Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 9)

КОРОЛЕВА: Філіпе, сину, хіба ми до неї не з усім материнським серцем? Не помічаємо її незліченних вад, любимо за те, що вона любить тебе.

ПРИНЦ (грізно): Любіть її! Любіть її! У всякому разі — я не радив би вам її не любити! (Виходить.)

КОРОЛЕВА: Боже, освяти, Боже, провадь! Ігнацію, можливо, ти не досить чуйний до неї — вона тебе боїться.

КОРОЛЬ: Боїться... Ха, як це вона отак тиняється по кутках і отак визирає то в одне, то в друге вікно. І нічого. (Вражений.) І — нічого! Вона визирить нам усі вікна. Боїться... (До Камергера.) Дай-но звіти! Ага, Франція знову ворохобиться (сам до себе). Боїться, а сама не знає чого? Боятися мене? (до Королеви). А ти теж забагато танцюєш коло неї (передражнює). Грушечка, тістечко... Наче ти хазяйка пансіону.

КОРОЛЕВА: Ага, а ти вже поводишся з нею природньо — ніколи не обізвешся, щоби спершу не глитнути слину. Може, в тебе є ілюзії, що цього не чути. А говориш до неї так, начебто боїшся.

КОРОЛЬ: Я? Начебто я боюся? Це вона боїться (Тихше.) Шельма.

КАМЕРГЕР: Велич Вашої Величності, здається, полохає її, і я не можу цьому дивуватися, бо й сам досвідчую священний трепет перед обличчям величі. Але я дозволив би запропонувати, щоби ви, Ваше Величносте, спробували поговорити з нею осторонь... ...Трохи осміли́ти її...

КОРОЛЬ: Я мушу з нею осторонь? Із цією Тюленькою-Телепенькою? Із Телепенькою?

КОРОЛЕВА: Це блискуча думка. Треба, щоби вона трохи освоїлася — спершу осторонь і на чотири ока, а потім звикне до нас, і таким чином ми покладемо край оцим її нестерпним заполошеності й тривожності. Ігнацію, не будь дитиною. Зараз я пришлю її під якимсь приводом. Поки Філіп на нараді з лікарем. Я пришлю її начебто по клубок, а ти будеш для неї батьком. (Виходить.)

КОРОЛЬ: Камергере, ти часом як ляпнеш щось — про що мені з нею балакати?

КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте, це найзвичніша процедура — підійти, всміхнутися, заговорити, ввернути якийсь жартик — тоді вона природньо буде змушена всміхнутись або навіть засміятися — тоді ви, Ваша Величносте, знову всміхнетесь — і так, із усмішок сплететься те, що ми називаємо атмосферою міжособистісного спілкування.

КОРОЛЬ: Усміхнуся, усміхнуся... Це я мушу стрибати перед нею, бо вона боязка? Камергере, ти сам уже це все влаштуй. (Хоче піти.)

КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте! Вашій Величносте, мабуть, не попервах осмілювати — так само, як полохати.

КОРОЛЬ: Так, але вона боїться... Розумієш... теє... Боїться, шельма.

КАМЕРГЕР: Кожен чогось боїться.

КОРОЛЬ: Так, але вона якось так мляво — якось мляво боїться. (В остраху.) Камергере, вона мляво боїться. Ого, йде. Чекай, таж не буду я сам-один перед нею видурюватися. Не йди, зостанься. Е-е-е... (Прибирає приємний вираз обличчя.)

Івона заходить.

О-о-о, ласкаво просимо.

Івона наближається, обдивляється. Король доброзичливо.

Ну-ну, що там — що в нас там?

ІВОНА: Клубок...

КОРОЛЬ: Клубок?

ІВОНА: Клубок...

КОРОЛЬ: О-о! Тут клубок (сміється).

Івона бере клубок.

Ги-ги-ги.

Івона мовчить.

Клубок запропав?

Івона мовчить.

Кахи-кахи! (Підходячи.) Ну-ну, що ж там у нас? Ну-ну (сміється). Ну? Отак наче ми трохи теє... трохи побоювалися! Що? Нема чого. Ну! Нема чого! (Нетерпляче.) Нема чого, я сказав!

Івона легко відступає.

Таж я є батько... батько Філіпа, тато? Тьху! Не тато, а батько! У всякому разі... Я ж не чужий. (Підходить, Івона відступає.) Не треба знову так... Я така собі звичайна людина. Звичайний, ну — я ж не якийсь там цар Ірод! Нікого не з’їв. Нема чого боятись! Я не звір. Кажу ж, я не звір! Не звір! (Рознервований.) Нема чого боятися! Таж я не звір! (Підходить, Івона стрімко задкує, губить клубок, Король кричить.) Ну, я же сказав, нема чого боятись! Я не звір!!!

КАМЕРГЕР: Ні-ні. Тихше... Ні!

КОРОЛЬ: Мерзотниця така-сяка!

Івона задкує — виходить.

КАМЕРГЕР: Тихо! Бо хтось почує!

КОРОЛЬ: Боїться, Камергере, а ти пам’ятаєш тамту... теє... той-во... що боялася... Цяця... Му-му... Гам-гам...

КАМЕРГЕР: Я сказав би, що вона навіть боятися не вміє. Декотрі з придворних дам бояться пречудово — з чарівністю, з пікантністю — а ця якось отак... голо. (З відразою.) Наголяса!

КОРОЛЬ: Ха! Мені це дещо нагадало.

КАМЕРГЕР: Нагадало?

КОРОЛЬ: Боїться. Камергере, а пам’ятаєш ти тамту... що той-во... що ми теє... Уже давно. Як це забувається.

КАМЕРГЕР: Кого, Ваша Величносте?

КОРОЛЬ: Давно. Я сам геть забувся. Давно. Я був тоді ще принцом, а ти ледве претендентом у камергери. Ту малу, що оцево... теє... Що ми її... І наче саме на цій канапі. То була, здається, швачка...

КАМЕРГЕР: Ага, швачка, канапа... Гей, юність, юність, які прекрасні часи! (Заходить Валентій.) Чого тобі, Валентію? Прошу не заважати.

Валентій виходить.

КОРОЛЬ: Вона потім померла, га? Наче втопилася...

КАМЕРГЕР: Авжеж! Як тепер пам’ятаю. Пішла на міст — і з мосту в річку... Гей, юність, юність, немає нічого прекраснішого за юність.

КОРОЛЬ: А тобі не здається, що вона була подібна до цієї ото Тюленьки? До Телепеньки?

КАМЕРГЕР: Таж, Ваша Величносте, ця розвезиста блондинка, а тамта була із сухорлявих брюнеток із перчиком.

КОРОЛЬ: Ба! Але боялася так само. Цяця. Му-му. Боялася в такий самий спосіб. Боялась як сто чортів — шельма!

КАМЕРГЕР: Якщо Вашій Величності цей спогад завдає хоч би краплину прикрості, найліпше не пам’ятати. Найліпше не пам’ятати мертвих жінок. Мертва жінка не є жінкою.

КОРОЛЬ: Боялася так само і так само була якась — змордована. На цій канапі. Бо завжди хтось, колись, щось... Тьху-тьху! Як сто чортів — камергере, як сто чортів мені це пригадалося.

Заходить Королева.

КОРОЛЕВА: Вітаю! Ти пречудово її осмілив! Досконало осмілив! Бідолашка ледве дихає! Який ґедзь тебе вкусив, Ігнацію? Ти все зіпсував!

КОРОЛЬ: Чорти, чорти. Не наближайся до мене, моя пані.

КОРОЛЕВА: Що сталося? Чому мені не наближатися?

КОРОЛЬ: Чому? Чому? Завжди чому та й чому! Хіба мені не вільно мати бажань? Чи я під наглядом? Хіба я не є господарем у своєму домі? Чи я через усе мушу виправдовуватись? А чому ти до мене приглядаєшся? Чого ти дивишся на мене? А що? А як? Чому я на неї накричав? Бо вона мені дещо нагадує!

КАМЕРГЕР: Не варто цього казати! Ваша Величносте, навіщо це казати?!

КОРОЛЬ: Вона нагадує мені дещо, але про тебе! Про тебе, моя кохана!

КОРОЛЕВА: Про мене?

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха, чого ти так дивишся? Дідько-дідько, Малґожато, я зізнаю́cя, що погарячкував, але уяви лише, яка дивна річ: я не можу й зиркнути на цю птицю, щоб мені одразу не спало би в гадку щось про тебе. Я не хотів цього казати, бо це трохи встидно, але коли ти вже запитуєш, я буду щирий. Буває, що одна особа нагадує нам іншу, але, як би то мовити... в оголеному стані. А коли я бачу цю Тюленьку-Телепеньку — як вона рухається... як колупається, як длубається... розумієш, отак якось цямкає всередині себе... тоді одразу щось мені нагадує про тебе, мені миттю навертається на думку така начебто якась... твоя... розхристаність...

КОРОЛЕВА: Вона нагадує тобі мою... що? Розхристаність?

КОРОЛЬ: Саме це! Саме це, що ти маєш тепер на думці! Скажи мені це зараз, ну! Скажи мені — і виявиться, чи ми міркуємо про одне й те саме. Скажи мені на вухо.

КОРОЛЕВА: Ігнацію! Про що ти кажеш?!

КОРОЛЬ: Бо так воно є, моя пані! Отож і ми маємо свої секрети!