Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 54)
— Паша дуже любить... А викуп за мене так і не прийшов. Мав прийти... Я знаю. Але не було. І це сердило пашу так, що він почав мене бити, а потім відправив гребти. Думав, що я обманюю його...
Іван Сірко налив у два келихи вина й один подав Богданові.
— Згадаймо тих, хто віддав своє життя в боротьбі з ворогами. А ще згадаймо знайомого тобі пана Бичика. Не довіз він викуп, який зібрала твоя мати. Великої і вірної честі був той пан. Але не зміг дотримати слова... Пом’янемо!
— Той пан мені другим батьком був. Він першим посадив мене в сідло і першим дав до рук шаблю. Пом’янемо, — змахнув з лиця велику сльозу Богдан. — Ти так упевнено кажеш про його загибель...
— Сидів за веслом на його місці, та ще розпитав сусідів-галерників. Пан Бичик нарікав на долю і просив вибачення у вдови Хмельницької та її сина Богдана. Ото така справа.
Після довгого мовчання галерник повільно обвів поглядом дворик і тяжко зітхнув.
— Видно, доля моя така — гнити за веслом, поки Господь покличе. А потім мене викинуть за борт рибам на прокорм.
— Є інший шлях, — тихо промовив Іван Сірко.
— Інший? Так хто ж мені стільки золота дасть?
— Я про інше...
Захитав головою Богдан.
— Знаю, про що ти кажеш. Але від цих берегів утекти дуже важко. На такого раба влаштовують справжнє полювання. Тут усі живуть за рахунок праці невільників. Навіть ті, хто не має власного раба, — і той спить і бачить себе наглядачем над тими, хто забезпечує йому солодке життя. Звістка про втечу раба миттєво досягає віддалених місць. Там усі одне одного знають, і чужий для них або купець, або раб, що втік. І одного, й іншого приведуть до старійшин, щоб ті вирішили, як правильно вчинити. Доля спійманого невільника жахлива. Я це бачив на власні очі. Турки — великі майстри з покарань, тортур і страти. Кажу і відчуваю, як з мене шкіру знімають. Є такі козаки, що їм це байдуже. З нього ремені здирають, а він сміється й каже: «Тьху, як це лоскотно, а мене запевняли, що боляче». А в мене все ж надія є... Хоча... Аслан-паша віру в мій викуп уже втратив. А цей собака Сефір-ага чекає й не дочекається, коли капудан-паша знайде собі іншого гравця в шахи. Він пам’ятає, як стояв у поклоні й слова не мав права сказати, поки Аслан-паша обдумував шаховий хід. У ті моменти він проклинав мене і бажав швидкої смерті. Та й зараз... Його не золото єврея спокусило. Ні! Він сподівається, що я не повернуся на галеру, і тоді на мене оголосять полювання. У нього руки сверблять розірвати мене...
— То виходу немає? — з насмішкою запитав Іван.
— Смерть — теж вихід, — похмуро зауважив каторжник. — То яка для раба буде робота в цьому будинку?
Махнув на нього рукою Сірко й пішов у своїх справах.
Справ у Івана Сірка, мабуть, було багато. Цілий день десь пропадав. Та й господар будинку не з’являвся. Зрідка на бесіду напрошувався «Богом даний» єврей Йонатан. Але яка з ним може бути розмова...
Та виявилося, що може! Увечері Йонатан у присутності Ганни так жваво й цікаво описав свої, як він сказав, «мойсеї», що навіть побачилися і високі береги Дніпра, і запилюжені дороги Наддніпрянщини, і моторошний Чорний ліс, і безкрає море степу, по якому зі скрипом пливуть величезні мажі... Розповів київський шинкар і про своїх мимовільних попутників. Особливо змальовував козака Івана і те, як його всі поважають.
Слухала ті розповіді Ганна й аж на лиці мінилася. То жахалася, то співчувала, то сміялася, то раділа, а більш за все журилася. Бо те, про що розповідав Йонатан, відбувалося там, за чужим морем — у рідній стороні.
— Побувати б іще разочок у рідних краях, — тяжко зітхнула дівчина. — Здається, все б віддала, щоб побачитися з рідними, з подругами... Посидіти біля будинку в садочку і послухати, як співають вечорами сусіди. Та й самій заспівати разом з ними... А головна пісня — та, що співала мені матінка.
І заспівала Ганна! Спочатку тихо й несміливо, згадуючи слова і мелодію, а потім усе голосніше й душевніше:
І не було в цілому світі кращої за ту пісню, яка пробудила душевну пам’ять про рідну землю, таку змучену та знесилену, але рідну-ріднесеньку Украйну! Витоптують її вороги, палять і кров’ю заливають... Однак виростають на цій землі сильні, працьовиті українці, які співають так, що душа завмирає, а треба — то й б’ються на смерть за батьків, дітей, за віру і майбутню щасливу долю. Така вже доля цієї землі, що кожен негідник воліє поласувати її плодами. Але ніколи не стане вона бранкою лютого чужинця. Прийде час, підніметься на боротьбу народ — і доля неодмінно стане щасливою для тих, хто її виборов і не скорився.
Не витримав Богдан. Вибіг з альтанки і в кут дальній забився. Там його і знайшла Ганна. Сіла поруч і голову на плече схилила. Дві чисті душі, два сумні серця в краю далекому і чужому...
А ранок для Богдана був неймовірно сумний. Добре повинно спатися в альтанці, на м’яких подушках і при ранковому вітерці. Та не спалось... Чи то від усвідомлення того, що сьогодні повернеться він на кляту галеру і, можливо, навіки згине за клятим веслом. Чи від того, що не побачить він ні матінки, ні рідної хати, ні того, як цвітуть вишні й груші. А ще... Ще ніколи він більше не побачить Ганну... Не побачить і не почує ні її пісень, ні її голосу. І ця печаль рвала серце і душу!
А тут ще під старою акацією тиха розмова. Один голос знайомий. З тривогою, а то й насилу каже Іван. Може, йому пляма під губою заважає, а може, з тієї причини, що говорить він турецькою, яку вже добре знає Богдан. Тією ж мовою відповідає і співрозмовник. Лише раз бачив і чув його Богдан. То господар цього багатого будинку, людина заможна і розважлива у справах і в думках.
Не стерпів Богдан. Лисицею пробрався ближче до тієї акації і завмер, вслухаючись. Хоча два роки чув і вчив у розмовах з Асланом-пашею ту мову, але не все розумів. Хоча того, що зрозумів, вистачило для ще більшої печалі.
— Бачив я трупи і того великого візира Ділавера-паші, й улюбленця султана Османа, кизляра-аги Сулеймана. Обидва були без голови. Бачив, як над тілом останнього журився спійманий султан Осман. «Він не винен. Якби я слухав його порад, це нещастя ніколи б не спіткало мене», — сказав тоді султан. Потім яничари повели його у свої казарми, а далі нам потрібно було вибиратися з того бджолиного вулика, де одна-єдина помилка могла погубити і мене, і Ганну.
— І Ганну... — як луна, відгукнувся господар будинку.
— Я дізнався, як був убитий Султан. Навіть Аллаха свого не злякалися. Під час вечірньої молитви в темницю, куди кинули султана, прийшов його лютий ворог Давуд-паша зі своїми людьми і накинув на нього аркан. Бачив я того султана на війні — міцний був юнак. Вірю тому, що він довго опирався. Але опору поклав край чоловік на ім’я Кіліндер Угрусу. Він так міцно стиснув мошонку султана, що той миттю віддав Богові душу...
— А я знаю про інше... Султана бажали врятувати і вивезти на возі з Семибаштової в’язниці, але завадив великий майстер гюреша[230] Біньяз, який, наче кошеня, задушив султана. Тоді Джебеджі-паша відрізав султанові ніс і вухо й відніс їх матері колишнього і нового султана Мустафи... Але як би не було, це надзвичайно сумно. Вперше за віки владарювання османських султанів було вбито падишаха, який перебував при влад. Чи це не фатальний знак занепаду Османської держави?.. Ех-хе-хе-хе...
— Навіщо так гірко зітхаєш, Аврааме? Через те, що при султанах вам, євреям, добре торгується і живеться?
— І це теж, — погодився господар будинку. — Але зараз мене лякає та звістка, заради якої я так рано розбудив тебе, козаче Іване... Ні! Я все добре пам’ятаю. Ми, сефарди, не порушуємо клятв. Допоможемо і тобі, і твоїм друзям...
— А ми допоможемо і словом, і ділом вашій торгівлі в Украйних землях та в Києві. Так хотів сам гетьман Конашевич. Цього бажає і старшина козацька. Ти знаєш, що покійний гетьман доручив мені свій доблесний меч, і до моїх слів прислухається навіть кримський хан...
— Колишній кримський хан...
— Не мине й року, як великий хан Мехмед Гірей знову пануватиме в Криму та в степу[231]. Меч — це важливий знак для всіх козаків. І тебе, Аврааме, і Алмона ми з Йонатаном зустрінемо з пошаною. Ви будете під нашою опікою. Тож без ризику зможете закуповувати хутра, шкури, пеньку, зерно і що забажаєте...
— Так само ми будемо продавати свої товари, — закінчив думку Сірка господар будинку. — Це все буде... Але ось зараз... Зараз кожної миті в мій дім може постукати горе!
— Про що це ти? — стривожився Іван.
— Доки формувався диван[232] великого султана, відбувалися призначення і ділили титули й землі, ніхто не звертав уваги на гнів кизляра-аги. А той чорний євнух — головний в гаремі султана і відповідальний за все, що відбувається у внутрішніх покоях. І за формування нового гарему, і за переселення колишнього гарему вбитого султана відповідальність лежить на ньому. І ось минулої ночі він усе-таки зумів припасти до вуха султана Мустафи і шепнути йому про те, що трапилося. А сталося дуже сумне. Оскільки це подія державної ваги, то вирішення цієї проблеми мають винести на засідання дивану великого султана...