Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 45)

МАТИ:

Мій Генику, ти не женися!

Вона до молодих всміхалася.

З молодиками гріховодила!

БАТЬКО:

З молодшими від себе.

Вона кривавилася!

МАТИ:

І під кущем

Або під деревом яким,

Або у житі...

БАТЬКО: Або в льосі!

МАТИ: Чи на горищі.

БАТЬКО: А може, в стайні!

МАТИ: Чи й у стодолі

Або в повітці для возів!

БАТЬКО:

Може, в трусах,

А може, й без!

(Визираючи крізь вікно.)

Гей-гей, як він його там душить, як гнобить і катує,

А зара застромив багнет у нього!

МАТИ: Руїна, згарище!

БАТЬКО: То ліпше заслонити це вікно, бо як вони назирять нас чи світло, можуть заскочити сюди й тоді до нас візьмуться, значицця.

ГЕНРИК:

Нікчемний, пересичений

Своїм пороком старче, і ти,

Що вергнеш з рота печію смердючу,

Вихляста старушенціє...

Я надто був поблажливим,

Пробачливим надміру

До вашої низької пляшки! Але зараз

Пізнаєте ви гнів мій! Геть! Геть! Геть! Я сам!

Закуйте у кайдани їх!

Харцизяки забирають Батька і Матір.

БАТЬКО: Змилуйся!

ГЕНРИК: Я сам собі цей шлюб дам! Я з нею шлюб візьму, я шлюб цей дам собі оцими-от руками! Усе це... п’яна підлотна маячня! Це белькіт! Белькіт!

Покличте врешті наречену! Я хочу обсудити з нею деталі церемонії! Але...

КАНЦЛЕР: Але..

ГЕНРИК: Але...

КАНЦЛЕР: Але...

ГЕНРИК: Але...

Покличте ще мого придворного, отого... Владислава... так... Владислава, мого придворного...

Я мушу

Поговорити з ним... і з нею...

Виходять.

...А зараз ми побачимо, чи поміж них щось є... якщо направду є, то...

Заходить Владзьо.

...Ми запануємо над цим. (До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?..

ВЛАДЗЬО: Та якось так.

ГЕНРИК: Та якось так, ага... ага... та якось так. І я теж якось так! Хіба боюся, що ми влипли в якийсь... скандал огидний...

ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже. Я волію це, ніж військо.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до шостої.

ГЕНРИК: А звідки в тебе цей годинник?

ВЛАДЗЬО: А я його в Антверпені купив.

ГЕНРИК: І що там люди кажуть? Здається, війна вибухнула?

ВЛАДЗЬО: Здається.

ГЕНРИК: Але напевне ти не знаєш.

ВЛАДЗЬО: А що тут можна напевне знати? Мені здається, Генрику, що тут нікому не можна вірити... Усе якесь оббріхане та награне...

ГЕНРИК: Еге ж, це несерйозно, власне кажучи... і тут усі вдають самих себе... і брешуть, щоб сказати правду... Це навіть весело... Одначе я вже звик. А ти... чи ти теж трохи... гм... під газом?

ВЛАДЗЬО: Я?

ГЕНРИК: Тут кожен чимось упивається. То я гадав, що, може, й ти... чогось набрався.

ВЛАДЗЬО: Ні.

ГЕНРИК: Чому ж тоді такий сумний?