Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 34)

А палець досі посередині стирчить, мов перст безумця. І я тут мовлю сам до себе і жестикулюю у повній самоті, неначе псих...

ЗРАДНИКИ: Псих!

ПИЯК: Псих!

Наступають на Генрика.

ГЕНРИК: Стояти! Я тут за наказом короля!

ПИЯК: Король — псих!

ГЕНРИК: Стійте!

Хай, припустімо, батько збожеволів — та він у безумі своїм боронить гідності й чесноти — отож не є він психом!

Еге ж, це правда, правда понад правди — і звідси ця патетика, ці мудрість і серйозність, яких досвідчив я. Дивіться, як я мудро тут стою. Мудрість і гідність мої непереможні! А він стовбичить тут зі своїм пальцем, наче ідіот!

Ви спробуйте торкнутися до мене!

БАТЬКО: Генрику!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!..

Геть викинути пияка цього!

Вельможі наступають на Пияка.

ПИЯК (поволі, ховаючи палець): Ну-ну, не так гостро... бо я теж маю троха клепок. (І враз стає безмежно глибоким і розумним; до Генрика.)

Бо я таким дурним не є... (За мить.) То, може, ми, цей-во, бляхарськакуртка, поговорили б наодинці... як мудрий з мудрим...

ГЕНРИК (збентежений):

Про що?

ПИЯК: Та вже побачимо. Ми мудро побалакаємо... (До всіх.) Преці я теж, бліндажзокопом, мудрий є...

ГЕНРИК (вагається): Ні. Хоча... Якщо йому кортить щось мудрого сказати...

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (виклично): Якщо щось муд­рого!

ДВІР (сонно):

Якщо,

Якщо

Щось мудрого...

ГЕНРИК: Гаразд!

Файв-о-клок. Лакеї вносять каву й тістечка. Вельможі утворюють невеличкі гурти. Дами обмахуються великими віялами.

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

А може, тістечок оцих? Щонайщиріше дякую. Ах, що за товариство! Щонайщиріше перепрошую! До ніжок стелюся. Який розкішний туалет!

ГОЛОС БАТЬКА (вглибині): То теє... дайте чаю і мені!

ДАМА (до Вельможі, на ходу): А хто ж добродій той дивакуватий, який бесідує із нашим принцом, спадкоємцем трону?

ВЕЛЬМОЖА: Це закордонний дипломат, а може, й сам посол.

ГЕНРИК: То дайте чаю і мені. (До Пияка.) А може, тістечок оцих?

ПИЯК: Щонайщиріше дякую. Гадаю, там ніхто нас не почує.

ГЕНРИК: Ох, як ви бачите, вони будь-що стараються полегшити нам бесіду... із повною конфіденційністю...

Обоє відходять зі сцени.

ПИЯК: Тоді я вже скажу, що маю на печінці... Я не такий налиганий, а фіґлі виплітаю, щоб авторитетність короля ослабити, бо тут є заколот супроти короля... Багацько можновладців проти нього змовились і за чуприну витягли мене з в’язниці... Проте принцуєте, Ви, принце, з такою мудрістю...

ГЕНРИК: Мені це лестить...

ПИЯК: ...Що до холери вся моя робота. Тіко одне мені дурним в тій мудрості здається... Ви в Бога віруєте, принце?

ГЕНРИК (перед себе): Він запитав, і мушу я відповісти, що ні.

ПИЯК: Тоді, мій принце, як Ви можете від короля приймати шлюб?

Бо як немає Бога, який король із нього?... Преці його влада від Бога бути мусить. А той єпископ... він теж не зі своєї волі цей має чин.

ГЕНРИК: Я вже сказав... на це я відповів... Нехай би навіть батько був звичайним психом, який лиш фантазує, що король, таки боронить він чесноти й гідності... а я, нехай не вірю в Бога, сповідую Закон Моральний і Людську Гідність на землі. О як це патетично пролунало!

ПИЯК: А хто закон цей запровадив, якщо немає Бога?..

ГЕНРИК: Хто? Люди.

ПИЯК: То й пощо з ним священнодійствувати так патетично, якщо це такий самий людський витвір, як і все?

ГЕНРИК (присоромлений):

І справді.

До певної межі він має слушність. Я не вірю

В усе це... Поводжусь, наче вірю — а не вірю. Шаную — а насправді не шаную...

Навколішки стаю, а сам не колінкую... й коли корюсь, я анітрохи не корюсь.

І знаю: все це фарс. Отож що більша моя мудрість, то страхітніша

Моя глупота... Цить... цить... тихо... тихо... Нехай він не дізнається про це!

ПИЯК: То пощо, принце, короля цього Ви заповзялись від себе вищим визнавати, якщо самі Ви здійняли його до короля?

ГЕНРИК (сам до себе): Це правда. А якщо він не король мені, то й я не принц собі самому.

ПИЯК: Так само з нареченою. Якщо Ви, принце, короля титулували, а той король її до гідності незайманки здійняв, це Ви самі її цнотливою зробили... І що ж то за незайманка така?

ГЕНРИК: Я сам собі її цнотливою зробив. А той пияк тверезо дивиться на речі...

І все ж таки,

Якби воно було таке просте, чому ж я чуюся,

Неначе відправляю