Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 12)

Звичайно, Василя відпустять. Дурні ті міліціонери! Вони і без доказів пересвідчаться, що то не Василь зробив, але як йому сидіти із злочинцями! Треба, щоб він, Микола, посвідчив, що Василь того вечора був із ним, а потім пішов на побачення до неї. Це ж тут поруч… Спочатку забула, що Василь мав зустрітися з ним, із своїм другом Миколою. — ну пам'ятаєш, це було десятого липня — провів діда на поїзд, а потім до нього… Діда знайшли аж у Лісовій, під електричкою, а Василь був з ним, з Миколою, він же його найкращий друг і збирався того дня до нього, аякже!.. Він піде в міліцію, посвідчить, і Василя випустять… А вона, дурна, цілий день ходила по місту, переживала і зовсім забула…

Говорила швидко, збуджено, не випускаючи Миколииої руки, мовби боялася, що він втече, не дослухає. Потім повела його вгору до Володимирської вулиці, звідки тролейбус йшов до Управління внутрішніх справ. Не знала, що у вечірній час в управлінні тільки черговий, що це не так просто робиться, як їй здається… Знала тільки одне: у неї є доказ… Доказ і правда. Все необхідне, щоб Василя звільнили. Очі вже бачили, як виходить він поблідлий, схудлий, як ідуть вони удвох кудись далеко вулицями. Вдвох. Зовсім забула про третього, який теж визволяє друга…

Нараз Микола зупинив її.

— Куди ти, Лесю?

— До міліції… — здивована нетямучістю хлопця, сказала. — Посвідчиш, що того вечора, у понеділок, він був з тобою.

— Він не був зі мною, — відповів Микола тихо, немов винувато.

— Як не був?! — вимовила здушеним голосом. — Що ти кажеш?! — Наблизилася до хлопця, притисла до його губів долоню. Вона ж знає, що був!

— Він не був того вечора в мене, — легенько випручався Микола.

— Ти розумієш, що кажеш?!

— Тобі потрібна правда? Чи брехня?

Світ обернувся навколо Лесі. Ні, їй не Темно стало в очах, е просто мерехтливо, немов побігла нескінченною алеєю, і все вливалося перед очима в одну довгу пістряву смугу, від якої на рівній відстані обабіч стояли «правда» і «брехня».

— Ти розумієш… ні, скажи, ти розумієш, що говориш!..

— Але я кажу правду.

Вона схопила кого знову за руку і потягла у сквер, до лав, від людей, що минали їх на тротуарі, мовби боялася, що хтось сторонній почує його слова.

Сиділи мовчки. У невиразному згаслому небі гойдалися чорні списи тополиних верхівок, спалахнули вздовж бульвару бліді вуличні ліхтарі. А Леся все ще бігла нескінченною алеєю, де все зливалося перед очима.

— Миколцю, ти знаєш, що йому загрожує… Мені пояснили в консультації…

Знов помовчали.

— Це ж неправда. Він не міг убити, але юрист сказав: інший раз докази бувають сильніші від правди.

Ні, вона не припускає нічого страшного. Адже Василь не винен…

Але де ж він гуляв того вечора? Микола так щиро говорить, так співчутливо тримає її за руку, заспокоює. Адже і він хвилюється за Василя, він йому друг. Друг? А може, недруг, потайний ворог, і тепер нізащо не скаже правди.

— Миколцю, ти знаєш, що йому загрожує? — повторила стиха.

Микола погладив її руку. Вона добігла до кінця мерехтливої алеї і остовпіла. Сказала роздільно, чужим голосом:

— Я все для тебе зроблю! Все життя вдячна буду!..

Микола стиснув їй пальці.

— Я не можу, Лесю… Його не було…

Василя засудять… А вона житиме… І це називається — «жити»?!

Який він жалюгідний і гидкий, цей Микола! Вона висмикнула руку, підхопилася.

— Я ненавиджу тебе! Так, ненавиджу!..

Він теж підхопився з лавочки.

— Але ж зрозумій, Лесю! Лесю!..

Вона пішла від нього, і тоді він теж рушив через дорогу, додому, мерзлякувато знизуючи плечима.

Леся далеко не відійшла. Зробила ще кілька кроків, потім знов опустилася безсило на іншу лавочку бульвару і замружилася від жаху, який полонив її. І знову почався той мерехтливий біг. Тільки тепер вона не бігла алеєю, а нескінченна алея гострим списом струменіла через неї, проходила крізь серце, не даючи ні ворухнутися, ні дихнути, від чого стиснуті обезкровлені пальці затерпли.

Вона опустила голову на долоні і передихнула. Вся її цілоденна утома, усе хвилювання враз далися взнаки: серце застугоніло у кожному куточку її тіла — у горлі, голові, кінчиках пальців, засіпало вії. Офелія?! Яка з неї Офелія!

Минав час. Стало зовсім темно. Вікна Миколині світилися серед ночі занадто яскраво, образливо яскраво. Вона стояла навпроти них і бачила, як він вечеряв. Нахилилася, знайшла біля ринви шматок цеглини і пошпурила у вікно — спокійно вечеряти?!

Брязкіт розбитого скла, що посипалось на асфальт, отямив її. Оглянулася. Тихо і пустельно було на нічній вулиці, тільки брязкіт скла стояв у вухах і не стихав.

Раптом побачила, як хтось наближається до неї.

Міліціонер!

Не боялася, не тікала. Стояла освітлена тим злим розбитим світлом з вікна, за яким можуть спокійно вечеряти.

— Хто це б'є шибки? — спитав міліціонер. — Тут іще хтось був?

Леся мовчала. На тремтячих пальцях ще тримався цегляний порох, і дівчина мимовільним жестом струшувала його. Міліціонер пильно глянув на неї. Нараз прочинилося вікно, і останні скалки весело дзенькнули об тротуар.

— Лесю, заходь же… Чого ти злякалася?.. — Микола добре бачив постать міліціонера, що стояв біля дівчини, обізвався уже до нього: — От хулігани! Якісь хлопчаки, певно… Заходь, Лесю, я чекаю тебе…

Вона, крутнувшись, побігла, мов за нею гналися, побігла вгору, заплющивши від пекучих сліз очі, — далі, аби тільки далі від усього цього, куди — все одно!..

Міліціонер знизав плечима і теж пішов.

— Скло зберіть! — буркнув сердито на прощання.

8

Нарешті Дмитро Іванович Коваль зміг побути день на господарстві, покопатися у садку, походити босоніж у старенькій вицвілій піжамі, пошитій покійною дружиною і вже латаній Наталкою на ліктях, але такій легкій і звичній, немов власна шкіра. Донька купила йому нову, яку не хотів одягати, жартуючи, що кримська смугаста піжама нагадує табірний костюм і носити її можна хіба що в санаторії, де людина теж певною мірою позбавлена свободи.

Увесь минулий тиждень збирався на риболовлю, та так і не зібрався, заспокоюючи себе думкою, що в липні кльов поганий до кінця місяця. Садок пожирала гусінь, трояндові кущі були занехаяні, хіба що поливалися вряди-годи, гладіолуси — улюблені квіти дружини, які Коваль вирощував як пам'ять про неї, — вже викинули цвіт і теж вимагали догляду… Та й давно не відчував навколо себе тиші й тієї самоти серед тінявих дерев та кущів, коли думкам стає просторо. Тут, у садку, йому завжди легше думалося, особливо коли руки були зайняті якоюсь нескладною роботою, не раз саме тут осявали його несподівані вирішення і розгадки…

Роботи було багато, і Коваль повністю поринув у неї. Тому ледве почув, коли йому загукали з вулиці.

І тільки упізнавши голос Валентина Суботи, згадав, що якось запрошував його в гості. Але хіба йшлося про цю неділю?! Особливо після вчорашньої різкої бесіди!

Коваль і радий, і не радий був несподіваному гостеві. Шкодуючи, що доведеться залишити садок, окинув себе поглядом: обсипана сухими гілочками і шматочками кори піжама, — обтрусився й потупав до хвіртки.

Побачивши босого підполковника, Субота почав просити вибачення, але потім все ж зайшов на подвір'я і сказав, що теж знудьгував за природою у своїй кімнатці.

Сказав так, що Ковалю стало його жаль.

Побачивши брезент, розстелений під яблунею, на який підполковник струшував гусінь, Субота скинув піджак і почав собі роззуватися.

— Валентине Миколайовичу! — спробував зупинити його Коваль.

— Якщо знайдете для мене старенькі штанці… та й капці не завадило б. — Скинув черевики і з дитячою радістю на обличчі став на моріг стежки.

З того, як обережно і водночас захоплено ступав Субота білими ногами по траві, наче боячись прим'яти її, Коваль зрозумів, що слідчий і справді рідко буває на природі.

— Я, власне, і прийшов, щоб подивитися садок, — запевнив він.

І хоч Коваль не повірив, — мабуть, у молодого слідчого з'явилася якась трудність і він не схотів чекати до понеділка, — але пробачив цю неправду — так щиро і простодушно зрадів гість і траві, і садку, і всій домашній обстановці.

— Залюбки попрацюю з вами, Дмитре Івановичу. Це дуже приємно…

— Гаразд, — погодився Коваль, ведучи гостя в садок. — Десь збереглося галіфе, динє… Якщо тільки не потонете в ньому. — Він глянув усміхненим оком на щупленького Суботу. — А з капцями гірше…

— Капців не треба, я вже звик.

— Ну то почекайте…

Працювали затято, мовчки. Здавалося, всі турботи, увесь клопіт, якими звичайно жили вони, зараз відійшли геть. На світі була тільки гусінь, яку збирали з яблунь, земля, котру слід було підпушити, невиполені бур'яни на квітнику. Особливо старався Субота.

А підполковник час від часу зупинявся на перекур і просив гостя не поспішати. Субота розчервонівся і, звикнувши до землі, сміливо ходив босоніж.

Коваль тільки всміхався внутрішньо, спостерігаючи це повернення слідчого в дитинство. Бо й справді, яка ж це насолода торкатися живої землі, тулитися до неї кожним нервом! З глибини душі зринають забуті асоціації, що ніби повертають молодість. Ступив босою ногою на м'який і пружний моріжок і немов забув усі свої турботи й гризоти і знову знаєш, як шелестить у високій траві вуж, як мостить гніздо у комиші дика качка, як пахне на току нагріте збіжжя, яка тверда суха глина, і який сипкий пісок — як він припікає пальці, коли нагріється, — і яка приємна земля, коли відчуваєш надвечір холодок босою ногою…