Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 13)

В якусь мить, допалюючи цигарку і поглядаючи на вправного Суботу, підполковник відчув, що його чомусь непокоять ці раптові гостини.

Після вивчення матеріалів справи Гущака, після розмов з Василем Гущаком та його матір'ю Коваль прийшов до висновку, що вибраний слідчим запобіжний захід — арешт студента — треба замінити на підписку про невиїзд. Здійснити це міг прокурор на подання слідчого. Але Субота категорично заперечив, вважаючи, що Василь знайде лжесвідків, які підтвердять його алібі, і вся система доказів, збудована слідством, розвалиться. Вони довго сперечалися і не знайшли спільної мови. «Чого ж Субота прибіг сьогодні?»

Години за дві вони закінчили роботу. Потім милися під душем, змайстрованим із старої залізної бочки і, поки Субота розкошував там, господар дому готував полудень.

Молодого слідчого все цікавило в домі Коваля. Вмившись, він оглядав будинок, веранду, навіть зазирнув крізь відчинені вікна у кімнати: вітальню та невеличкий домашній кабінет підполковника. Якби не захоплений вигляд, з яким все роздивлявся, можна було б подумати, що Субота оглядає не дім свого колеги, а місце злочину.

Тим часом Коваль приготував скромний полудень — картоплю з оселедцем, яєчню, каву — і виніс все на веранду.

Від легенького виноградного вина, яким пригощав господар, Субота спочатку відмовлявся, але потім випив, і непомітне зближення, яке почалося під час спільної праці в садку, здавалося, зростало. Недалеко було від того, щоб воно перетворилося на взаємну симпатію, незважаючи на службові суперечки. Та вже за кавою підполковник помітив, як Субота втрачає безпосередність, котра приваблювала, і наче влізав назад у якусь шкаралупу. Спочатку це відбилося на обличчі слідчого — раз у раз воно ставало заклопотаним, потім Субота, який після душу одягнув свій костюм, відчув себе незатишно босоніж і всунув ноги у модні черевики з резинками. А після цього його худорляве обличчя повністю набрало звичного сухуватого виразу, властивого строгій діловій людині.

— То, може, повернемося до наших баранів, як говорять французи? — спитав Коваль, допомагаючи розпочати розмову, заради якої Субота і в неділю вдома не всидів, — тобто повернемося до наших справ, — пояснив приказку.

— Незважаючи на вихідний? — удавано посміхнувся гість.

— Вихідний почнеться після закінчення слідства.

— Я теж думаю, Дмитре Івановичу, що вчора розмови ми не закінчили…

— От і продовжимо.

— Я не міг погодитися з тим, що ви руйнуєте готове розслідування. І, так би мовити, виключно з негативних позицій.

— «Руйнувати» можна тільки з негативних. З позитивних — будують. Боюсь, що дійсність дужче зруйнує ваші висновки, Валентине Миколайовичу, — нахмурився Коваль. — Дозвольте, я трохи згадаю теорію. Про три кити, на яких тримається попереднє слідство: по-перше, всесторонність, по-друге, повнота і, по-третє, об'єктивність. А де ваша всесторонність у справі Гущака, де дослідження усіх можливих обставин і припущень? Ви вхопилися за одну свою версію: убивця Василь Гущак.

— Дмитре Івановичу, інших версій бути не може! Ми вже говорили. Це — елементарно.

— Іноді не зашкодить згадати й елементарні правила. Саме тому їх порушуємо, що вважаємо, нібито добре знаємо.

— Людині властиво вибирати найкоротший шлях.

— Згоден. Але й поспішність, Валентине Миколайовичу, неприпустима. Дуже спокусливо сказати собі: ось злочин, а ось і злочинець, підтягти до цього висновку факти, щось відкинути, інше підсилити, нанизуючи все, що годиться для обвинувального висновку, на один стрижень. І слідство посувається вперед, і собою задоволений, але чим далі від… істини, тим ближче до конфузу, коли на суді усе розсиплеться, мов карткова хатка.

— Ви мене хочете звинуватити в необ'єктивності, Дмитре Івановичу?

— Про об'єктивність трохи згодом, — додав Коваль.

— Ваші думки, Дмитре Івановичу, про колишні зв'язки Андрія Гущака, які, мовляв, виявилися зараз і призвели до трагедії, іще далі від істини. Хоч які були колись у старого знайомства, але вони не могли бурхливо поновиться — через сорок з гаком років! Розпорошимо увагу і сили на розшуки давніх зв'язків убитого, іще рік будемо копатися. І, мабуть, безрезультатно. Ваші міркування не конструктивні, Дмитре Івановичу!

— Я, Валентине Миколайовичу, ніяких версій не висуваю і нічого категорично не заперечую. Я просто закликаю і себе, і вас до всесторонності у розслідуванні.

Валентину Суботі згадалася справа художника Сосновського, коли Коваль повірив у версію, яка сама лізла в руки і привела цього досвідченого оперативника, а за ним і слідчого, і суд на хибний шлях… «Тепер він став надміру обережний, — подумав Субота, — втратив певність у собі і перестраховується…»

— Але тут ясно, Дмитре Івановичу. Незабаром лейтенант Андрійко закінчить вивчати оточення молодого Гущака, у нас з'являться додаткові докази. Я, наприклад, переконаний, що вбивця — Василь Гущак, і тому випустити його не можу.

Коваль розвів руками.

— Але попереднє слідство не вирішує питання про винуватість… Тим більше, якщо Андрійко не докази обвинувачення знайде, а, наприклад, встановить алібі запідозреного.

— Тому й випустити його боюсь. Щоб не створив собі фальшиве алібі.

— Ну, знаєте… — Коваль почав сердитися. — Ви поспішили і задовольнилися фактами, які лежали на поверхні. Не з'ясовано, скільки осіб брало участь у вбивстві: один чи декілька, які могли підстерігати старого на станції Лісова. У такому разі перебування молодого Гущака в місті втратило б своє значення, не могло б служити як алібі. А ви цим не поцікавилися… Нарешті, є білі плями і у висновку експертизи… Не хочу вас учити…

— Чого ж, учіть, Дмитре Івановичу, учіть… Я із задоволенням… — намагався посміхнутися Субота. — Як сказано: і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь.

— Шевченко у ці слова інший зміст вкладав, глибший, — зауважив Коваль.

— Не має значення, Дмитре Івановичу. Добре слово у всяку пісню лягає.

— Ну і, нарешті, про об'єктивність… Ви на мене образилися, мовляв, звинувачую в упередженості. Але ж буває така біда у нашого брата. Іноді надто велике місце посідає, так би мовити, авторське самолюбство слідчого. Назвемо не так грубо, — додав Коваль, помітивши, як спалахнув Субота, — авторська любов до свого витвору, до виплеканої версії, в яку він повірив. Як у поета, художника чи артиста, що створив образ. І мимоволі, непомітно для себе, слідчий доповнює образ злочинця і перебіг подій тими рисами і деталями, яких йому не вистачає для звинувального висновку.

Субота слухав підполковника, опустивши погляд на нефарбовану підлогу веранди.

— Не беріть моїх зауважень собі на карб, — зазначив Коваль. — Але дещо може стосуватися і даної справи, зокрема авторське самолюбство. Це — людська слабість, і з нею важко боротися.

— Товаришу підполковник, нашим слідчим такий суб'єктивізм не властивий. Ми — не поети. І було б порушенням соціалістичної законності, якби…

— Було б чи не було б… — перебив, зітхнувши, Коваль, — але трапляється…

Субота подумав, що підполковникові знову згадалася справа Сосновського, в якій йому несподівано довелося виступити в ролі адвоката засудженого, визнаючи і свою помилку.

— І оперативник, і слідчий іноді відмахуються від усього, що суперечить уже створеному уявленню про подію.

— Упередження для слідчого — річ абсолютно заборонена!

— Як і всяка людина, він не може бути байдужим, безпристрасним. У нього є свої погляди, уявлення, смаки, пристрасті, і цілком позбутися їх неможливо… Та й не треба, — впевнено говорив підполковник, дивуючи Суботу. — Він шукає істину. А, до речі, Ленін зауважував, що без людських емоцій ніколи не було і не може бути людського шукання істини… Треба тільки навчитися контролювати свої уподобання і пристрасті, щоб вони не впливали на об'єктивність…

Коваль замовк. Помітив, що Субота не слухає його, а дослухається до чогось іншого, що відбувається у кімнаті. Там хтось ходив.

— Їжак, — раптом посміхнувся Коваль. — Вдень спить, а вночі полює. Та дочка привчила прокидатися в обід і ласувати молоком. Тепер вона в Бучі, в піонертаборі, а він сердиться, шукає молока… Але продовжимо нашу розмову, якщо, звичайно, цікаво… — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Нагадаю думку і Карла Маркса: «Той, хто відмовляється від… об'єктивної точки зору, той, впадаючи у односторонність, опиняється в полоні недобрих почуттів до окремих осіб…»

Субота підхопився з табуретки:

— Мені дуже прикро, Дмитре Івановичу, що ви… саме ви… могли так подумати… Цитуєте класиків. Навіщо?

— Ну, не можна так, Валентине Миколайовичу. А обіцяли не ображатися… Повторюю, не про вас зараз мова… Загальні міркування. — Він посадив Суботу на стілець і, поки той зопалу ковтав холодну каву, повільно розминав цигарку. — Мене, наприклад, найбільше цікавить зараз реемігрант Андрій Гущак, а не Василь…

— Але реемігрант убитий, і ми встановлюємо — хто убивця!

Чим більше дивувався і гарячкував молодий слідчий, чим дужче злітала з нього шкаралупа самовпевненості, тим більше подобався він Ковалю.

— Мене хвилює проблема жертви, — говорив далі підполковник, не звертаючи уваги на здивування співбесіднику. — І причина, і обставини злочину повністю виявляються тільки після вивчення потерпілого. Жертва є одним з учасників події. Без жертви немає злочину. І жертва не тільки об'єкт злочину, своєю неправильною поведінкою вона може сприяти здійсненню злочину. — Він ще раз зупинився, спостерігаючи враження, яке справляє своїми словами. — Наприклад, в автодорожній аварії, коли пішохід перебігає вулицю при червоному світлі і потрапляє під колеса, або у залізничній катастрофі, коли тракторист вилізе на колію… Бувають випадки, коли жертва своєю неправильною поведінкою створює умови для злочину. Я ніколи не розберуся у злочині, поки не встановлю, хто жертва і які її зв'язки з навколишнім світом…