Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 14)

КОРОЛЕВА: Ігнацію, я не згоджуюся, не хочу, я не дозволяю. Ігнацію!

КАМЕРГЕР: Тихше. Заради Бога!

КОРОЛЬ: Мовчи, дурна. Усе так і буде. Гадаєш, що я зроблю це отак знизу, як ти... Ні-ні, я згори, згори її уб’ю — згори, із шиком, з величчю — і так по-дурному, що ніхто не здогадається. Ха-ха, Малґожато, вбивати треба згори, не знизу. По-перше, вмийся, в тебе вигляд біснуватої. А по-друге, займися трохи бенкетом, який ми нині даємо — уже час... Знаєш що, накажи подати на закуску карасиків. Я карася з’їв би, з’їв би карася в сметані. Це смачна риба. Вишукана.

КОРОЛЕВА: Карасі? Карасі? (До Камергера, радісно.) Він ошалів!

Дякувати Богові, він ошалів!

КОРОЛЬ: Мовчи, я не ошалів. Карасиків подай.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасики в сметані досконало пасують на закуску. Я не бачу жодної причини, з якої не можна подати карасиків.

КОРОЛЕВА: Я не подам карасиків! Ігнацію, не доводь мене до безуму, я не подам аніяких карасиків. З якого лиха ці карасики? Кажу вам, я не подам карасиків, чому карасики, чому цієї миті саме якісь карасики? Не подам карасиків!

КОРОЛЬ: А це що за вибрики? (До Камергера.) Дай мені корону. Що це таке?

Камергер подає корону.

КОРОЛЕВА (нажахано): Ігнацію, навіщо це?! Зніми її — Ігнацію, навіщо? Ігнацію!!!

КОРОЛЬ: Малґожато, якщо я кажу тобі, щоби ти подала карасів, то накажи подати нам карасів. Не сварися, бо я як бахну тебе... а я можу тебе бахнути, якщо бажаєш, можу бахнути тебе, бо в мене є гріхи — я все можу, жінко, кажу тобі, тремти переді мною, бо в мене є гріхи! Я король гріхів, затям собі, король дурні, гріхів, насильства, стогонів!

КОРОЛЕВА (нажахана): Ігнацію!

КОРОЛЬ (спокійніше): Ну-ну-ну... Накажи подати карасів. І запроси найславетніших вельмож, отих витончених, старих залякувачів, тих практиків, що вони вміють паралізувати, як сто тисяч чортів. (Тихше.) Малґожато, досить уже цієї несміливості, страхів і соромів — ти зрозуміла мене? Досить усяких тих поезій, гнучкості, малин, калин... Ти вже не є первоцвітом, ти дама, королева, ну-ну. Не ти мусиш гнутися, проте треба, щоби згиналися перед тобою — ну-ну. Умийся, задрипанко, ти скидаєшся на потвору... Надягни свою адамашкову сукню — покажи, стара, на що ти вдатна! Нумо! Збери до купи всі свої елегантності, грації, вишуканості, такти, манери, адже я для цього тебе тримаю, а своїм мерзотницям теж накажи, щоби вони мені вичепурились, у що яка придасться. Ну-ну, йди — ти, мабуть, розумієш? І щоб мені блискуче все було!

Прийняття має бути чудове, з дамами, а не із задрипанками. Приведи гостей і накажи накрити столи, про все решта нехай тобі голова не болить, решту я сам зроблю! Згори, згори — із величчю! Іди, іди — кухарко!

Королева на його останніх словах заслоняє обличчя руками, виходить.

Камергере...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?

КОРОЛЬ (тихше, понуро): Уклонися мені... Я потребую, щоби хтось мені вклонився...

КАМЕРГЕР (наслухаючи): Хтось іде.

КОРОЛЬ (тяжко): А тоді сховаймося.

Ховаються за канапою. Заходять, скрадаючись, Принц із ножем у руці, слідом за ним Цирил, несе кошика з накривкою.

ПРИНЦ: Куди вона пішла?

ЦИРИЛ (зазираючи крізь двері вглибину): Тихше. Вона тут.

ПРИНЦ: Що робить?

ЦИРИЛ: Ловить мух.

ПРИНЦ: Ловить?

ЦИРИЛ: Позіхає.

ПРИНЦ (стискаючи ножа): Ну, то спробуймо... Раз-два-три...

Пильнуй, чи хтось не йде, приготуй кошика...

Цирил відкидає накривку. Принц скрадається до дверей.

КОРОЛЬ (збоку, до Камергера): О, то Філіпко теж!...

КАМЕРГЕР: Тихо...

ЦИРИЛ (який дивиться на Принца збоку): Філіпе, ні — припини!

Філіпе, бо я зчиню ґвалт!

ПРИНЦ: Нерви?

ЦИРИЛ: Це неможливо! Ти з ножем скрадаєшся до цієї хирлячки! (Вибухає тихим сміхом.) Це не вдасться — ні, це не вдасться!... Умертвляти, умертвляти таку?!.. І цей кошик! Цей кошик!

ПРИНЦ: Припини! (Кладе ножа.) Кошик технічно необхідний.

ЦИРИЛ: Ти не усвідомлюєш — не бачиш себе збоку.

ПРИНЦ: Припини зрештою!

ЦИРИЛ (зазираючи): Засинає. Заснула, мабуть...

ПРИНЦ: Заснула?

ЦИРИЛ: Цить. Начебто так... Куняє... На кріслі...

ПРИНЦ (зазираючи): Зараз або ніколи! Якщо зараз, то без болю... Спробуй ти!

ЦИРИЛ: Я?

ПРИНЦ: Тобі це легше — ти чужий, ти з нею на рівній нозі, не є її об’єктом, вона не кохає тебе. Цириле, зроби це для мене. Лише мить... Це операція, процедура — вона не відчує... Не дізнається, пам’ятай, що в ту саму мить, якої ти це зробиш, її вже не буде, це відбудеться поза нею — це легко — це наша дія, одностороння, її це взагалі не стосується...

ЦИРИЛ: Що легше, то, власне кажучи, важче (бере ножа).

ПРИНЦ: Ні-ні-ні!

ЦИРИЛ: Ні?

ПРИНЦ: Цілковито так, наче я мушу курку зарізати.

ЦИРИЛ: Не можна? Здавалось би — можна, а таки не можна. Що, до лиха? Вона для цього надто слабовита — хоровита — ба, якби це була дорідна рум’яна баба, але бліда... Бліду не можна.

ПРИНЦ: Сюди хтось дивиться.

ЦИРИЛ: Це я дивлюся.

ПРИНЦ: Ні, це хтось бачить — хтось усе бачить.

ЦИРИЛ: Це я бачу.

ПРИНЦ: Так, ти дивишся на мене, а я на тебе. Іди, я волію сам. Сам це виконаю. Процедура, щоправда, жахлива, а таки процедура. Я волію бути жахливим впродовж змигу ока, ніж жахливим усе життя. Стань за дверима, я це сам...

Цирил виходить.

Сам. Для неї це збавлення... Край стражданням — для мене також... Це раціональна процедура, раціональна... Гм... (Роззирається, бере ножа, кладе назад.) Цириле!

КОРОЛЬ (збоку, дуже збуджений): У-ух, нездара!

ЦИРИЛ: Що там? (Повертається.)

ПРИНЦ: Самому ще гірше. Людина, коли вона там, розростається... до розмірів... (Слухає.) Що це?

ЦИРИЛ: Дихає. (Наслухає.)

ПРИНЦ: Дихає... (Зазирає.) Ба! Як вона дихає — як живе собі там у собі — по вуха в собі... занурена, замкнена в собі... Не вийде з цього нічого... (Бере ножа.) Що ж, устромити в тіло... Але в цьому є страшенна важкість... Є страшенна легкість, а в цій легкості, власне, страшенна важкість.

Заходить Іза.

ІЗА (бачить ножа): Що це? (Зазирає у двері.) Вбивство!