Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 26)

Якщо природний ти!

ГЕНРИК:

Так, я природний, я природним хочу бути.

Не хочу бути патетичним, аж ніяк!

Та як мені не бути патетичним,

Коли так пафосно лунає голос мій?

Мовчання.

Страхітна тиша.

Тиша, аж у вухах загуло.

І, мабуть, дивно, ах так дивно те, що мовлю.

Ах, а якби я німував,

Моє мовчання теж було би дивним.

То що мені робити?

От, припустімо, сяду

Сюди, на цей стілець.

(Сідає.)

...Почну розкуто жартувати, реготати,

Ногами ворушити чи руками... Ні, да́рма!

Бо така природність рухів штучна,

Й вони стають закляттями якимись...

От, припустімо, ноги

На стіл цей покладу, відкину голову, цигарку витягну й скажу:

— Чого мене турбує, що батька мого б’ють і хочуть ґвалтувати мою колишню наречену?.. Навіщо це роздмухувати?..

Не перебільшуймо! Нема різниці: одним більше, одним менше... Не може витримати?

А я таки витримую все те, що він не може...

Гм, батько, батько... Що це таке — батько? Це звичайний БАТЬКО.

Найзвичайнісінькій у світі батько... І всі ми є найзвичайнішими людьми...

І, припустімо, що я мовлю

Усе це й навіть трохи більше.

Гаразд. Я мовив.

Втім моя промова знову

Лунає патетично і в ОСВІДЧЕННЯ якесь

Мене переміняє, а тоді втопає, наче камінь,

У тиші цій... Ага, вже знаю,

Чому не мовлю я, лишень засвідчую. Бо вас немає тут.

І я тут сам, я сам, я сам... Я ні до кого

Не промовляю й мушу бути штучним.

Адже якщо не мовлю ні до кого, а таки мовлю,

Я мушу штучним бути.

То що його робити? Сидіти? Ні. Прогулюватися? Теж не має сенсу. А все ж мені не можна так поводитися, наче не маю з цим ніякого зв’язку. Що роблять у подібних випадках? Я міг би впасти тут навколішки, так, звісно, я міг би тут колінкувати... І цього би, власне, було досить... та я навіщось мовлю вголос, що міг би тут колінкувати...

І хай це мало би дивацький трохи вигляд... але я мовлю, що готовий тут колінкувати...

(Колінкує трохи збоку.)

Ги-ги, до дідька, я навколішках, та колінкую якось тихо і не для себе, а для них, ні, власне, що для себе, а не для них і наче... я якийсь служитель культу, культу... і хто б там знав якого...

БАТЬКО (швидко, збоку): І хто б там знав якого.

МАТИ: Невідь-якого.

ПИЯК: Нема нікого.

ВЛАДЗЬО: Тут ніхто нічого.

ГЕНРИК:

Та байдуже! Бо я схилив коліна перед ним! І спробуйте тепер

Усунути моє колінкування, моє колінкування оминути, викинути

Моє колінкування звідси! (До Пияка.) Бий його!

Я перед ним колінкуватиму!

ДРУГИЙ ПИЯК: Король!

МАТИ: Король!

ПИЯК: Король!

ПИЯКИ: Король! Король!

ГЕНРИК: Як це — король?

ПИЯКИ (геть п’яні): Король, бо він король!

Вигуки «Король, король» множаться у блискавичному темпі.

Заходять Вельможі.

БАТЬКО: Генрику! О, мій Генрику!

МАТИ: О, Генрику!

ВЕЛЬМОЖІ: Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику! (Підводиться.)

БАТЬКО: