Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 48)

ВЛАДЗЬО: Оце так пропозиція!

ГЕНРИК: Я знаю, що це трохи... по-дурному... Гадаєш, я не паленію з сорому? Це все жахливо штучно.

Але я кажу це так... на пробу... Мені цікаво, як це прозвучить — ти розумієш?

Звісно,

Це несерйозно.

Та хто б серйозно щось таке сприймав!

Ідеться лиш про те, щоби почути власний голос. І я хотів би ще почути, як пролунає те, що скажеш ти. Отож, будь ласка: голову схили і злегка руки й ноги надігни, скоцюбся трішки і скажи: «Якщо ти волиш, Генрику, то так, я з радістю».

ВЛАДЗЬО: Я не актор.

ГЕНРИК: Ти просто уяви, що вчиш напам’ять вірша.

ВЛАДЗЬО: Не хочу уявляти.

ГЕНРИК: Ти уяви, що ти служитель культу і вимовляєш формулу якогось замовляння.

ВЛАДЗЬО: Не хочу я нічого уявляти.

ГЕНРИК: Чи не гадаєш, що за кілька тисяч років люди балакатимуть між собою цілком інакше, ніж ми тепер?

ВЛАДЗЬО: Усе можливе.

ГЕНРИК: І що гутірки їхні будуть устократ багатшими? Чимало є таких мелодій, яких шукати дарма в нашому пісеннику. То що ти втратиш, як вимовиш такі слова на пробу? І голову схили.

ВЛАДЗЬО: Який тобі пожиток з того, що я це продекламую? Слова ніколи не стануть фактом.

ГЕНРИК: Певно, що ні. Ні-ні, не думай, що я вірю в якісь магічні замовляння. Я ж новочасний розум. Та чим тобі завадить мовити... й дізнатись, як ти почуєшся з цією реплікою. Я хочу, щоб ти скуштував, посмакував себе самого з цими словами на устах, з отими висловами... щоб ти досвідчив, як воно є...

Це навіть до якоїсь міри науково. Адже слова вивільнюють у нас якісь психічні стани... формують нас... і сутності між нами творять... Якщо ти мовиш щось таке... дивацьке... я й сам скажу щось вдвоє чудернацькіше, і так, підтримуючи одне одного, ми зможемо зайти далеко... Ну-ну, Владзю, бач, це не так складно чи безглуздо, як здає­ться. Удвох усе заввиграшки. А зрештою,

Чого тебе турбує щось там ненормальне,

Якщо нормальний ти!

ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...

ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.

І руки опусти. А я тепер до тебе

Підходжу, стаю опліч і старшу

Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...

МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай тепер

те, що ти знаєш.

ВЛАДЗЬО: Гаразд. ЯКЩО ТИ ВОЛИШ, ТО ТАК, З РАДІСТЮ.

ГЕНРИК: ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ НА ШЛЮБНУ ЦЕРЕМОНІЮ І, ЩОЙНО НАГОДИТЬСЯ МИТЬ, УБИЙ СЕБЕ ОТИМ НОЖЕМ (подає йому ножа).

ВЛАДЗЬО: ГАРАЗД.

ГЕНРИК: Ну, що чувати? Тебе хоч добре там годують?

ВЛАДЗЬО: Незле.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до дев’ятої.

ГЕНРИК: Годинник цей вартує принаймні вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив — якщо не помиляюся...

ВЛАДЗЬО: Так, це була поплатна справа.

ГЕНРИК: Гарний годинник. До зустрічі. Наразі...

ВЛАДЗЬО: До зустрічі.

Виходить.

ГЕНРИК (сам):

Забава... Припустімо, це була забава.

А так, по правді... що воно було? Наскільки можуть бути

Такі забави небезпечними?

Хотів би я дізнатись,

Яким є, власне, за́сяг слів?

Який мій засяг?

Сон? Так, сон... дитинство...

(До меблі.) Ти дивишся на мене?

А я у сильці поглядів, в облозі зору,

І хай на що погляну, воно на мене позирає теж.

Хоча я й сам.

Я сам

У тиші цій... Я руку випростовую.

Цей порух

Такий звичайний,

Будній,

Ординарний,

Стає значущим порухом нараз,

Бо ні до кого

Не спрямований...

У тиші пальцями я ворушу, й моя особа

Росте сама собою на собі самій,

І суті стають суттю. Я, я, я! Я сам!

Якщо, однак, я, я, я сам, чому ж тоді (ужиймо цей ефект) мене немає?

І чи є сенс (я запитаю) у тому, що це я, я, я — в самім осерді, у самій середині, якщо я, я, я ніколи не можу бути