Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 14)

— Наш «канадець» не збирався влаштувати аварії поїзда.

— Переконаний, що саме через старого Гущака треба виходити на його убивцю.

Субота тяжко зітхнув і подивився на Коваля так, мовби хотів сказати: «Ну скільки можна?!»

— Будь-які ваші припущення і здогади, — говорив тим часом підполковник, — можуть стати зв'язком між фактами, але вони не замінять фактів і нічого не доведуть… Я не розумію, як погодився прокурор санкціонувати попередній арешт Василя Гущака. Певно, дуже ви натискали…

Субота мовчав.

— Я зараз займуся «археологією», — Коваль по-дружньому посміхнувся посмутнілому гостеві, — порину у давнину і спробую щось дізнатися про жертву трагедії — Андрія Гущака, про його молодість, хто такий, звідки, як жив, що робив, чого виїхав. Одне слово, воскрешу його образ…

Слідчий дивився на перші, ще короткі тіні від будівель і дерев і тоскно думав, як йому не поталанило, що у першому серйозному розслідуванні має справу з упертим Ковалем. Доведеться, зрештою, посваритися, хоч цього дуже не хочеться.

— Ваш лейтенант Андрійко уже зібрав дані про старого «канадця».

— Знаю, — згідливо кивнув підполковник. — Тільки вони мало що дають. Це все офіційні відомості, поверхові.

— Коли людина прожила в країні лише два тижні, ваша робота безсила.

— Два тижні теж дещо важать, — буркнув Коваль. — Але я надіюсь і на ті тридцять років, що їх Гущак прожив на Україні до еміграції.

— Це все затримає нас. Не вкладемося у строки… І головне — ні до чого… Завтра цей студент зізнається — і кінець справі. Він уже учора розкрив був рота, але чомусь утримався…

— Може, він щось інше хотів сказати, — іронічно зауважив Коваль і, помітивши, що Субота знову готовий образитись, Змінив тему. — А знаєте, Валентине Миколайовичу, чому я став оперативником, чому так люблю сам процес розшуку і розслідування? — раптом спитав він. — Адже учився у технічному закладі, мав стати механіком… — Після цих слів підполковник підвівся і пішов у кімнату. Повернувся із книжкою в руках. Погортав ЇЇ. — «Я виявив, — прочитав уголос, — правда, несвідомо, що задоволення, яке дає спостерігання і діяльність думки, незрівняно вище від того, яке дає будь-яке технічне вміння чи спорт…»

— Заждіть, Дмитре Івановичу, — заперечив Субота, — механік — це не тільки технічне вміння, але й діяльність думки. Те ж саме у спорті.

— Щоденник Дарвіна. — Коваль поклав розгорнуту книжку перед очима гостя. — Рідкісне видання… — І, поки той читав, продовжив: — Я приєднуюсь до вченого. Тут, Валентине Миколайовичу, йдеться насамперед про спостерігання. Його значно менше у механіка чи спортсмена, ніж в оперативника або у слідчого. Спостерігання, розшук, дослідження, розслідування, умовиводи — єн плюс одиниця варіантів, здогадів, припущень, версій і, нарешті, раптовий промінь світла у темному царстві невідомого.

— Звичайна розумова діяльність людини.

— Вірно. Взагалі. Але у нашій роботі, Валентине Миколайовичу, особливо значна. Чи не так?.. Ви, певно, звернули увагу, що я перефразував Добролюбова. Невідомість для нас і справді є темним царством, а знайдений доказ — промінь істини, що освітлює картину. Мабуть, це і є найпривабливіше. І ще одне. Істина, Валентине Миколайовичу, найдорожче за все на світі. Ніщо не може зрівнятися з нею. Вона завжди прекрасна, завжди чудова. Це якось наближає нашу діяльність і до науки, і до мистецтва, яке теж шукає і утверджує красу, до художньої творчості… — Коваль зробив паузу. — Але, звичайно, без авторської самозакоханості, про що я вже говорив… Завтра зранку іду в Центральний архів Жовтневої революції, — додав він, гостро глянувши на гостя. — На дещо цікаве натрапив у архіві нашого міністерства… — І, помітивши, як гість насторожився, закінчив; —Але поки що рано говорити. Це стосується жертви, а не убивці, — ледь посміхнувся у відповідь на кислий вираз слідчого. — На початку тисяча дев'ятсот двадцять третього року провадилося слідство щодо якогось Андрія Гущака, учасника пограбування зовнішторгівського банку… Цікавлюсь, чи не цей Гущак і взагалі, що то за справа була. У нашому архіві лише окремі згадки.

Субота безнадійно махнув рукою. Спочатку він і сумнівався, і радів, коли комісар наказав Ковалю очолити оперативну групу і допомогти слідству у збиранні речових доказів. А тепер ясно, що підполковник прагне затягти розслідування. Навіщо? Якщо Коваль і далі чинитиме опір швидкому закінченню справи, комісар зніме з того ж Коваля^ добрячу стружку, бо й міліції треба, щоб розслідування закінчилося у належний строк.

Слідчий зітхнув і підвівся з табурета.

— Дякую, Дмитре Івановичу, за гостинність.

— Це вам спасибі, що допомогли в садку…

Рипнула хвіртка. Обидва повернули голови. Коваль не помітив, як у Суботи заблищали очі.

На подвір'я увійшла Наталя. У коротюсінькому квітчастому платтячку, засмагла, із скуйовдженою зачіскою і піонерським галстуком на шиї вона сама скидалася на піонерку.

— Якими вітрами?! — радісно вигукнув Коваль. — У вас же в неділю основна робота!.. Знайомтесь, — звернувся до Суботи. — Донька Наталя.

— Я на кілька хвилин. Приїхали за атракціонами. Привіт, Валентине Миколайовичу, — подала руку гостеві. — Ми вже давно знайомі, — кинула батькові.

— Теніс, — пояснив Субота. — У нашому клубі.

Подробиці значення не мали. Тривожне почуття раптом охопило Коваля. Так от хто той невідомий, якого Наталя приховує і який стане для неї авторитетом більшим, ніж батько! Вся істота підполковника чомусь запротестувала проти цього несподіваного вибору доньки. Ще й смішна гіркота оперативника додалася: «… А свою дочку проґавив!..» Втім, може, це йому тільки здається. А якщо й так?! Розумний, чесний хлопець…

— Я вже думав, де ви пропали, — тим часом говорив з Наталею Субота.

— На клубний корт вийду у вересні… Поки що приїздіть у табір. Є де пограти, — відповіла дівчина, прямуючи через веранду в кімнату. — Буду рада, Валентине Миколайовичу.

— Я пішов, Дмитре Івановичу, — промовив Субота, проводжаючи очима Наталю.

Так і не сказавши Ковалю відверто, що пригнало його сьогодні у гості, слідчий гайнув стежкою, відчинив хвіртку і вмить зник за порослим плющем зеленим парканом.

Підполковникові все ж таки хотілося думати, що у впевненості Суботи з'явилася тріщинка і він прийшов лише задля того, щоб у розмові перевірити себе.

9

Дмитро Іванович протягом двох днів їздив на колишню околицю міста, де з давніх-давен містилися штаби, військові училища і яка тепер стала близькою, бо після війни місто розрослося, розступилося перед переможним наступом білокам'яних висотних новобудов, і старі вулиці та майдани ніби притислися одне до одного.

Але Коваля не цікавили військові установи: він їздив до модерного хмарочоса із залізобетону та скла, який далеко відсвічував зеленкуватими вікнами на всю стіну. Це був Центральний архів Жовтневої революції.

У матеріалах Міністерства внутрішніх справ підполковник знайшов лише згадку про якогось Гущака, одного з мізерних отаманчиків, що розплодилися під час громадянської війни, як миші у врожайний рік. Чи про того Гущака згадка, який цікавить його, чи про якогось іншого — не встановив і тепер покладав надії на Центральний архів, де зберігалася уся документація тих далеких часів.

Надії не справджувалися. Минав другий день роботи з архівами. Коваль перегорнув цілі паки підшивок, підколотих папірців, пожовклих і вже таких благеньких, що, здавалося, ось-ось розсиплються.

Від паперів пахло трухлявиною і підіймався у сонячному промені пил. Здавалося, танули самі папери і відлітала з роками їхня жива душа. На багатьох уже вицвіло поганеньке та ще, певно, розведене, а може, й саморобне бузинове чорнило, так що окремі слова важко було роздивитися, і Коваль з жалем подумав, що настане час, коли доведеться читати ці документи за допомогою експертизи…

За цими невиразними, пожовклими, з блідим текстом папірцями бачилося дуже багато. Оті накази по Головміліції республіки чи по губміліціях, окружних і повітових, надруковані або написані від руки на клаптях обгорткового паперу, краще за будь-які лекції розповідали про часи, коли не вистачало не лише зброї та хліба, але й паперу для наказу, а машинка з побитими літерами була тільки у штабі Головміліції республіки…

Невеликі аркушики розповідали про відчайдушну сміливість і непохитну віру у світле майбутнє не дуже освічених, простих серцем, незаможних хлопців з міліцейською пов'язкою на рукаві сіряка.

«Захопивши в полон міліціонера, — читав Коваль на пожовклому документі, — отаман питав свою жертву: «Комуніст?» І, почувши ствердну відповідь, наказував бандитам: «Стріляй його!»

Картину за картиною розгортали перед Ковалем ці папери, вирізки із старих газет, хвилюючи його так, мовби сам був учасником подій.

«26 березня трагічно загинув один з найбільш енергійних і самовідданих працівників міліції т. В. Я. Дидика. Протягом двох днів він вистежував небезпечного бандита Василя Ящука, який за низку тяжких злочинів був засуджений до розстрілу, але втік з-під варти. На другий день Дидика помітив бандита серед пасажирів трамвая… Не доїжджаючи до майдану, навпроти готелю, Ящук вистрибнув з вагона. За ним кинувся і товариш Дидика. Бандит і помічник начальника міліції району зіткнулися лицем в лице. «Руки вгору!» — наказав т. Дидика, навівши на злочинця револьвер. Бандит, який тримав руки в кишенях, мовби виконуючи наказ, вихопив руки. У правиці в нього був маузер. Одночасно гримнули два постріли. І помначрайону, і бандит були тяжко поранені. Товариш Дидика впав. Ящук намагався втекти, але до нього уже біг постовий міліціонер із зброєю в руках. Зрозумівши, що відступати нікуди, бандит пустив собі кулю у скроню… Загиблий т. В. Я. Дидика, — писала газета, — член партії з 1921 року… під час денікінщини організував у своєму повіті партизанський загін… Потім був головою волревкому, а до лав міліції вступив у 1922 році… Похорон товариша Дидики відбудеться сьогодні, 27 березня 1924 року…»