Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 5)

ПРИНЦ: Справді, це дивно, а я таки тобі скажу, що не почувався досі так упевнено, так пречудово, так навіть блискотливо. Тра-ля-ля... (Ставить тримач для пера сторчма на палець.) Поглянь, мені це ніколи не вдавалось, а тепер вийшло. Вочевидь, щоби відчути свою ліпшість, треба винайти собі когось значно гіршого. Бути номінальним принцом це дурничка — бути справжнім принцом — оце я розумію. Легкість... (Танцює.) Радість... Ну, але ходімо, оглянемо це наше шаленство. Пані, чи ви зволіли б до нас озватися?

Івона мовчить.

Знаєш, вона навіть не аж така негарна, просто в її конструкції є якийсь такий елемент — злощасний.

ЦИРИЛ: Це, власне, найгірше.

ПРИНЦ: Пані, чому ви така?

Івона мовчить.

Мовчить. Чому ви така?

ЦИРИЛ: Не відповідає. Вона ображена.

ПРИНЦ: Ображена.

ЦИРИЛ: Мені здається, що, може, вона не так ображена, як радше трохи настрахана.

ПРИНЦ: Трохи боязка.

ІВОНА (тихо, з примусом): Я анітрохи не ображена. Прошу відчепитися від мене.

ПРИНЦ: О! Ви анітрохи не ображена? Тоді чому не відповідаєте?

Івона мовчить.

Ну?

Івона мовчить.

Не можете? Чому?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Не може! Ображена!

ПРИНЦ: Пані, поясніть нам, з вашої ласки, свій механізм. Адже ви загалом не така вже дурна. Чому ж тоді люди вас сприймають, наче ви до трьох полічити не вмієте? Що це за протиріччя з їхнього боку?

ЦИРИЛ: Вона не є дурною, просто в дурнуватій ситуації.

ПРИНЦ: Дуже добре! Перепрошую, незбагненне тут одне, Цириле. Поглянь, таж у неї, власне, навіть пропорційний ніс. І вона не аж така обмежена. Узагалі здається не гіршою від інших панн, яких ми знаємо. Чому ніхто не знущається з інших? Чому так є, пані? Чому ви стали офірним цапом, а радше козою? Чи так само собою склалося?

ІВОНА (тихо): Це так по колу. Так по колу.

ЦИРИЛ: По колу?

ПРИНЦ: Як це — по колу? Не заважай. По колу?

ІВОНА: Це так по колу, кожен, завжди, все, завжди... Це так завжди...

ПРИНЦ: Коло? Коло? Чому коло? У цьому є щось містичне. Ага-а-а, я починаю розуміти. Справді, тут є якесь коло. Наприклад: чому вона сонлива? Бо вона не в гуморі. А чому вона не в гуморі? Бо вона сонлива. Розумієш, яке це коло? Це пекло, а не коло!

ЦИРИЛ: Ви самі винні, розтелепо! Не вішати носа!

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ха! Та вона тебе сприймає як хлопчиська!

ЦИРИЛ: Пхе! Краплину сміливості! Гарного гумору! Життя! Я дам вам пораду. Пані — ви кисла. Усміхніться — і все буде добре.

ПРИНЦ: Ну, всміхніться до нас, пані. Невже вам важко?

Івона мовчить.

Не хоче. Ти маєш рацію — якби вона всміхнулася, це було би штучно. Це ще більше дражнило б, нервувало, дратувало, збуджувало і провокувало би. Це правда. Це чудесно, Цириле! Уперше бачу щось подібне. А якби ми першими всміхнулися?

ЦИРИЛ: Це теж даремно, бо це була би така собі посмішка — з жалощів.

ПРИНЦ: У цьому є якась пекельна комбінація. У цьому є якась специфічна пекельна діалектика. Ти бач, не можна сказати, що вона занурилась у ці справи доволі глибоко. Це видно з неї, хоча вона мовчить немов могила. Знаєш, це начебто якась система, якийсь перпетуум мобіле — це так, як прив’язати до кілка пса і кота: пес жене й лякає кота, а кіт жене й лякає пса, і все це без кінця мчить по колу й шаленіє, а назовні — мертвота.

ЦИРИЛ: Це замкнена й герметична система.

ПРИНЦ: Гаразд. Але що було першим? Адже так не могло бути від початку. Чому ви, пані, побоюєтеся? Бо ви боязка. А чому ви боязка? Бо ви трохи побоюєтесь. Однак що було першим, що першим розпочалося колись там, усередині вас?

Івона мовчить.

Зараз-зараз. Ну гаразд, але хіба всередині вас, пані, чогось немає? Невже нічого немає? Адже не може бути, щоби ви складались із самих фізичних вад. Мусить у вас бути щось таке, якась принада, якась підвалина, якийсь зміст — дещо таке, у що ви вірите, що ви любите в самій собі. Побачите, ми роздмухаємо той пломінчик, у вас з’являться рум’янці.

Івона мовчить.

Зажди! Стримайся! Це дуже важливо — скажімо, хтось підходить до тебе й каже, що ти — така-то й сяка-то, найгірші, найжахливіші речі, які вбивають людину, перекреслюють, відбирають у неї дар мовлення, життя. На що ти відповідаєш: «Так, я така, це правда, але...» Але що?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Ну, що? То що?.. Кажіть сміливо!

ПРИНЦ: Але, наприклад: «...У мене добре серце. Я добра». Розумієш — ота єдина принада. Цей єдиний плюс!

ЦИРИЛ (рвучко): Кажіть! Кажи, пані!

ПРИНЦ: То, може, ти пишеш вірші, га? Якісь поминальні вірші, якісь елегії... ну... о, хай би вони були найгіршими, ручаюся тобі, що я декламуватиму їх із запалом. Просто дай мені точку опертя — дай мені точку опертя! Отож ти пишеш вірші, га?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Вона це зневажає.

ПРИНЦ: Чи ти віриш у Бога? Молишся? Стаєш навколішки? Віриш, що Ісус Христос помер за тебе на хресті?

ІВОНА (зневажливо): Авжеж.

ПРИНЦ: Диво! Нарешті! Слава тобі, Господи, на висоті! Але чому вона це каже... тоном... тоном... із такою зневагою? Про Бога зі зневагою! Про те, що вона вірить у Бога, зі зневагою!

ЦИРИЛ: Це переходить межі мого розуміння.

ПРИНЦ: Цириле, я щось тобі скажу. Вона вірить у Бога через свої дефекти і знає про це. Якби в неї не було дефектів, не вірила би. Вона вірить у Бога, але водночас знає про те, що Бог — це тільки пластир на її психофізичні дефекти. (До Івони.) Хіба не так?

Івона мовчить.

Бр-р-р... А таки є в цьому якась страхітлива мудрість — сонлива мудрість...

ЦИРИЛ: Ліки! Ліки! Пігулки і відповідний оздоровчий курс зцілили би від цієї мудрості. Гігієна — вранішня прогулянка — спорт — булочки з маслом.

ПРИНЦ: О, перепрошую, ти забуваєш, що її організм не приймає ліків. Не приймає, бо він занадто сонний. Ми це вже знаємо. Не приймає ліків від сонливості, бо надто сонний. Ти забуваєш про містичне коло. Ранкові прогулянки і спорт, звісно, добре вплинули б на це її ослаблення, але вона не може ходити на прогулянки, бо занадто слабка. Пані й панове, тобто не пані й панове, а Цириле, чи ти чув колись про щось подібне? Це викликає співчуття, так, але це співчуття... різновид цього співчуття...

ЦИРИЛ: Мабуть, це кара за гріхи. Ви, пані, мусили добряче нагрішити в дитинстві. Філіпе, на споді цього мусить бути якийсь гріх, тут без гріха не обійшлося. Ви мусили нагрішити.

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ха! Тепер я упіймав кота за хвіст! Послухайте, пані, — якщо ви така ослаблена, то і страждання мусите відчувати слабше — слабко і ще слабше, ви чуєте? — Коло замикається на вашу користь, усе вирівнюється. Усі чари, всі спокуси цього світу ви мусите відчувати слабше, і тому ви ще й мусите слабше страждати.

Івона мовчить.

То що?

Івона мовчить, придивляється до Принца з-під лоба.

ЦИРИЛ (помітив це): Чого це вона так?