Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 47)
Яка жахітна тиша...
Мовчать ці стіни, і взагалі мовчить усе в чеканні
Того, що я скажу.
Давненько так мене не били дрижаки.
(
ВЛАДЗЬО: Добре.
ГЕНРИК: Я мушу побалакати з тобою. Сідай.
ВЛАДЗЬО: Добре.
ГЕНРИК:
Я мушу тобі сказати дещо прикре.
А може, навіть трохи ненормальне,
У тому сенсі, що не аж таке буденне й звичне,
А радше дещо збочене.
ВЛАДЗЬО:
Чого мене турбує щось там ненормальне,
якщо нормальний я!
ГЕНРИК:
Проблема в тому, що якби я звично мовив це,
Було б непереконливо.
Бо все залежить, як ми мовимо. Отож я мушу це тобі сказати у спосіб, мабуть, дещо штучний.
І прошу, щоби ти зі свого боку теж звично не відповідав, проте — щоб ти поводився, як я тобі скажу. Сюди ніхто не вступить. Ми ці двері на ключ замкнемо.
ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже.
ГЕНРИК: Я знаю. Ти вже стільки... гм... дивних речей мусив робити попри молоді літа. Однак запевнюю тебе, що це не примха, а щось серйозніше. Як ти вже знаєш, любий Владзю, я скинув з трону мого батька, короля, і сам став королем, а нині постановив сам дати собі шлюб з моєю нареченою, принцесою Марією. Ти мов: «Так точно, я про все це знаю».
ВЛАДЗЬО: Так точно, я про все це знаю.
ГЕНРИК: Проте що з того шлюбу, хай би най-найформальнішого, якщо весь двір вас обмовлятиме, її й тебе, в якихось там стосунках фамільярних... а ще коли я сам, я сам собі це уявляю — чи слушно, чи неслушно — ніби ви... Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Якщо тобі на цьому вкрай залежить, я можу мовити: так!
ГЕНРИК: Ні-ні, мов «так», не коментуй нічого. Направду нас ніхто не чує... однак ми чуємо самих себе... Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Так.
ГЕНРИК: Звісно, мені було би легко... усунути тебе... усунути тебе, арештувати, як я вчинив із пияком. Я міг би навіть тебе ліквідувати, скажімо, вбити. Але навіть якби я це зробив, нічого не змінилось би, бо... бо я підозрював би, передчував би, знав би, що вона, власне, тобі належить, а не мені. Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Так.
ГЕНРИК: Які ж нестерпні ці драпірування. Для мене незбагненно, що цей палац такий занедбаний і так халтурно склепаний. Тут гибель челяді, а всюди бруд. Я мушу лад навести. Нічого не кажи!
Ще я говорю.
А що ти про мене думаєш?
ВЛАДЗЬО: Я думаю, ти хворий.
ГЕНРИК: Я дещо поясню тобі — наскільки це можливо. Від миті, коли я вплутався у це, хитаюся між полюсами: відповідальністю і безвідповідальністю, фальшем і правдою. З одного боку, знаю: все, що тут діється, геть несерйозне, штучне, безвідповідальне, чортзна-яке... А з другого — сприймаю все це дуже серйозно і відчуваю, що несу за все повну відповідальність.
Не можу стриматися від штучних реплік. А заразом мені здається, що всі ці репліки менш штучні, аніж суща простота.
Я знаю, що насправді не король.
А таки чуюсь королем.
Щомиті граюсь, мов дитя,
Проте водночас знаю: ця забава не аж така невинна, як може здатися. Так почуваюсь, мовби щось удаючи, насправді це «щось» викликаю, і наче кожним словом і діянням щось створюю і заклинаю щось... це щось потужніше від мене! І що ти думаєш про це?
ВЛАДЗЬО: Це все доволі загадково.
ГЕНРИК: Так, але сам ти часом так поводишся, начебто знаєш щось про це — й так само інші... Що вам відомо? І чи відомо більше, ніж мені, чи менше?
Ні, я не псих. Натомість я людина геть твереза й новочасна. Чому я, власне, хочу взяти з нею шлюб? Бо хочу мати її такою, як давніше, — бо знаю й цілковиту певність маю, що як візьму її без шлюбу, це буде не давніша наречена, а шльондра, курва скурвлена...
Волію, щоби шлюб, який я дам собі і їй, направду був святим. Хіба ця думка є містичною? Шаленою? Хіба не можу я здобутись на якесь святе діяння? Про що тут мова мовиться в інстанції останній? Про інших. Якщо всі інші схвалять святість цього акту, він стане істинно святим — святим для них. Якщо її вважатимуть незайманою і шанованою королевою, вона направду стане королевою — для них. Ну а якщо для них, для мене теж.
ВЛАДЗЬО: Так, ти тверезо мислиш, але справляєш дивне враження.
ГЕНРИК: Стривай. Бач, я не в змозі викреслити з її минулого те... що вона в корчмі курвила... з пияками. Але якщо я змушу всіх, з собою включно, узяти той високий шлюб, який освятить моє кохання і її дівочу честь, узяти за монету чисту — він стане чистою монетою. Бо все розв’язується між людей! Усе з людей!
Ну а тепер послухай.
Лише уважно: як ти знаєш, я за мить
Вчиню цей акт...
Мені потрібні сили,
А ти ослаблюєш мене...
ВЛАДЗЬО: Ага.
ГЕНРИК: Я поясню тобі план дій. Цей план дуже простий, холоднокровний навіть. Я наказав усіх зібрати на бал придворний.
А на балу ми поглядами, усмішками, пестощами та іншими маноріями
Витворюватимемо між собою кохання безмір.
Ми витворимо між собою кохання, чистоту і вірність... все, як колись між нас було.
А воднораз я змушу цю придворну банду за допомогою безперебійної шани й обожнювання напомпувати мене божестве́нністю — тоді я з чистим серцем дам шлюб собі і їй,
Який усе легалізує і освятить... Що в цьому дивного? Нічого.
Ні, нічого.
Нічого. Просто зрозумій, що спершу я мушу здолати те, що поміж вами твориться... і що мене ослаблює...
Я потребую сили,
А ти її у мене відбираєш...
Отож скажу тепер тобі
Щось досить несподіване:
Ти мусиш вбити себе сам — і то з єдиної причини, що я так наказав. І що мені так багнеться...