Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 8)

ЦИРИЛ: Ну то що?

КАМЕРГЕР: Вона заморочила йому голову!

ЦИРИЛ: Щоби бридота заморочила голову? Бридота?

КАМЕРГЕР: Бридкі жінки часом сильніше вдаряють у голову, ніж гарненькі, якщо підійти до них занадто близько.

ЦИРИЛ: Мій розум стає дибки!

КАМЕРГЕР: А я кажу вам, що немає нічого небезпечнішого... Узагалі-то небезпечними вважають приємних жінок, однак неприємна, насправді неприємна жінка для чоловіків — так само, зрештою, як і для жінок насправді неприємний чоловік... Ого! Я намагаюся ніколи занадто не заглиблюватися в це. Протилежна стать завжди приваблює! Така неприємна жінка, а ще коли вона молода і її неприємність відповідно наїжачена — хо-хо-хо! — а надто для молодика, який наближається до неї довірливо, із завзяттям — хо-хо-хо! — і який враз стає лицем у лице супроти... супроти якихось жахливих... жахливих речей...

ЦИРИЛ: Яких речей?

КАМЕРГЕР: Юначе, ти їх не знаєш, а я, нехай і лещу собі, й побував у бувальцях, також їх не знаю. Існує різновид явищ, яких джентльмен не може знати з тієї причини, що якби він їх пізнав, то перестав би бути джентльменом.

Дзвінок.

Що там знову таке?

Заходить Валентій.

ВАЛЕНТІЙ: Відчинити?

Заходять Король і Королева.

КОРОЛЕВА: Де Філіп? Їх немає?

КАМЕРГЕР: Вийшли.

КОРОЛЬ: Ми прибули сюди власними персонами, бо, святий Боже, ну що він там знову начудив? Дами прибігли скаржитися до королеви, що начебто наш син умисно, заради блазнювання, заручився із телицею, щоби висміяти за її допомогою їхні теє... якісь там їхні фізичні недосконалості...

Ха-ха-ха! Ото вже мені харцизяка! Ну, якщо вся річ у цьому, це ще півбіди!

КОРОЛЕВА: Однак цього не можна допустити. Поміж моїх фрейлін панує жахливе обурення, а кавалери дозволяють собі сипати непристойними жартами.

КАМЕРГЕР: Ба, ба! Якби лише це! Начувайтеся!

КОРОЛЬ: Що сталося?

КАМЕРГЕР: Сталося... Бо він там тепер її кохає... він кохає її... Ні, цього словами не передаси. Це годі вимовити! Це щось... руйнацьке. Ваші Величності! Начувайтеся — щоб усе не зруйнувалося!

КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА: І що робити?

Акт III

Покій у палаці.

Цирил сидить на стільці, дві дами минають його із хихотінням — слідом за ними заходить Принц.

ПРИНЦ: Що ти робиш?

ЦИРИЛ: Сиджу.

ПРИНЦ: І що?

ЦИРИЛ: І нічого.

ПРИНЦ: Про що вони говорили? Ти не чув, з чого сміялися дві ті шльондри? Не впало тобі у вухо?

ЦИРИЛ: Жінки завжди сміються. Хихотіння є природнім станом кожної жінки, бо цей стан їм найбільше до лиця.

ПРИНЦ: Із мене?

ЦИРИЛ: Чому ж вони мали сміятися саме з тебе? Досі пересміювалися між собою.

ПРИНЦ: Якщо не з мене, то з неї... з моєї нареченої. Але я помітив, що різновид сміху змінився. Може, я помиляюсь, але мені здається, що сміх перекинувся... з неї на мене. Кожен кожному і кожна кожній шепоче на вухо й хихотить. Може, це ілюзія? Я здогадався... Будь ласка... будь ласка, постарайся вивідати, що говорять про нас і якого штибу ці нáсмішки. Я хочу знати, який це різновид. Звісно, мене це анітрохи не зачіпає, але я хотів би знати. І скажи їм за нагоди, що як вони надалі будуть у мене за спиною дозволяти собі...

ЦИРИЛ: Філіпе, що з тобою відбувається? Ти став дратівливий і образливий, начебто ти — твоя наречена.

ПРИНЦ: Ну-ну, не дозволяй собі. Годі. Я не звик до того, що висміюють мене, мої вчинки або мої почуття. Скажи тій голоті, що як хтось із них зважиться хай би й на найменшу нетактовність, бодай на тінь нетактовності...

Углибині прочиняються двері, і під звуки сурм заходять: Король, Королева, Камергер, Івона, Іза, придворні.

КОРОЛЕВА: Смачно? Що — смачно? Еге ж? Ти наїлася, дитя моє? (Усміхається, цілуючи Івону.) А може, ще грушечки? Грушечки в карамелі? В карамелі? Солодко?

Івона мовчить.

Грушечка зміцнює (сміється). Корисно! Корисно!

КОРОЛЬ: Корисно! Сю-сю-сю.

Мовчання.

КОРОЛЕВА: А може, трохи вершків? Вершки зміцнюють. Це корисно. Вершків, може? Молочка? Молочка з цукром?

Мовчання.

КОРОЛЕВА: Що ж таке? Ми не маємо апетиту? О, це недобре. Що тепер будемо робитоньки? Що? Що ми будемо робитоньки?

Івона мовчить.

КАМЕРГЕР: Нічого? (Філантропічно сміється.) Нічого?

КОРОЛЬ: Нічого? (Філантропічно сміється, зненацька роздратовується.) Нічого? (До Камергера.) Нічого?

КОРОЛЕВА: Нічого...

КАМЕРГЕР: Узагалі нічого, Ваша Величносте. По суті, як би то мовити — нічого.

Мовчання.

КОРОЛЕВА: Ми такі несміливі... Такі миленькі, тихенькі. Треба було лише, може, час до часу голос подавати. (До Івони.) Щоби ти час до часу голос подавала, птичко. Це нескладно. Треба часом щось мовити, дитинко, — цього вимагає добропристойність, елементарна добропристойність. Адже ти не хочеш бути недобропристойною? Еге ж? Ну, то що ми зараз робитоньки? Чим займемося? Ну?

КОРОЛЬ: Га?

КАМЕРГЕР: Га?

Івона мовчить.

КОРОЛЬ: То що? Нічого? Таж не можна не знати! Не можна цілий день тинятися по дому і нічого — і нічого! Це нудно. Таж нудно. (Збараніло оглядає всіх.) Нудно! Побійтеся Бога!

КАМЕРГЕР: Нудно!

КОРОЛЕВА: Боже милосердий!

ВАЛЕНТІЙ (заходить): Пане принце, там прийшли пан дохтур і чекають у галереї.

ПРИНЦ (до Івони): Ходи на обстеження. З вашого дозволу!

Принц та Івона виходять.

КОРОЛЕВА: Філіпе! Будь ласка, на хвилинку! Філіпе! (Принц повертається, Королева — до придворних). Відійдіть, пані й панове, бо ми мусимо побесідувати із сином нашим.

Придворні відходять.

Філіпе, ти не можеш нарікати, ми шануємо твої почуття. Ми стали батьком і матір’ю для цієї птички. Тільки невже не можна якось вплинути, щоби вона трохи більше залучалася? Нині вона знову промовчала весь підвечірок. За обідом теж мовчала. Мовчала й за сніданком. А поза тим, вона взагалі завжди мовчить. Який це має вигляд і який вигляд маємо ми візаві цього мовчання? Філіпе, та треба ж зберігати добропристойність.

ПРИНЦ (саркастично): Добропристойність!