Владимир Кашин – Таємниця забутої справи (страница 11)
— Кажете, «темні справи» були? — підтримував розмову Коваль. — Пригадайте, може, щось більше розповідав ваш чоловік…
Вона похитала головою.
— Чула, що бандит. А «де», «як», «чому» — того не знаю.
— Від чоловіка чули?
— Від кого ж іще!..
— Валентине Миколайовичу, може, запишемо у протокол?
Субота посовав папером по гладенькій поверхні столу, мовби влаштовуючись зручніше, узяв ручку, але не писав.
— Родичі у вашого чоловіка десь є?
Вона знову похитала головою.
— Не знаю, може, і є. Я з ними зв'язків не маю. Ми з Василем тільки удвох на світі…
— І старий не розпитував, не шукав?
— Ні…
— А якихось знайомих?
Жінка і цього не знала. Коваль відкинувся на спинку стільця, знову передаючи естафету бесіди слідчому. Більше, здавалося, нічого не хотів дізнатися від цієї жінки…
І коли вона почала просити Суботу випустити сина, який і комашку не придушить, підвівся і вийшов з кімнати.
7
Леся ледве переставляла ноги, але не йшла додому, — міряла вулиці. Вже було за полудень, і літнє сонце розжарило будинки, асфальт — все дихало спекою. Не помічала цих змін, як уже не помічала й людей, що йшли назустріч.
Чого вона шукала? Вчорашній день?.. Справді, минулий день. Тільки не вчорашній, а той, коли Василь, купивши квиток на електричку, не поїхав у Лісову, а повернувся в місто… Він блукав до пізнього вечора, чекав її біля інституту. І вони зустрілися. Зустрілися, не передчуваючи, що скоро на них упаде отака біда…
Де ходили його ноги? Кого бачили його очі? Де він зупинявся, на що задивлявся? О, якби погляд залишав сліді Але навіть від ніг слідів на тротуарах не було, і Леся, вдесяте повторюючи уявний шлях Василя від вокзалу до інституту і далі по бульвару, зазирала людям в очі — може, зустріне знайомого, такого, що бачив того вечора її Василя…
Вона забула, що й підполковник Коваль не вірив в успіх такої затії, згадувала тільки його слова: «Якби знайшлася людина, що бачила його в той час…» — і сердилася на підполковника, мовби вона блукає не своєю волею, а за його наказом.
Була вона і на вокзалі, стояла на платформі, з якої відходять поїзди на Лісову, мовби виглядала той вагон, під колесами якого загинув Василів дід. Чекала так, наче вагон міг щось розповісти і засвідчити невинність коханого. Але жодного вагона з червоними від крові колесами, жодної людини, яка звернула б на неї увагу і спитала, чого вона так придивляється до поїздів!..
Усі поспішали заклопотані, чужі, байдужі. Яка образлива байдужість людей! Леся раніше не замислювалася над цим. Люди здавалися їй завжди чуйними, уважними, такими, як треба, — одне слово, людьми. А тепер вони наче якісь інші…
Зрештою втомилась і востаннє почвалала з вокзалу вгору до інституту. Минула знайомий сірий корпус свого факультету, над яким зараз звисала обляпана крейдою люлька з двома мулярами… І інститут їй здався не таким, як завжди, а чужим і байдужим.
Вона пройшла повз нього і рушила далі в місто, світ за очі…
Схаменулася на просторому подвір'ї, де її оточили білі постаті — воїн з гвинтівкою, дівчина з серпом… Не відразу втямила, що то не живі люди, а гіпсові. Невже вона у царстві мертвих, і це пам'ятники?.. А он і живі — дивляться на неї, наближаються…
Зрозуміла, потрапила до скульпторів. В інший час, може, й зацікавилася б. А зараз? Як їй байдуже до всього!
Чоловік у довгому, до кісточок, сірому халаті, з молоточком у руці оглянув її з усіх боків.
— До нас прийшла Офелія, — сказав. — Попозуєте нам, Офеліє?
Вона втомлено подивилася на художника, не втямивши, що йому треба.
— Дівчино, складіть руки отак на грудях і попозуйте нам, ми заплатимо, — сказав хтось із людей, одягнених у запорошені білою пилюкою халати.
Здалося, що вони глузують з її горя. Стояла німа, схиливши голову, опустивши руки, і раптом почула голос сторожа, який стежив за нею від самої хвіртки. Він підійшов, постукуючи по камінцях палицею, і кинув тому, хто намагався взяти її за руку:
— У неї ж, мабуть, горе. Облиште її. — І до неї: — Що тобі, дівчино? Кого шукаєш?
Вона підвела погляд, повернулася і тихо вийшла на вулицю, залишивши на подвір'ї здивованих майстрів.
Опинившись незабаром біля їдальні, відчула голод. Від ранку ж нічого не їла. Зайшла. Жодного вільного місця.
Вона проковтнула слину і стала у куток, щоб не заважати, дожидалася, поки звільниться місце за котримсь столиком. Стояла серед гамору, дихала задушним смачним запахом кухні, безпорадна, бліда. Вже зібралася піти, коли побачила біля себе офіціантку. Та мовчки взяла за руку, підвела до столика у кутку, де ставила посуд, спитала, що їстиме.
— Що-небудь…
— Першу, другу страву?
— Пити хочеться.
— Пляшечку ситра і котлети? Або каву? Ви нездужаєте?..
— Спасибі.
Не відчуваючи смаку, поїла і знову вийшла на вулицю. Постояла, не знаючи куди йти, коли в очі впала вивіска: «Юридична консультація». А й справді! Як же вона досі не здогадалася! Де й взялися сили — не пішла, а побігла через дорогу.
Але… Адвокат сказав їй те саме, що й у міліції. Розуміючи стан дівчини, провів її через коридор до дверей.
— Я вам вірю. Але справа не в мені, — продовжував юрисконсульт розмову, повторюючи те, що вже казав Лесі у своїй диктовій кабіні. — Докази, навіть коли вони неправдиві, бувають сильніші від правди. На жаль. Так було ще три тисячі років тому, а може, й раніше… Знайдіть свої докази. Правду теж треба доводити…
Вона механічно кивнула адвокатові і раптом здригнулась від несподіваної білозубої посмішки якогось юнака, що вийшов разом з нею.
— Еге ж. Так було три тисячі років тому, — втрутився він у розмову, почуту в коридорі. — Але за три тисячі років дещо змінилося, дівчино. Тепер правда сильніша від доказів. Тримайся! — І він підморгнув їй на прощання.
Ні, вона недаремно побувала у юридичній консультації. Щось цілий день їй муляло і ніяк не могло оформитися у закінчену думку, а зараз здалося, наче знайшла відповідь на своє тяжке запитання: «Що ж робити?! Як допомогти Василеві?»
Щоправда, їй у консультації нічого нового не сказали. «Шукайте доказів, шукайте людей, які можуть посвідчити алібі вашого Василя». Але сказали це якось інакше, іншими словами, а може, обстановка була іншою, і думки її попливли в новому річищі. В міліції вона боялася — боялася всього: і незнайомих кабінетів, і вартового на виході, і того, з ким говорила. Боялася не за себе, а за Василя: що вони можуть зробити з ним! А тут почувалася вільніше і спокійніше… І коли юрист повторював: «Докази… алібі…» — нова думка зринула в неї.
Може, ця думка кристалізувалася в ній від самого ранку, протягом усього часу, коли ходила по місту від інституту до вокзалу, від вокзалу до інституту по бульварах і майданах? Але тільки зараз зринула і чітко увібрала все у себе: «Микола!»
Мало не вигукнула. Звичайно, Микола! Як усе просто, а вона мучилася! Адже Василь говорив їй на пляжі, що загляне до свого товариша, який живе неподалік інституту.
Звичайно, Микола бачив його того нещасливого вечора!
Коли Леся вибігла на вершечок бульвару Шевченка, сонце повільно котилося вниз, і довгі тіні від тополь чіплялися за її плечі.
Наблизилася до будинку, де жив Микола. Колись Василь показував квартиру свого товариша, вікно його кімнати на другому поверсі.
Тепер всі вікна були відчинені, і вона, не соромлячись, закричала: «Миколо-о-о!»
Ніхто не відповів.
Закричала вдруге, дужче. У вікно виглянула літня жінка, підозріло подивилася на Лесю, — ох, ці теперішні дівчата — ні стида, ні сорому! — і буркнула:
— Немає вдома!
— А де він, коли прийде? — нетерпляче питала.
— Не знаю, не казав…
Леся сіла на лавочку на бульварі, навпроти будинку. Їй добре видно квартиру Миколи, і цю лавочку з вікна теж помітно.
Терпляче чекала.
Червоне коло потонуло за дальніми дахами. Але ще було світло від вогнища, яке запалахкотіло на заході, — від тих рожевих та рожевуватих хмарок, що тяглися уздовж неба, квапливо змінюючи свій колір і обриси, танучи і темнішаючи.
Щоб не проґавити Миколу в сутінках, які насувалися, вона підійшла до під'їзду, ходила проз його вікна, оглядала перехожих. На диво, тепер не відчувала втоми, і, хоч ноги гули, надія надала їй таких сил, наче освіжила літнім дощем. Усе згадувався незнайомий хлопець біля юридичної консультації, його доброзичлива усмішка. «За три тисячі років дещо змінилося». Дещо?! Вперше за цей виснажливий день відчула на своєму обличчі задоволену усмішку. За одних тільки останніх п'ятдесят!.. Дещо?! Славний хлопець! Вона знову посміхнулася — як він іще сказав: «Тепер правда сильніша від доказів». Але в неї і докази будуть! Ось прийде Микола…
І враз вона знову посмутніла, згадавши про Василя, уявила, як він сидить у підвалі, за ґратами, і як стискається його серце… Він такий чутливий, так болісно сприймає усяку неправду…
Хоч як виглядала, а, задумавшись, таки проґавила Миколу. І зрозуміла це тоді, коли побачила, як спалахнуло світло у його крайньому вікні. Вона гукнула кілька разів, поки докликалася, — і він, вибігши на вулицю і впізнавши Лесю, так зрадів, що це почуття передалося й дівчині.
— Миколцю! — кинулася до нього. — Ти знаєш, що Василя посадили у в'язницю? Підозрюють, нібито вбив діда. — Вона заговорила скоромовкою, що все буде гаразд, що тепер не так, як три тисячі років тому, усе змінилося і правда вища від доказів.