Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 46)

ВЛАДЗЬО: Я? З чого ти взяв, що я сумний? Та навіть навпаки.

ГЕНРИК (сумно): Ну з виду ні, а як по правді, так... і смуток твій у присмерку таїться... Салют, салют, виходь, виходь!

З’являється Маня.

Ну, і що чувати там?

МАНЯ: Нічого.

ГЕНРИК: Ти добре почуваєшся?

МАНЯ: Так, добре.

ГЕНРИК: Я мушу вам сказати дещо... вам обом... Лиш уявіть, що відколи цей пияцюра вас поєднав тією квіткою, ха-ха, в якусь фігуру чудернацьку, ги, в скульптуру, я не спроможний відігнати враження, що поміж вас щось є... і щось між вами ладиться... ха-ха!

Ха-ха-ха-ха!

Ха-ха-ха-ха! Хіба я знаю що!

ВЛАДЗЬО: І що це означає? Ти ревнуєш?

ГЕНРИК: Ти мовиш це до мене, але для кого мовиш?

ВЛАДЗЬО: Не розумію.

ГЕНРИК: Ти сам тут начебто стоїш — але разом із ким стоїш? (До Мані.) А ти чому не дивишся на нього?

МАНЯ: Чому я мала би дивитись?

ГЕНРИК: Якщо не дивишся, ти все одно не дивишся... на нього.

МАНЯ (театрально): О Генрику, я так тебе кохаю!

ГЕНРИК: Так, ти мене кохаєш, а він мій приятель. Ти так мене кохаєш і ти порядна дівчина... але чому служила ти? (До Владзя.) А ти чому служив?

ВЛАДЗЬО: Як це?

ГЕНРИК: Хіба ти не служив жахіттю? У тебе на сумлінні більше смертовбивств, аніж у звичного убивці. Так, ви порядні, ви невинні, ви діти із родин добропристойних... але чому служили ви?

Отож

Служи тепер ти їй, ну а вона

Нехай тобі послужить!

МАНЯ (театрально): О, не муч мене!

ГЕНРИК: Обоє ви, і ти, і він, так любите мене... але тоді, коли з вас кожен поодинці! Проте коли ви вдвох... коли ви разом... Коли ви вдвох, ви чимось геть інакшим є, аніж нарізно!

ВЛАДЗЬО: Ми вдвох нічим не є і взагалі не варто голову морочити ані собі, ні нам!

ГЕНРИК: Нам! Нам! Чому ти кажеш «нам»? Ах-ах, які дивацькі сіті плетуться на тім світі!

Ти уяви: коли він викинув ту квітку, одразу стало зрозуміло, що ви разом... і ви це також мусили відчути... Ну а тепер усі невпинно вас пов’язують, і я вас теж пов’язую... звичайно, подумки... і ви сполучені чимраз тісніш!

Отой добродій, справді якимсь химерним чином злучив вас шлюбом... Отой служитель культу! Отой безбожний жрець облудного обряду... Психологічний жрець!

ВЛАДЗЬО: Та що з тобою відбувається? Ти збуджений.

ГЕНРИК: Я? Та я вже маю сумніви, чи я насправді є. Здавалось би, що це я відчуваю, я мислю, я вирішую... проте по-справжньому нічого не розв’язується в мені, а все розв’язується поміж... поміж нас... Це поміж нас витворюються сили, чари, натхнення й божества, які нас шарпають, мов соломи́нки... А ми хитаємось...

ВЛАДЗЬО: Як це?

ГЕНРИК: Ну бач, приміром, що зі мною сталося. Він якось поєднав вас, нагромадив одне на одне, вас помножив — чи пак додав тебе до неї, а її до тебе — і витворив із вами щось таке, що збуджує мене... і так мене хмелить, що я (із погрозою) не заспокоюсь, аж поки не візьму із нею шлюб. Затям собі це.

ВЛАДЗЬО: Таж я тобі не стану на заваді.

ГЕНРИК: Чому моя природа привела мене сюди? Чому я по такій туманній... туманній подорожі... до цього порту приблукав? Як розтовкмачити це явище? А може, в мені живе якась таємна схильність до тебе — підпільна, нелегальна, аморальна й ненормальна?

ВЛАДЗЬО: Пхе, теж мені трагедія!

ГЕНРИК: А може, я підсвідомо завше ревнував її... до тебе... і вважав тебе суперником?

ВЛАДЗЬО: У цьому теж нічого особливого...

ГЕНРИК: Одначе хтозна, чи чоловік... чи чоловік узагалі спроможний у жінку закохатися без посередництва і без співучасті, як би то мовити... суперника. Завжди потрібен інший чоловік. Ймовірно, чоловік узагалі не в змозі відчувати жінку інакше, ніж через іншого. А може, це нова любовна форма? Колись було удвох, а нині втрьох?

ВЛАДЗЬО: Мені здається, ти перегинаєш.

ГЕНРИК: А може, це мені втулили ззовні і взагалі я так глибоко цього не відчуваю, лише мушу поводитися, наче мені обсіли ці відчуття. Вже паморочиться в голові від тих стрімких заплутаних... шляхів... якими я все йду та йду... безперестанку, без упину... без передиху.

Важка ця брама. І гнітюча стеля.

І дивне, загадкове Небо.

Ах, цей пияк мене споїв. Ах, він справдешній служитель культу. Він своїм пальцем... своїм пальцем...

Вас обернув у божество... перед яким я мушу падати навколішки й складати жертви — мовби уві сні.

Ні-ні, до лиха!

Бо я таки король! І я паную!

Я опаную! О, Генрик, Генрик, Генрик! Так, я сам! Я сам собі цей шлюб дам! Генрику!

Не дай себе опанувати, сам пануй!

О Генрику, богів своїх розтрощ,

Розвій ці чари

І на власний трон вступи!

Як дивно все це пролунало. Ба! Хай би лише не мовити так штучно. Ну а вона стоїть тут... біля нас... і слухає.

МАНЯ (театрально): Навіщо ти так мучиш мене й себе?!!

ГЕНРИК: Яка ж нахабна актрисулька! Я маю іноді таку охоту... (Жест, начебто він б’є її.)

МАНЯ (вульгарно): Ой, тільки без рук, будь ласка!

ГЕНРИК:

Вийди.

Я мушу говорити з ним удвох,

Проте далеко не відходь.

Скажи, хай челядь чай тобі подасть.

Маня виходить.

Ну а тепер

Берімося до справи.

Направду я не знаю, як це владнати.