо промовив юрисконсульт Козуб і зіперся підборіддям на руку. — Ви не уявляєте собі тодішньої обстановки!.. Скільки вам було, як гриміло? У двадцятих?.. Школяр. Першокласник… Мабуть, не пам'ятаєте пана Кульчицького? Як його судили за те, що хотів підпалити конфіскований особняк! Потім там Народний дім був… А наш літній сад?! Дощаний «театр» з його дірками у стелі, такими великими, що зорі видно і на виставу люди приходили з парасольками! — юрисконсульт смаковито засміявся.

— Аякже, — і собі посміхнувся Коваль. — Театр увійшов у життя кількох поколінь.

— Для мого часу це був центр культури і духовного розвою… Влітку відбувалися там лекції, диспути, всілякі збори. Та й вистави. Хоч і сутужно було, а приїздили з Полтави і Харкова артисти.

— І нас, підлітків, тягло туди.

— Його ще до революції поставив якийсь кмітливий купець… Пам'ятаю, як під час голоду за вхід платили жменею квасолі чи склянкою пшона, щоб нагодувати артистів…

А потім у двадцять другому я виїхав у тодішню столицю — Харків, трохи попрацював, і як крутонуло — по всій країні… Але рідний край… рідний край!.. Хіба його забудеш! Ніколи і нізащо! Ні Ворскли, ні стежок дитинства, ні перших років змужніння… Цікаво, чи уцілів літній театр після війни? Я там не був… А ви давно були на Полтавщині?

Коваль не відповів. Час від часу в ньому спалахувало гостре бажання поїхати за Ворсклу, у рідне містечко. Було таке пекуче, що, здавалося, все покине, сяде в поїзд і за кілька годин повернеться на десятиліття назад — прогулюватиметься вулицями й завулками, що навіки вкарбувалися у пам'ять, побачить давніх знайомих, а потім сяде на кручі, де стояла колись Зінина хатинка, над Ворсклою і дивитиметься на безкрайню далину, слухатиме, як у дитинстві, шарудіння хмар над головою і підводитиме незриму риску під плином фактів, подій, щоб знайти смисл прожитого, досягнутого. Адже найлегше це зробити на рідних стежках…

Але так ні разу й не сів у поїзд, не повернувся в країну дитинства. Щороку давав собі слово і щороку відкладав цю зустріч. Там пролетіли не лише роки, а й бурі; знав, що не знайде ні знайомих вулиць та завулків, спалених війною, ні стежок, які зберегли тепло його ніг, бо іншими молодими ногами протоптані інші стежки; знав, що не зустріне знайомих облич… А можливо, Ковалю ще не хотілося підводити ту риску в житті, і він зволікав це побачення з дитинством, як з року в рік відкладає письменник писання мемуарів…

— У тридцятих роках, — говорив далі Козуб, не дочекавшись відповіді, — жив у Росії; працював у суді, ніколи було вгору глянути… Але час від часу яка-небудь звісточка, натяк, газетний рядок, місце народження підсудного або свідка, нагадували про Ворсклу, Дніпро, і в серце хлюпала тепла хвиля… Я радий, що ми з вами земляки, полтавці.

Коваль усміхнувся.

— Так, так, — говорив далі юрисконсульт, — наше покоління лише на одне десятиліття старше від вашого, але в той час історія, яка довго повзла черепахою, помчала як вихор, і за десяток днів перетворювала світ. Тоді один рік складав епоху… Тоді, у двадцятих, я — хлопчисько — не останньою спицею був у міліцейському колесі! Навіть до бригади «Мобіль» потрапив, створеної при Центророзшуку республіки для розслідування особливо важливих злочинів… От який час був тоді! Молодий. Молодь і революцію робила, і новий правопорядок установлювала. Гайдар у шістнадцять років командував полком Червоної Армії. Щорс — у дев'ятнадцять — дивізією!.. Примаков у дев'ятнадцять років — член ВУЦВИКУ! Все це речі відомі… А Юрій Коцюбинський, Руднєв, Федько, Якір — кожному тіль-тіль повернуло за двадцять…

Господар перевів подих.

— І помилки були гарячкові, як все у молодості…

— І наш час, мабуть, не поступиться Полярні експедиції, переліт через Північний полюс в Америку, Дніпрогес, значок ГПО, пісні — кожний день щось нове, захоплююче, піднесене…

— Звичайно, — погодився Козуб. — Але то був, — посміхнувся він, — не тільки ваш час, але і наш теж, старших…

Коваль згадував, що він чув хлопчаком про Івана Козуба. Містечко їхнє маленьке, закинуте, притулилося до Ворскли, як дитя до матері. Півроку відрізане бездоріжжям від далекої залізниці і від Дніпра півсотнею кілометрів. Зайшлих людей мало, один одного з діда-прадіда знали. Малий Митько Коваль чув про міліціонера Івана Козуба, бачив його на баскому коні, перетягнутого ременями, з револьвером на боці, у жовтавих, блискучих, з ґудзиками, крагах, яких більше ні в кого не було і за які інспектора міліції поза очі називали «американцем». Подейкували і про відчайдушну хоробрість Козуба, і про те, як сохли за хвацьким міліціонером місцеві дівчата, а дочка куркуля красуня Оксана Карнаух навіть труїлася…

А хлопці, коли грізний інспектор наїздив у рідне містечко, ходили за ним назирці…

Коваль внутрішньо посміхнувся: «американець»!.. Чи пам'ятає це? Але не спитав.

— І Решетняк тоді з вами був, у бригаді Центророзшуку?

— Він працював у губернському. У двадцять третьому взимку його вичистили з міліції. Здається, помилково. А можливо, і правильно зробили, — засміявся Козуб. — Маємо професора, вченого. А залишився б у міліції — вище старшого опера або слідчого не піднявся б… Така, як ви знаєте, наша специфіка, Дмитре Івановичу. Мало простору для росту. Інспектор, слідчий, він і є інспектором чи слідчим, та й годі… — Козуб на секунду затнувся, подумавши, чи не образить цим Коваля, який має звання підполковника і солідну посаду в Управлінні внутрішніх справ. Але, згадавши, що, незважаючи на великі зірки на погонах, Коваль ось прийшов до нього, виконує просту, чорнову роботу рядового інспектора, підбадьорився і продовжував: — Узяти хоча б мене: ким тільки не був — і оперативником, і слідчим, і адвокатом, а скінчив юрисконсультом невеличкої фабрики. Давно на пенсії. Та не можу без діла…

— Довго їли наш міліцейський хліб?

— У ті ж роки перейшов у прокуратуру, вірніше — перевели. Як тільки утворилася вона… А в міліції… який же там хліб був? Горе, а не хліб. Ні дня, ні ночі, і все натщесерце. Поки дали тиловий червоноармійський пайок… А взагалі становище охоронців порядку! Згадаєш — волосся дибки стає. Як тільки могли жити, працювати, воювати! На ентузіазмі існували: голодні, босі, одна гвинтівка на п'ятьох, десять набоїв на ту єдину гвинтівку. Навіть ми, у Центророзшуку, не могли розгорнути роботи. По півроку сиділи без зарплатні, без ніякого пайка. Озброєння оперативника і слідчого: рулетка і поламаний фотоапарат на тринозі. Паперу не знайдеш протокол скласти!.. І законодавства нового, радянського, практично ще не було. Користувалися тимчасовими актами та постановами. Вершили, головним чином, за допомогою своєї революційної самосвідомості.

— Першопрохідникам завжди нелегко, — погодився Коваль. — Але, з другого боку, — він добродушно поглянув на співбесідника, — у вас було чітке класове розмежування: це — ворог, а це — незаможник чи пролетарій… Ситий, чепуристий, освічений, дворянин, буржуй, піп — значить, контра; босий, голодний, незаможник, пролетар — свій. В якихось аспектах, хоч і не без прикростей, це полегшувало завдання, — посміхнувся підполковник, і Козуб не зрозумів, жартує він чи ні.

Запала пауза.

— Зараз згадую наші перші кроки й дивуюся, — продовжив незабаром Козуб свою думку. — І тоді якось розслідували, ловили злочинців… Вкарбувалася у пам'ять одна цифра з тих часів — тисяча мільярдів карбованців! Це не державний бюджет країни або витрати під час першої світової війни. Це стільки заборговано було зарплатні міліції у дев'ятсот двадцять другому році. По шість-сім місяців сиділи без копійки, хто у жінки на шиї, хто припухав. Уявляєте собі, Дмитре Івановичу? — Він зробив паузу. — Становище міліції, кажу, було дуже тяжке. Пригадую, Кременчуцька губміліція одержала з Харкова обмундирування, А викупити вагон на залізниці не змогла. Тоді знайшли вихід — позичили у якогось непмана сто мільйонів карбованців і дали йому зобов'язання відробити ті гроші на розвантаженні барж із дровами. Га?! — Козуб не витримав, театрально узявся за голову. — А права? — риторично спитав. — Якщо в центрі міліцію вважали державним апаратом, то в провінції, в округах та повітах місцева влада мала її лише за свою персональну варту. Не дивно, що до міліції брали практично усякого. Аби тільки не був явний класовий ворог Хоч і такі проривалися. А потім чистили, чистили і чистили!.. Решетняк врятувався у батьків на селі… а в мене, як ви знаєте, батьки службовцями були…