Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 3)

ПЕРША ТІТОНЬКА: Лікарі сповістили, що якби вона трохи пожвавішала, якби повеселішала, кров теж почала би в ній жвавіше плинути, і ці недуги минули б.

ПРИНЦ: А чому в такому разі її настрій не поліпшується?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Бо в ній занадто лінива кров.

ПРИНЦ: Якби вона пожвавилася, кров почала би плинути жвавіше, а якби кров почала жвавіше плинути, вона пожвавилась би.

Дуже оригінально. Справжнє порочне коло. Гм... Авжеж... Знаєте, що...

ДРУГА ТІТОНЬКА: Ви, принце, звісно, насміхаєтеся з нас. Кожному вільно.

ПРИНЦ: Насміхаюся? Ні, я не насміхаюся. Надто серйозна година для цього. А ви не відчуваєте певного збагачення — певного посилення — певного підхмелення?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Нічого ми не відчуваємо, хіба що нам холодно.

ПРИНЦ: Дивно! (До Івони.) А ви — також нічого не відчуваєте?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Та що вона там може відчувати.

ПРИНЦ: Бо знаєте, пані, як ви бачите, всім аж-аж кортить щось із вами вчворити. Наприклад, узяти вас на мотуза і бігати або розвозити на вас молоко, або штрикнути вас шпилькою, або передражнювати вас. Ви дратуєте, розумієте, пані, ви немов червона шмата, ви провокуєте. Ха! Існують особи, начебто створені для того, щоби виводити з рівноваги, дражнити, підохочувати й доводити до шалу. Існують такі особи — і кожен має власну. Ха! Як ви тут сидите, як перебираєте отими пальцями, як ви махаєте тією ніжкою! Це нечувано! Це незрівнянно! Це сенсаційно! Як ви це робите?

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ах, як ви мовчите! Як мовчите! А при цьому у вас такий ображений вигляд! У вас чудовий вигляд — гордовитої королеви! Ви така набурмосена і кисла — ах, ці гордощі й ця кислятина! Ні, я шаленію! Кожен має істоту, яка вганяє його в білу гарячку, і ви — моя! Ви будете моєю! Цириле, Ципріане!

Підходять Цирил і Ципріан.

Дозвольте, я вас представлю цій ображеній королеві, цій гордовитій Анемії!

Дивіться, як вона ворушить губами...

Сказала би щось злобливе, але їй, власне, нічого не спадає в гадку.

ІЗА (підходить): Що за дурниці! Облиште її! Це починає ставати несмачним.

ПРИНЦ (різко): А ви гадаєте, що це колись було смачним?!

ЦИПРІАН: Дозвольте вам представитися, пані, — граф Кислим-Кислий.

ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Барон Малокровний! Цей жарт сам по собі такий собі... але до діла.

ІЗА: Годі, годі — не чіпайте цю бідачку.

ПРИНЦ: Бідачку? Ну-ну, не так різко! Не так різко — бо я можу з нею одружитися.

ЦИПРІАН і ЦИРИЛ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ: Кажу вам, не так різко — бо я можу з нею одружитися!

ЦИПРІАН і ЦИРИЛ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ: Годі! І я з нею одружуся! Ха, вона так мене дратує, що я з нею одружуся! (До тітоньок.) Ви ж дозволите, правда?

ЦИРИЛ: Жарт заходить задалеко. Це може скінчитися шантажем.

ПРИНЦ: Жарт? А хіба вона сама, на вашу думку, не є колосальним жартом? Хіба це нормально, коли жарти дозволено лиш одній стороні? Якщо я принц, хіба вона не є гордовитою ображеною королевою? Погляньте лише! Пані, пані! Пані, чи можна просити твоєї руки?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Що?

ДРУГА ТІТОНЬКА: Що? (Спохопившись.) Принце, ви такий шляхетний молодик!

ПЕРША ТІТОНЬКА: Ви, принце, істинний філантроп!

ЦИПРІАН: Нечувано!

ЦИРИЛ: Шалено! Я заклинаю тебе пам’яттю твоїх предків!

ЦИПРІАН: Я заклинаю тебе пам’яттю твоїх нащадків!

ПРИНЦ: Годі, панове! (Бере її за руку.)

ІЗА: Годі — король іде!

ЦИПРІАН: Король!

ЦИРИЛ: Король!

Гучання сурм, заходять: Король, Королева, Камергер, двір.

ТІТОНЬКИ: А нас уже немає тут, ото вже зараз розпочнеться коловерть!

Тітоньки тікають.

КОРОЛЬ: О! Філіпе! Що ж воно — я бачу, ти забав­ляєшся! А я що казав!

Кров не водиця!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Кров не водиця, я вам кажу! Він від мене це успадкував! (Убік.) Але чи мені здається, чи ця німфа справді трохи... гм...

А що це за мартишка, мій сину?

ПРИНЦ: Дозволь, Твоя Величносте, це моя наречена.

КОРОЛЬ: Що?

ІЗА: Це жарт!

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха! Жарт! Витівка! Бачу, мій сину, що ти успадкував від мене любов до витівок. Направду, мені вже небагато лишилося чогось ліпшого в цьому житті. І, дивна річ, це незбагненно для мене самого: що примітивніший жарт, то більше він мені дарує задоволення. Це мене омолоджує.

КАМЕРГЕР: Я цілковито згоден, Ваша Величносте, з цим тонким зауваженням. Ніщо так не омолоджує, як направду безглуздий жарт.

КОРОЛЕВА (з відразою): Філіпе...

ПРИНЦ: Це не витівка.

КОРОЛЕВА: Як це? Не витівка? То що в такому разі?

ПРИНЦ: Це мої заручини!

КОРОЛЬ: Що?

Придворні жахаються й тікають.

КОРОЛЕВА (схвильовано): Передусім попрошу такту! (До Івони.) Може, ви захочете оглянути он те дерево? (До Принца.) Філіпе, в яку ти її ставиш ситуацію? Нас у яку ти ставиш ситуацію? Себе в яку ти ставиш ситуацію? (До Короля.) Ігнацію, тільки спокійно!

ПРИНЦ: Ваші Величності, я бачу смуток у ваших очах через те, що я, королівський син, міг би хоч на мить пов’язати свою особу з отакою особою.

КОРОЛЬ: Він добре каже.

ПРИНЦ: Однак якщо я заручився з нею, то не з убозтва, проте з надміру — отож мені це вільно і в цьому немає нічого кривдного для мене.

КОРОЛЬ: З надміру?

ПРИНЦ: Так! Я досить багатий, щоб заручитися навіть з винятковою нуждою. Чому мені мусять подобатися лише гарненькі? Хіба негарна не може подобатися? Де таке записане? Де такий закон, якому я мав би коритись, наче якийсь бездушний орган, а не як вільна людина?