Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 33)

БАТЬКО (крик): Свиня!

ПИЯК (крик): Свиня!

БАТЬКО (дуже спокійно):

О люди, радники моєї Ради, і ви, вельможі Вельможності моєї... (Вибухає.) Держіть мене, бо я

Розтріскаюся! (Нажаханий власним вибухом.) Вибухну... і

Розтріскаюся!

Я гнівом вибухну таким жахливим,

Жаским, що... о... о... о...

Страх, пере́страх! (Слабне.) Я заслаб...

МАТИ: Ігнацію! Таж він заслаб!

ДВІР: Король заслаб! Король наш занедужав!

БАТЬКО (слабко, благально): Геню...

ДВІР і РАДА (потужно): О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

Генрику, в ім’я Батька, в ім’я Сина

І в ім’я Батька і Сина!

Генрик підходить до Пияка, палець якого домінує над сценою.

ГЕНРИК: Свиня!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК (спокійно): Свиня! Сховай цей палець!

ПИЯК (п’яний): Нічого я не знаю!

ГЕНРИК: Сховай, бо я тобі його сховаю силоміць!

ПИЯК: Фляшка чистої.

ГЕНРИК: Сховай, бо я накинуся на нього і сховаю тобі його... Накинуся...

(За мить.) Стирчить ідіотично... Прямо посередині... Ні-ні, не можу я накинутись... бо все це маячня...

Це надто все дурне...

ЗРАДНИКИ (різко): Дурне!

Дурне як пень!

ГЕНРИК: Та стійте-стійте, я не дурний, дурний тут тільки палець! І він умисно пальця того вистромив, щоб на глупоту все перетворити — а з мене зробити психа!

ПИЯК (показує пальцем на Генрика): Псих!

ЗРАДНИКИ: Псих!

ГЕНРИК: Обачніше зі мною... Бо якщо ви мені занадто надокучите, я вмить прокинусь... і всі ви зникнете... (До Мані.) І ти теж зникнеш...

Тиша. Сцена завмирає.

ГЕНРИК:

А може,

Це не сон, а справді — я схибнувся?

І може, взагалі я тут не мовлю й не стою,

Натомість у реальності лежу в якимсь шпиталі і маячу, жестикулюючи, що тут стою... Бо хтозна, що могло зі мною статися?

Можливо, куля мозок мій пошкодила? Чи вибух?

Або мене впіймали й катували, а може,

Я накинувся на щось — чи, може, щось накинулось на мене? А може, від нудьги...

І я вже цього не зніс...

А може, мені наказали — послали мене — змусили мене — до чогось, чого я вже не зніс? Ні, бо нема такої речі, що не могла б зі мною статись — усе та більше, ніж усе можливе. То, припустімо, я в шпиталі не лежу й нічого ненормального не сталося. Гаразд, а все ж таки... Як полічи́ти, у скількох шаленствах я вже брав участь? О...

Хай навіть я найздоровіший...

І найрозсудніший... Найврівноваженіший,

Одначе інші люди змусили мене вчиняти

Такі жахливі вчинки... вбивчі,

Навіжені, ідіотичні, так-так, розгнуздані...

Тут постає просте питання: якщо когось на кілька років прирекли виконувати функцію шаленця, хіба не стане він шаленцем? І байдуже, що я здоровий, якщо мої діяння хворі... Владзю? А ті, хто змушував мене до тих шаленств, були здорові теж, розсудливі, урівноважені...

Товариші, братове, приятелі,

Стільки здоров’я — і раптом така хвора поведінка?

Стільки розсудливості — і воднораз шаленства стільки?

Без ліку людяності — і нелюдяності стільки само?

І дарма, якщо кожен поодинці цілком тверезий, поміркований, розсудний,

Коли усі ми вкупі є загальним шаленцем-велетом, який у люті

Качається, гарчить і корчиться, мчить уперед наосліп,

Переступаючи свої кордони та вириваючи себе із себе...

І наш нестримний шал є поза нами, він назовні... Ген-ген, назовні.

А де закінчуюся я, там починається моя розгнузданість...

І хай спокійно я живу в собі, втім заразом блукаю поза мною

Й на темних диких обширах, на просторах нічних,

Безкрайому безмежжю віддаюся!

КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!

БАТЬКО: Це поховальний марш!

ГЕНРИК: Еге ж, це марш жалобний! Вони озвались знов. І я озвався,