Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 15)

А ось документи за тисяча дев'ятсот вісімнадцятий, дев'ятнадцятий, двадцятий, двадцять перший роки… Самі тільки заголовки доповідних, виписок із протоколів та наказів, листів, газетних повідомлень говорили за себе. Коваль гортав рік за роком…

Про організацію боротьби з бандитизмом.

Чотири міліціонери і сім залізничників прийняли бій з бандою у п'ятсот шабель.

Про боротьбу з бандитизмом Київської губернської міліції від 5-го до 20 лютого 1921 року.

Про нагородження працівників міліції орденом Червоного Прапора за сміливість і хоробрість.

Про ліквідацію бандитизму в Одеській губернії.

Арешт зграї «розглядачів».

Злодійські кубла у склепах.

Арешт зграї «Чорна рука».

Справа банди Кися.

Про ліквідацію банди під Харковом…

Постають перед очима Коваля далекі буремні дні… Немов бачить він, як проступає на блідому аркушику знайомий сільський краєвид. Чорні, жирні осінні лани. Глухі хутори на узліссях непрохідних пущ. Купка міліціонерів, загублена серед тих ланів і лісів, серед куркульських хуторів, де бандити ховаються у схожих на фортеці садибах з високими парканами і тесаними брамами, за якими рвуться із ланцюгів оскаженілі пси… Ідуть молоді хлопці — перші червоні міліціонери — виловлювати бандитів, добиватися продподатку, знаючи, що дехто з них, а може, й усі вони з вирізаною зіркою на спині або розрізаним животом, набитим збіжжям, навіки залишаться у цьому ситому чорноземі…

Коваль подумав, який же пам'ятник заслужили ці скромні, часом невідомі або й просто забуті перші герої революційного порядку й закону! Усякі музеї є, а от такого, де розказувалося б новим поколінням про цих подвижників, немає. Бо хоч пропагують тепер діяльність міліції і преса, і кіно, і радіо, але ця хронікальна популяризація, часом хаплива і невправна, викликає не так інтерес до міліціонера, як смакування самого злочину. А от такий музей, з правдивими документами, написаними кров'ю, по-справжньому виховував би…

Він гортав далі папки з документами.

Коли траплявся папірець з його батьківщини, зеленої Полтавщини, почувався так, ніби зустрів близьку людину. Самі назви містечок і сіл хвилювали, бо вперше почув їх у дитинстві, на берегах рідної Ворскли: Білики. Бутенки, Кишеньки. Кобеляки, Маячка, Перегонівка, Вільховатка, Бреусівка, Китайгород… А ось документи двадцятого року, про організацію місцевих ревкомів на Полтавщині: Кобеляцький повіт, Миргородський, Лубенський, Гадяцький, Кременчуцький, Хорольськнй… Жадібно вчитувався у ці папери: що то за люди жили перед ним на рідній землі, чого прагнули, по чиїх стежках пройшов потім своїми босими ногами, по чиїх слідах ступав…

Отямившись, примушував себе покинути найцікавіші з документів, щоб повернутися до тих, які могли пролити світло на потрібні йому сьогодні справи.

В архіві міністерства прізвище Гущака було згадане в зв'язку з пограбуванням банку… Значить, треба дивитися у реєстр, де йдеться про охорону соціалістичної власності.

Інструкція по боротьбі з крадіжками солі на промислах.

Пограбування крамниці Зовнішторгу.

Про пригульну (приблудну) худобу. Постанова Раднаркому. Власник шахти — бандит. Повідомлення Донецького губрозшуку.

Пограбування промбанку у Катеринославі. Підполковник Коваль вчитався у це повідомлення. Шість озброєних бандитів. Узято понад десять тисяч доларів, шість з половиною фунтів стерлінгів, сімдесят сім тисяч у радянських знаках, облігації хлібної і виграшної позик…

Розчаровано відкинувся на спинку стільця. Не те! І прізвища не ті, і місце події, і, головне, дата — вересень дев'ятсот двадцять третього року, а його цікавить кінець двадцять другого, початок двадцять третього…

Тяжко зітхнув. Здається, й справді помилився цього разу. І підполковник, ще раз зітхнувши, схилився над підшивкою.

А далі… якраз під повідомленням про пограбування Катеринославського банку лежало кілька акуратних аркушів досить цупкого паперу, і на першому з них було надруковано стрибаючою машинкою:

«Справа гр. гр. П. А. Апостолова, Андрія Гущака та інших».

Коваль на мить заплющив очі — коли людина чогось дуже бажає, може й привидітися! — і поклав долоню на документи, немов боявся, що вони зникнуть. Потім знову глянув на папери — пильно, чіпко.

Ні, не привиділося!

Читав жадібно, уважно. Повідомлення про пограбування банку, протоколи допиту дружини і дочки керуючого банком Апостолова, який зник разом з цінностями, донесення агентів кримінального розшуку, протокол допиту спійманого пізніше Апостолова, повідомлення командира резерву губміліції Воронова про знищення банди Гущака на хуторі Вербівка…

Дізнання вів інспектор губрозшуку Решетняк. А постанову про припинення слідства, оскільки єдиний живий учасник пограбування Апостолов виявився не при своєму розумі і переведений до психлікарні, виніс інспектор Козуб. У лівому горішньому кутку збереглася чиясь вицвіла резолюція: «Згоден» — і нерозбірливий підпис.

Коваль мало не проти світла розглядав кожний документ, намагаючись відшукати те, що потрібно було йому зараз від цієї забутої справи… Найдокладніший документ не розповість більше, ніж у ньому написано, і все ж підполковник мусив побачити і прочитати й те, що сховано від очей…

Він немов народився на світ для того, щоб бачити більше від інших. Те, мимо чого люди проходили байдуже, залишало в його пам'яті якийсь слід. Якщо уявити пам'ять людини як сховище, де на численних полицях відкладається інформація, то пам'ять Коваля мала тих полиць і комірчин надзвичайно багато. Натренована роками, вона ставала дедалі місткішою, їй допомагала незвичайна спостережливість і виключне чуття, яке схоплювало і механічно фіксувало саме ті деталі, характерні риси предметів або явищ, які потім несподівано виявлялися значущими.

Але у цій справі самої інтуїції було замало. Перечитавши документи, підполковник відчув, як збільшується поле його розшуків. Архіви не полегшували, а ускладнювали розшуки убивці Андрія Гущака, і в якусь мить Коваль подумав, що, може, й мав рацію Субота: не треба вигадувати додаткової роботи, лізти в курні архіви.

Але це була тільки гірка мить. Вона минула, і підполковник знову схилився над паперами.

За своєю звичкою, став складати список дійових осіб, учасників події, яка сталася десятки років тому. Першим у цьому списку йшов не Гущак, а керуючий банком, колишній багатій Павло Амвросійович Апостолов. Потім:

Арсен Лаврик, матрос, вартовий банку.

Дівчина Ванда Горохівська.

Друга дружина Апостолова — Єфросинія Іванівна. Дочка банкіра — Клава.

І, нарешті, ватажок зграї, яка пограбувала банк, — Андрій Васильович Гущак.

Що він, підполковник Коваль, знає про цих людей? Небагато. Банкір Апостолов збожеволів, Арсена Лаврика, який проґавив грабіжників, розстріляно, Гущак втік у Канаду, тепер повернувся і загинув під колесами електрички.

А як склалася доля інших дійових осіб? Чи живі вони? Адже за цей час над місцем подій пролетіли неспокійні вітри історії, буря війни, лилася кров, і людина з боєм утверджувала своє право на життя.

І раптом мозок підполковника осяяла нова думка — немов блискавка розітнула чорну ніч: «А чому закрили справу Апостолова — Гущака? Адже цінності не знайдено!» Він почав складати другий список людей, які були причетні до цієї справи.

Список виявився дуже короткий: інспектор губрозшуку Олексій Іванович Решетняк; Воронов — командир резервного батальйону міліції, який повністю знищив банду Гущака на хуторі Вербівці; старший інспектор бригади «Мобіль» Центророзшуку Іван Козуб… Іван Козуб? Чи не той знаменитий земляк, про якого чув у дитинстві?..

Він прочитав прізвища на документах, подивився на підписи, але поки що це теж нічого не давало, Де вони, ці люди, чи живі і що можуть тепер, через стільки років, додати до викладеного у документах? Марна праця! Так він нічого й не довідається про оточення отамана Андрія Гущака. Тогочасні міліціонери зараз йому ні до чого.

Коваль відсунув від себе папірці і замислився. У голові був хаос. Тільки одна думка окреслилася і не давала спокою:

«А чому все-таки закрили цю справу? Ну, нехай загинули винуватці, але ж цінності десь залишилися, і колосальні! Як же було не шукати їх?»

По роздумі вирішив скласти свій, ковалівський, графік, з якого в управлінні дехто кепкував, а дехто вважав хоч і канцелярським, але добрим додатком до чистої інтуїції. Сам Коваль радив колегам складати такий свій, персональний графік для кожної справи, бо це дисциплінує думку.

Графік був простий. Великий аркуш паперу ділився навпіл. Ліва сторона мала три графи, права — дві. Першою зліва йшла фраза: «Про що я довідався?», друга: «Що це мені дає?» і третя, трохи кумедна: «А на біса все це мені потрібно?» Тільки на папері підполковник записував: «нащо», тримаючи «на біса» в думці. Праворуч Коваль нотував відповіді на запитання: «Що мені невідомо?» і «Чому мені потрібно це знати?»

Заповнювався графік не відразу, а в процесі розшуків, і особливо важив для Коваля на початку їх. Поступово з'являлися нові запитання і відповіді, з'єднувалися стрілами, поверх записів креслилися сині, чорні і червоні величезні знаки питання і оклику.

А потім в міру того, як розвивався розшук і план його з усіма відгалуженнями карбувався у мозку підполковника, паперовий графік втрачав своє значення, і Коваль дедалі рідше заглядав до нього.