Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 12)

Під гучання сурм заходить Король, слідом за ним троє можновладців.

КОРОЛЬ (неуважливо): Гаразд уже, гаразд. Ви мені лише набридаєте. У мене трохи важливіші справи в голові. Невже ще щось?

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте, ми ще мусимо ухвалити, в якому костюмі вирядити до Франції нашого надзвичайного посла і повноправного міністра? Йому у фраку їхати, а чи в мундирі?

КОРОЛЬ (понуро): Хай їде голяка.

Здивування Можновладців.

Перепрошую, я нині неуважливий. Нехай їде, в чому хоче, аби власним коштом.

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

МАРШАЛ СЕЙМУ: Ваша Величносте, на сьогоднішній вечір призначено великий бенкет на честь піднесено-демократичних заручин принца Філіпа із представницею найнижчого суспільного прошарку панною Івоною Цопек. Чи мають Його Величність якісь побажання щодо меню?

КОРОЛЬ: Подайте гнилятину...

Здивування Можновладців.

Тобто радше теє — телятину, телятину, я хотів сказати... Чого ви так на мене витріщилися?

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

ВЕРХОВНИЙ СУДДЯ: Ваша Величносте, ще хвилиночку — оце прохання про помилування старого Хлипика із клопотанням усіх дванадцяти інстанцій.

КОРОЛЬ: Що? Помилувати? На ешафот його!

МОЖНОВЛАДЦІ: Ваша Величносте!

КОРОЛЬ: На ешафот, кажу. Чого ви на мене так витріщаєтеся? Право помилування належить мені. А я, власне, не милую. Нехай сконає! На ешафот мерзотника, і не тому, що він мерзотник, а тому, що я... Гм... Теє... Що це я хотів сказати? Ми всі мерзотники. Ви теж. Перестаньте витріщатися на мене. Дивіться, куди хочете, тільки не на мене. Мені поперек горла оце постійне витріщання. Віднині наказую, щоб ніхто не смів на мене витріщатися. Кожен тільки зирить, зирить...

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

КОРОЛЬ: Ну-ну, забирайтеся. Досить цих витрішків. І не намагайтеся дивуватися. Нехай ніхто мені не дивується. Я досі був занадто добротливим! Віднині я покажу, на що спроможний, візьму всіх за горлянку.

Можновладці кланяються.

Ну-ну, не кланятися мені! Я забороняю кланятися!

Кожен тільки кланявся би. Геть! Геть!

Стривожені можновладці виходять. Король підозріливо обдивляється, а тоді ховається за канапу. Заходить Камергер, підозріливо і крадькома обдивляється, злобливо, начебто мимохіть і під секретом перед самим собою починає переставляти меблі, посуває фотель, загортає край килима, перевертає книжки на полиці догори дриґом, жбурляє на підлогу кісточку від сливки тощо. Помічає Короля.

КАМЕРГЕР: О!

КОРОЛЬ: Гм... гм...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?!

КОРОЛЬ: Так, це я. А ти тут чого?

КАМЕРГЕР: Я? Нічого.

КОРОЛЬ (понуро): Ти, мабуть, дивуєшся, що застаєш мене тут (вилазить). Дивуєшся — тепер така мода, що кожен тільки б дивувався... Я тут зачаївся, розумієш — я в засідці.

КАМЕРГЕР: Ви в засідці, Ваша Величносте? На кого?

КОРОЛЬ: На нікого. На нікого конкретного. Я зачаївся заради задоволення (сміється). Розумієш, цей покій прилягає до апартаментів Телепеньки. А Малґожата теж мусить туди приходити і не раз тут сидить. Тут є певні речі, які варто побачити. Я хотів би бачити це. Хотів би побачити це на власні очі.

КАМЕРГЕР: Що?

КОРОЛЬ: Малґожату.

КАМЕРГЕР: Її Величність?

КОРОЛЬ: Її Величність — ну, розумієш, яка вона, яка вона, коли ніхто не бачить. Стільки років з нею живу, а, власне кажучи, нічого про неї не знаю. Вона щось має на сумлінні. Гм... А може, вона — може, вона — може, вона... Ба, ба, а чого б це вона не могла? Вона все може. У голові паморочиться, лише подумаю про це. Може, вона мені зраджує? Найпевніше, вона зраджує мені. А може, щось інше. Усе! Усе! Я хотів би побачити її гріхи...

КАМЕРГЕР: Ваша Величність за канапою...

КОРОЛЬ: Мовчи, віслюче. Я навмисно сховався за канапою, щоб мене ніхто не помітив. За канапою можна! (Регоче.) Можна! Камергере, а ти тут чого? Навіщо переставляєш ці меблі і вступаєш у ці зальотні заколоти з неживою природою?

КАМЕРГЕР: Це? Та отак собі...

КОРОЛЬ: Отак собі? Якщо отак собі, кажи! Я теж тільки отак собі.

КАМЕРГЕР: Отак трохи ходжу замком і отак трохи...

КОРОЛЬ: Що?

КАМЕРГЕР (регоче): Ускладнюю.

КОРОЛЬ: Ускладнюєш?

КАМЕРГЕР: Наприклад, процес сідання. Складніше сісти, коли фотель стоїть отак (регоче). Є ризик сісти поряд...

КОРОЛЬ: Камергере, а навіщо ти смітиш отими кісточками?

КАМЕРГЕР: Щоби складніше було ходити.

КОРОЛЬ: Ходити? (Понуро.) Ага-а, вона тобі теж допекла... Телепенька. Ну-ну, нічого, нічого.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, я є людиною певного соціального рівня, я світська людина і не зношу певних... Ваша Величносте, якщо це триватиме довше, не знаю, до чого призведуть такі нахабство та зухвальство... оце розпутство ще якесь...

КОРОЛЬ: Так-так, зухвальство зростає. Розпутство, ха-ха! А пам’ятаєш, старий? (Штурхає його.)

КАМЕРГЕР: Я не хочу нічого пам’ятати!

КОРОЛЬ: Ба, ба, адже він і тобі вклонився! Ну-ну, нічого, нічого. Розпутство зростає, нахабство... Гаразд уже, гаразд. Камергере, а якби вона йшла отуди... я вистрибну на неї. Вистрибну й налякаю, ха-ха! Налякаю! З нею можна! (Регоче.) Можна! Налякати і... і... наприклад, я її задушу! Вб’ю! Адже одну ми вже вбили.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, fi donc!

КОРОЛЬ: Кажу тобі, з нею можна. З нею все можна.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, це виключене, ще цього нам бракувало! Заради Бога — і так уже двір лихоманить від побрехеньок і чуток. Велич Вашої Величності, який вистрибує із-за канапи... Ні-ні! Ніколи досі так гостро не стояло питання такту й інших невловних факторів етике­ту, ніж за теперішніх обставин. Інша річ, що я запропонував би один задум (регоче), мені дещо спало в гадку (регоче).

КОРОЛЬ: Ну й чого ти так дурнувато регочеш?

КАМЕРГЕР: Бо це теж задум (регоче). Адже нині ви з Її Величністю даєте бенкет з приводу отих сумнозвісних заручин. Отож якби отак подати якусь рибу, кістляву рибу, з кістками, наприклад, карасів, тепер, власне, сезон карасів, карасів подати, в сметані.

Заходить Валентій.

Вийдіть звідси!

КОРОЛЬ (понуро): Пашол вон[3]! Карасів?

КАМЕРГЕР (сміється): Карасів.

КОРОЛЬ: Як це — карасів?

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасі на урочистому званому обіді — не знаю, чи ви помітили, бо вона — що більше людей, то більше губиться — а вчора я глянув на неї, трохи отак... згори, згори... то мало не подавилася картоплиною, звичайнісінькою картоплиною. Ваша Величносте, якби отак подати карасів — різко, згори (регоче). Це складна риба... кістлява. Можна подавити її на урочистому прийнятті за присутності багатьох незнайомих людей.

КОРОЛЬ: Камергере... (Дивиться на нього.) Це трохи... якась дурня...

Карасі?

КАМЕРГЕР (схвильовано): Я знаю, що дурня. Якби не було дурнею, я не казав би.

КОРОЛЬ (в остраху): Камергере, але... якщо вона справді... якщо вона...