Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 13)

Вона справді готова подавитися?

КАМЕРГЕР: Його Величність таке припускають? Це ж бо така дурня. А хоч би й навіть трапився незбагненним чином... такий випадок... то що ми можемо мати спільного... із такою дурнею?

КОРОЛЬ: Так, але... ми тепер говоримо про це.

КАМЕРГЕР: О, це тільки бесіда... таке собі... (Розглядає свої нігті.)

КОРОЛЬ: Таке собі? Ха? Ми зробимо це! Коли з нею отак різко, згори, вона все може вчудити — будь-яку дурню, хоч би не знати, яка це була дурня, навіть така, що ніхто не посміє запідозрити. Карасі? А чому не коропи? Камергере, я тебе питаю, чому не коропи?

КАМЕРГЕР: Карасі, карасі...

КОРОЛЬ: Але чому не коропи? Або вугрі? Чому? Чому? Можуть бути й карасі. Гм... (В остраху.) Різко? Згори?

КАМЕРГЕР: Атож-бо! Його Величність у всій своїй величі.

КОРОЛЬ: Так-так, я в усій величі. Мусить бути багато світла, багато людей і багато костюмів... Блиск, пишно­та... Гукнути на неї згори, вона й подавиться... Напев­не. Подавиться на смерть. А ніхто не здогадається, бо це така дурня — і згори, згори, не знизу, з величчю, з блиском. Ми вб’ємо її згори. Що? Гм... Чекай-но, сховаймось, іде королева.

КАМЕРГЕР: Але...

КОРОЛЬ: Сховаймось, я хочу побачити королеву.

Ховаються за канапою. Заходить Королева, обдив­ляється — в її руці флакончик.

Король збоку.

А це що таке? (Вихиляється.)

КАМЕРГЕР: Тихше.

Королева ступає кілька кроків у бік кімнати Івони, зупиняється — дістає із-за пазухи маленький зшиток — видає тихий стогін, заслоняє обличчя долонями.

КОРОЛЬ (збоку): Що це за Книга скорботи?

КАМЕРГЕР (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА (читає): Я осамотіла. (Повторює.) Так — я осамотіла, я осамотіла, самотня я...

Ніхто не відає таїни мого лона. (Говорить.) Ніхто не знає мого лона. Ніхто не знає, о-о-о! (Читає.)

Тобі, мій зошите-повірнику,

Я повіряю мої мрії

І чисті марення мої,

І всі мої думки —

Нехай ніхто не здогадається!

(Говорить.) Нехай ніхто не здогадається, нехай ніхто не здогадається. О-о! (Закриває обличчя.)

Страшно — страшно...

Вбити, вбити... (Здіймає флакон.) Отрута, отрута...

КОРОЛЬ (збоку): Отрута?

КОРОЛЕВА (з болісною гримасою): Нехай ніхто не здогадається (махає рукою). Читаймо далі. О, читаймо! Надихнімося цим читанням на страхітливий вчинок. (Читає.)

Для вас, о люди, я сиджу на троні у короні,

Вам невтямки, що я в полоні у моєму лоні.

Гадаєте, я думна,

Прекрасна і розумна —

А я лише гнучкою хочу буть.

(Говорить.) Гнучкою, о-о-о! О-о-о! Гнучкою. І це я написала! Це моє! Моє! Вбити, вбити! (Читає.)

Гнучкою хочу бути, мов калина.

А ще гнучкою, мов хибка ліщина,

Й не менш гнучкою, ніж очеретина.

Згинатися, неначе пошум гаю,

Хилитись, мовби вигини розмаю.

Я прагну гнучкості! Не хочу королівськості!

Жадаю тільки гнучкості та хибкості!

Гнучкості, о-о-о! Гнучкості! А-а-ах! О! Спалити, знищити! Ліщина, малина, калина... Це страшно! Це я написала! Це моє, моє, і хай би не знати що, воно мусить бути моїм! О, лише тепер бачу, як це потворно! Отож Ігнацій... це читав! О-о-о! Є подібність — є подібність... як вона там колупається, плямкає всередині себе... О, вона є жахливим натяком на мою поезію! Донощиця! Вона мене виказує! Це я! Це я! Це моє! Між нами є подібність. О, як вона з мене все повитягала і показала всім! Кожен, хто гляне на неї, може викрити схожість із Малґожатою. Кожен, хто гляне на неї, може дізнатись, якою я є насправді, начебто він прочитав мої твори. Годі! Вона мусить згинути! О Малґожато, ти мусиш знищити її! Вперед, убивчий флаконе! Вона не має права жити на цій землі, пробила велика година — бо кожен готовий викрити цю отруйну спорідненість між нами. Я не можу впасти жертвою глумливості, тортур, кумедності й людської агресивності через цю донощицю. Знищити! Ходімо, ходімо, зайдімо тихенько до її кімнати з цим флаконом, наллємо кілька крапель до її ліків... Ніхто не дізнається! Ніхто не знатиме! Вона хвороблива, подумають, що померла отак, от просто так... Хто ж здогадається, що це я. Я ж королева! (Іде.) Ні-ні, зараз. Я не можу отак піти. Я така сама, як завжди — і така сама я піду труїти? Треба змінитися. Хоча б розкудлатися... Волосся... Так, не сильно, не надто демонстративно, тільки щоб змінити свій вигляд. О, зараз... так-так!..

КОРОЛЬ (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА: Я мушу йти розкудланою? О-о-о! Це може тебе виказати! Якщо хтось прихопить тебе із цим скуйовдженим волоссям... Припини говорити сама із собою. Вона, мабуть, теж говорить сама із собою. Малґожато, припини говорити сама із собою — це може виказати тебе. (Дивиться в дзеркало.) О, це свічадо прихопило мене! Я мушу видобути зі своїх рис усю бридоту — лише тоді зможу піти. Припини говорити сама із собою. Іще хтось почує. Я не можу припинити говорити сама із собою. Чи всі вбивці говорять самі із собою перед злочином? Що тут таке? Щось тут таке... ненормальне (роззирається). Цей на диво ядучий безлад... Скривися, скривися, Малґожато! О так, так, тепер ходімо! Ти зі мною, я з тобою. Як це: ти зі мною, я з тобою — таж я лише сама йду! Скривися! Ходімо! Пригадай усі свої вірші та йди! Пригадай усі таємні гнучкі мрії і йди! Пригадай усі свої калини, всі ліщини — і йди! О-о-о, я йду, я йду! Ах, я не можу йти — це занадто шалено! Зараз, хвилиночку — ми ще помажемося, ще це... (мажеться чорнилом) так, тепер, з отими плямами мені вже легше... Тепер я інакша. Стій, це може виказати тебе. Ходімо! Вбити донощицю! Не можу! Ще почитаймо! Я мушу почитати ще! (Виймає вірші.) Почитаймо, це нас підохотить і підсилить спрагу вбивства.

КОРОЛЬ (вистрибує): Ха, Малґожато!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Я тебе прихопив! Покажи! (Хоче вирвати в неї вірші.)

КОРОЛЕВА: Пусти мене!

КОРОЛЬ: Покажи! Покажи! Ах, убивця! Покажи! Мені закортіло твоїх гріхів! Покажи — і розпочнемо знову медовий місяць! Покажи, ти, отруйнице!

КОРОЛЕВА: Ах! (Зомліває.)

КАМЕРГЕР: Води! Вона зомліла!

КОРОЛЬ: Ха, он воно як! Марить про гнучкість і тому хоче отруїти Телепеньку! Але це однаково. Я і так її вбив.

КОРОЛЕВА (отямлюється): Убив? Кого уби...

КОРОЛЬ: Я втопив її! Разом із камергером. Ми з камергером її втопили...

КАМЕРГЕР: Води! Тут вода!

КОРОЛЕВА: Втопив? Івону вто...

КОРОЛЬ: Дурна. Не Івону, але це однаково. Не Івону, іншу. Вже давно. Тепер ти знаєш, що в мені є. Тепер знаєш? На тлі моїх гріхів твої дурненькі сором’язливі віршики ніщо. Я вбив її, а тепер уб’ю Телепеньку. Тюленьку теж уб’ю.

КОРОЛЕВА: Уб’єш Теле...

КОРОЛЬ: Так, тепер Телепеньку. Якщо вдасться, її теж. Її теж, знову — і так невпинно... Завжди хтось когось десь колись... так завжди... Не того, то іншого, а як не ту, то якусь іншу, і так невпинно — різко, згори — із зухвальством, із самовпевненістю. Залякати, а потім теє... (До Камергера.) Дай води. (П’є.) Я старий... ста́ріюся...

КОРОЛЕВА: Я не дозволяю! Ігнацію, я не дозволяю!

КОРОЛЬ: Дозволиш, дозволиш, стара... дозволиш, бо собі ти теж дозволяєш. Кожен собі трішечки дозволяє і тому мусить дозволяти іншим...

Заходить Івона, бачить їх і хоче відступити, але не може — проходить до своєї кімнати. Відтоді Король говорить упівголоса.

Ха!