Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 55)

— І про що мова? — щось передчуваючи, запитав Іван Сірко.

— Під час заворушень із гарему безслідно зникла одна з аджемі[233]. Султанові Осману, який мріяв про великі походи, було не до новеньких наложниць. Але дівчину продовжували готувати в надії, що на неї зверне увагу падишах. Вона читала Коран арабською, писала османською, грала на музичних інструментах, танцювала, співала, шила й вишивала. І за кожен проведений у гаремі день отримувала шість акче...[234] Можливо, її помітив би і султан Осман. Можливо, навіть дозволив би ощасливити себе. Але немає вже султана Османа. А зараз немає і тієї аджемі, а ось запис у величезних книгах гарему є. І, згідно з тим записом, дівчина повинна бути. А її немає. Ні живої, ні мертвої. Отже, вона втекла або значно гірше — її викрали. За день провели розслідування і з’ясували, що в коридорах гарему було вбито трьох яничарів. Четвертого не вбили, щоб не забруднити в крові його яничарський одяг. І його знайшли по слідах крові на тому одязі, що був на його товаришеві і в який він переодягнувся. Ось тут і з’ясували, за допомогою розпеченого заліза, що він злочинець і вчинив замах на державну честь. А ще з’ясували, що незадовго до того, як втратити свідомість, він бачив яничара з характерною плямою під нижньою губою. З’явилося припущення, що саме той яничар і викрав ту нікому вже не потрібну аджемі, яка, згідно із записами в книзі, є особистою власністю султана і могла стати його дружиною! Виходить, що той яничар із плямою під губою викрав хай імовірну, але дружину падишаха! Для османів питання честі, а тим паче пов’язані з дружиною, — це питання життя і смерті. А для держави османів викрадення з гарему — це однаково, що для Європи викрадення королеви! Вже за годину люди беджекбаші[235] перевертатимуть кожну крамничку, заглядатимуть у вози кожного арабаджи[236], опитуватимуть мешканців і шукатимуть, шукатимуть, шукатимуть. Можеш бути певен: хтось бачив, як два яничари входили в мій дім, і один із них мав характерний знак під губою.

Це неймовірно, але Іван розсміявся.

— Тобі весело від того, що мій будинок згорить, а мої діти будуть продані в рабство? Тебе і дівчину порубають на шматки, а потім згодують левам, щоб і сліду не залишилося. Але ви на це йшли усвідомлено. А мене про це не попередили, — почувся докірливий голос Авраама.

— Ні, я цього не бажаю. Адже ти допоміг нам у скрутну годину, і ми розраховуємо на багаторічну співпрацю з тобою і твоїми людьми. А сміюся я тому, що радію, що тільки сьогодні почнеться цей пошук. Тому що саме сьогодні той день, коли ми покинемо Стамбул. А щоб убезпечити тебе, твій будинок і твою сім’ю, я виявлю себе, доки Йонатан і дівчина добиратимуться до Сарієра...[237]

— Але ж там фортеця Румеліхісар і великий гарнізон?

— А ще ліс, зарості, персиковий сад і круті береги Чорного моря! Я поясню Йонатану, де його чекатимуть. Потрібен тільки візок і арабаджи...

— Візок і двох мулів я дам. А людини немає! Якщо схоплять мою людину, вона видасть мене, і тоді горе спіткає мою сім’ю. Від усіх інших звинувачень я відкуплюся.

— Але потрібна людина, яка знає, як туди дістатися. Або принаймні той, хто може запитати дорогу і не викликати своєю вимовою питань. Адже тоді Йонатану і Ганні не уникнути страшної смерті. Де нам узяти таку людину? Надійного, а найголовніше — відважного!

І тут із-за кущів піднявся Богдан:

— Це я. Я врятую Ганну! Я знаю турецьку мову, і я добре знаю ці береги йде фортеця Румеліхісар. Придивлявся, поки грав у шахи, — з усмішкою закінчив він.

Довго й уважно дивилися на Богдана козак Сірко та сефард Авраам.

Пан Дзевульський нервово поглядав на нюрнберзький хронометр. Дивовижний прилад на заводній пружині вказував стрілкою на половину між цифрами дев’ять і десять[238]. Антонім ще раз перевірив завод пружини і сховав це позолочене яйце в кишеню свого халата. Ще трохи — і про угоду з козаком Сірком можна буде забути. Себто руйнувалася надія на тріумфальне повернення пана помічника комісара і на його подальшу кар’єру. А пан Дзевульський повірив цьому Іванові. Повірив, тому що переконався — це не просто козак, а людина з багатьма достоїнствами, вміннями і... таємницями.

Пан Дзевульський пройшовся вздовж високого берега моря в бік персикового саду, але, не дійшовши двох десятків кроків, повернувся на колишнє місце. Постоявши з притуленою до чола рукою і нічого приємного так із-під неї й не побачивши, Антонім спустився крутою стежкою до моря. Тут на великому валуні сидів по-козацьки стрижений і з величезними вусами садівник Гасан — у заношеному довгому гемпеке[239], без штанів і головного убору. Морська хвиля вже до блиску віддраїла його голі п’яти, а він сам зранку викурив сьому люльку.

— Прийде! — русинською протяжно мовив Гасан і накреслив великим пальцем ноги щось на піску під водою.

— Прийде, прийде... А не йде! — спересердя вигукнув Антонім. — Може, ще раз перевірити, подивитися, прощупати, га?

— Який ти, ляше, неспокійний. Нізащо б з тобою в засідку не сів. Вже сто разів за ці два роки перевірив, подивився, прощупав. Невже ти думаєш, що я весь час у саду джмелів ганяв? Я свою справу знаю, тому тут і залишений. Ну ось! Чуєш? Здається, Сірко на підході...

— Нічого не чую, — сердито буркнув пан Дзевульський і поліз по глинистій стежці вгору.

Глянувши за звичкою на «нюрнберзьке яйце», він знову приклав долоню до лоба і подивився на дорогу, яка вела зі Стамбула. Тепер, не дуже чітко, але й він почув звук пострілу, а потім і другий.

Значить, усе-таки Іван. Той не може по-людськи — тихо і без ускладнень!

На превеликий свій подив, Антонім побачив, що віз, запряжений двома мулами, винирнув із ріденького лісочка і, звернувши з дороги, понісся в його бік. Іще дужче здивувався Антонім, коли серед людей у тому візку впізнав Йонатана. Парубка в османському одязі пан помічник комісара не знав. А дівчину в чорній чадрі[240] він, зрозуміло, розгледіти не міг.

Незважаючи на нерівну дорогу й доволі густу й уже суху наприкінці травня траву, візок не уповільнював руху, а навпаки: парубок, який кермував ним, безперервно шмагав батогом по спинах нещасних мулів.

Коли до Антоніма було з півсотні кроків, закричав Йонатан:

— Чого стоїш, ляше! Хіба не бачиш: гонитва за нами?

Навіть не усвідомивши того, що на нього кричить шинкар, пан Дзевульський кинувся вниз по стежці, на ходу гукаючи Гасанові:

— Гасане! Гей, Гасане! Швидше...

— Та не волай ти так, ляше! Всіх стражників у фортеці розбудиш, — ліниво злазячи з валуна, відповів Гасан.

— До фортеці ціла миля. Не почують, — невідь чому почав виправдовуватися Антонім.

— Ну, може, й так, — погодився Гасан і хвацько пірнув у земляну нору у високій глиняній стіні.

Почувся скрегіт натягнутого ланцюга. Повільно, розсуваючи шматки глини, почали роз’їжджатися ворота, оголюючи велику печеру. Коли рух воріт припинився, з них вийшов задоволений Гасан і показав руками в глибину печери:

— А ти кажеш «перевір», «помацай»! Це точніше від твого блискучого яйця. Механізм козацький, а не німецький якийсь! Але чую, що пора нам доріжку викладати...

Тепер вони удвох почали виносити й укладати на прибережний пісок дерев’яні решітки, на яких були закріплені обертові вали. Встигли прокласти вже половину дерев’яного шляху до води, коли до них спустився Йонатан зі своїми супутниками. Ні слова не кажучи, київський шинкар і візник кинулися всередину печери і так само взялися викладати дерев’яний настил. Закінчити його допомогли... брати Звані.

Не привітавшись і взагалі не витрачаючи марно слів, вони миттю взялися до роботи, кинувши в пісок славетний меч Сагайдачного.

— Готово! — вигукнув Гасан і звелів: — Усі в печеру!

І невдовзі із земляного укриття з’явився ніс, а потім і корпус великого човна, по-козацьки обв’язаного по бортах свіжим очеретом. Той човен швидко перетягли до води, а потім і по воді. Аж тоді пан Дзевульський кинувся до меча. Підняв його і притиснув до грудей.

— Твій, — криво всміхнувся пан Бродський.

— Іван сказав тобі доручити, — підтвердив пан Ковальський.

— А де сам Іван? — пролунав дівочий голос, і аж тепер усі усвідомили, що дівчина, скинувши чорне покривало, завзято працювала разом з ними.

Перезирнувшись, усміхнулися й повернули голови на вершину крутого берега. У такій напрузі минуло, слава Господу, трохи часу, коли почувся крик:

— Чого стоїте і ґав на небі рахуєте? Швидко всі в човен. Я затримав варту, яку залишив Мере Хусейн-паша в караван-сараї, але вони послали по підмогу. Скоро тут буде людно. Пане Ковальський, ми не дуже затрималися з відплиттям? Потрапимо ще у ваш особливий бакштаг?[241]

— О! — здивувався пан Ковальський.

— Це потім, — сказав Іван Сірко і приклався до корми, виштовхуючи човен на глибоку воду. А тоді спритно підтягнувся, закинув ногу на борт і перевалився в човен.

— Наказуйте, пане Ковальський. Мені й Гасанові твої команди зрозумілі. Решту ми пристосуємо.

— Тоді... Гей, козаки, на весла. Дійдемо он до того каменя, а далі Бог і вітер нам допоможуть. Нумо, взялися! Раз-і-раз! Гребіть, три медузи вам у горлянку! — І на здивованого Богдана: — А ти чого рота роззявив та вуха скрутив? Якір тобі в черево і бом-брам-сережки у вухо!

Швидко розібралися на веслах і налягли, не шкодуючи себе. Богдан, який до цього моменту все ще роззирався довкола і, здавалося, так і не розумів, як він потрапив на човен, раптом весело розсміявся і крикнув: