Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 56)

— З козаками хоч у пекло. А з таким капуданом-пашею — і ще далі!

А ще його тішило, що Ганна плакала, але не гіркими сльозами, а тими щасливими, про які так пристрасно мріялося, що ніякими словами про те не сказати.

Неподалік каменя зупинилися і почули, як із берега кілька разів пальнули з рушниць. Кулі, не долетівши кілька сажнів, пірнули зі злісним шипінням. На березі стояло зо два десятки вершників і щось кричали по-своєму. Відтак розділилися: одні поскакали в бік фортеці, а інші — вздовж берега в надії відшукати човен, який міг би наздогнати втікачів.

— Не встигнуть, — впевнено мовив пан Ковальський.

Він віддав потрібні накази, і ось уже косе високе вітрило вигнулося під силою вітру.

— Знайомий кораблик! Сам його креслив, сам з козаками і майстрував. Але як він тут опинився? — почухав потилицю пан Ковальський, навалюючись на важіль керма.

— Пан гетьман за життя далеко бачив. Знав, що і як буде. А найбільше: що не варто особливо на випадок покладатися. До всього готовим слід бути. Тому, коли Бородавка Стамбул розоряв, узяв він вірних козаків і повернувся до цього берега. Турки, зачувши, що козаки Стамбул палять, утекли з Румеліхісару. За воїнами побігло й населення. Тож ніхто не заважав і ніхто не бачив, як вирили і зміцнили ми цю печеру під носом фортеці та й сховали там твій човен, пане Ковальський. Ніхто нічого й не запідозрив, і ніхто нічого тут не шукав. Ось тепер він нам у пригоді й став. Дасть Бог, твої розрахунки не підведуть і скоро Крим пройдемо, — голосно мовив Іван Сірко.

— Та ну? — криво всміхнувся Богдан.

— А ми побачимо. Віддай-но, пане Дзевульський, хронометр його господареві. Бачу: з халата в тебе випинається, — звелів Сірко, а потім простягнув руку Гасанові. — Здоров будь, дядьку Івасю. Сам залишився?

— Здоров будь, Іване. Ох і міцний з тебе козак виріс. Усе думалося: хто ж по сховане прийде. А коли лях сказав, що джура пана гетьмана, то й радісно стало на душі. Славного козака залишив нам покійний гетьман. А чого я сам зостався... Почули Телепайло і Покотило, що не стало гетьмана, і пішли, як я їх не тримав. Минулого тижня й пішли. А я знав, що в нагоді стану. Після смерті гетьмана козацтво не вмре, тільки міцнішим стане, пам’ятаючи про нього і його дивні й славні справи. Та й про тебе скоро чутка серед козаків піде, бо ти не просто козак, ти — Іван Сірко!

Ще тричі доводилося братися за весла. Уже вийшли туди, де вітерець почав тихенько надувати вітрило, але пан Ковальський не давав ніякої команди, а все позирав на свій хронометр. І дивна річ — невдовзі тихий вітер плавно переріс у дужий потік, який погнав легкий, але міцний кораблик на низькій хвилі з дивовижною і радісною швидкістю, а головне — в потрібному напрямку. Такими цікавими і незвичайними були вітри в ці дні, що, знаючи про них, можна було перетнути грізне Чорне море за надзвичайно короткий час.

До вечора третього дня кораблик знову змінив курс, але все так само швидко йшов під незвичним для цих морських просторів вітрилом. До цього кілька годин довелося гребти — і, на вимогу пана Ковальського, з великим напруженням сил. Здавалося — ось-ось навіть Іван спересердя покине те веслування і, взявши команду на себе, дасть змогу собі й іншим відпочити. Але Іван Сірко, стиснувши губи до ниток, уперто вигинав спину й руки, не дозволяючи розслабитися.

І ось — довгоочікуваний наказ. Чи то втомився пан Ковальський, що всі на нього дивляться, як на галерного наглядача з батогом у руці, чи то невеликий кораблик досяг тільки йому відомого місця, але він згідно кивнув.

— Сушити весла. Покласти на борт. Вітрило підняти.

Коли насилу втягли на борт і склали в проході весла, Іван і дядько Івась зайнялися вітрилом. Ганна черпала з довгих бочок на дні човна воду і передавала охочим. Усі радо припадали до ковша. Усі, крім Йонатана, який уже другу добу відмовлявся і від води, і від сухарів з в’яленою бараниною.

— Ах, який поважний козак, мабуть, постав перед стамбульськими євреями, — похитав на те головою пан Бродський. — Александр Македонський! Не менше...

— Подивлюсь я на тебе, пане хороший, коли ти днів десять по хвилях погойдаєшся, — скривився на те дядько Івась. — Бувало, й по шість місяців на веслах ходили. Важка та служба козацька. Удень і вночі, під сонцем і дощем, на вітрах і на хвилях. А чайка козацька — то вгору, то вниз. І тому козаки млявими ставали: нудота, ні їсти, ні пити, в тілі біль, голова паморочиться, на сон хилить. Стежити за морем потрібно, а ти дивишся — і не можеш зрозуміти, де море, де небо, а де берег. Хто за веслами — той у роботі і якось приходить до тями. А той, хто на відпочинку, все не дочекається, коли за весло сяде. Не кожного брали в морський похід. Лише бувалих. І після всього того ще на стіни лізь і з рушниць влучно стріляй. А зараз що — лише три дні, і чую я: на зорі в Дніпровський лиман увійдемо. Ніхто так, як ми, не ходив через море це. Всі берега тримаються. Ой і добрий отаман наш пан Ковальський. Ой добрий! Кому скажи, що так скоро море перетяли, — не повірять!

— Ати, козаче, і не кажи нікому. Та справа надто важлива і таємна! — голосно сказав пан Ковальський, щоб його почули і ті слова запам’ятали.

— А я мучився в тому підвалі товстого Алмона... — скрушно похитав головою пан Бродський.

— І що ж так мучило пана, крім ланцюгів? — навмисне зробив здивоване обличчя пан Дзевульський.

— Ланцюги з нас відразу ж зняли, коли хан посусідився з Іваном. А мучило інше. Усім знайшлося якесь важливе діло. Це не для образи пана Дзевульського сказано. Ти, пане, ніби й випадково до нас прибився... Ось Іван! Зібрав нас усіх, вимучив на Дніпрі, від татар у степу вберіг, Крим показав, до Стамбула довіз і під охорону здав. Він же нас із боєм витягнув і на човник посадив. Тепер клянеться крізь турецький Очаків провести і мало не до Січі доставити. Це зрозуміло. І від шинкаря київського користь була. Домовився він зі своїми, і нам у темниці легше стало. Та й не дав нам грішним ділом Івана придушити в Кафі. А то б хто нас у рідні землі повернув? Та й я згодився. І хана впізнав, і того-таки Йонатана з підвалу випустив. Ну, і в дечому іншому допоміг... А ось є в нас іще пан Ковальський. Мені незрозуміло було, навіщо ми його з собою по всяких цікавих місцях тягаємо. Тепер знаю — щоб наостанок помучити нестерпно. Човняр він, звісно, першорядний. Он як хвацько нас за цим своїм хронометром та за зірками веде. Може, для того Іван його і покликав. Знав, що втекти зі Стамбула можливо тільки морем і тільки на особливому кораблику. Але так Іван нам і не сказав, що ми забули в тому клятому Стамбулі. Через що мучилися і...

— Я клявся вбити султана Османа, — не дав закінчити панові Бродському Іван Сірко.

Тиха хвиля ніжно відштовхувалася від бортів великого човна, косяки риб, що супроводжували його, трохи відстали, а морські птахи, зробивши останнє коло над водою, потягнулися до берега. Тільки вітер надимав вітрило і натужно рипіли корабельні снасті.

Тепер усі дивилися на Івана Сірка, не знаючи, як бути. Нарешті мовив пан Ковальський:

— Навіть у темниці нам стало відомо, що султан убитий...

— Убив не я, — швидко відповів Іван. — І на те були причини.

— Себто все це... І наші клятви гетьману, і наші муки, і самі наші життя... Це все для того, щоб ти проник до палацу і вбив султана? — тремтячим голосом запитав пан Бродський.

— Скажу відразу: гетьман був проти моєї затії, але не стримував мене. Він бачив наперед і знав інше...

— І що ж за кривду вчинив тобі той султан? Невже за похід його і битву під Хотином? А може, за набіги ординські? — запитав пан Дзевульський.

— І за те так само, а більше за звірство, яке сиділо в його серці. Далеко не кожна людина візьме на душу гріх бути катом. Мало кому з тих катів приносить радість ця жахлива робота. Султан Осман — рідкісний кат. Він убивав і радів смертям, як дитина. Я сам це бачив — але, поранений, міг тільки бачити і наповнюватися гнівом, який переріс у спрагу помсти.

— І де ти бачив ті звірства султана? — не вгамовувався пан Дзевульський.

— А ось під Хотином і бачив. Був я тоді з братами-козаками із Пластунського куреня. Відпросився в гетьмана на той час, поки він до короля в Польщу їздив. І двох сотень нас не було. Виводили ми тих козаків, які надміру захопилися здобиччю на молдавській землі, поки на наші плечі не насіло все військо османів. Не встигли відійти від кінноти — засіли між скель і дали великий бій. Такий великий, що прибув на те подивитися сам султан — і відразу наказав підтягнути гармати. Але й гармати були безсилі проти тих скель і козаків, що вміли воювати. Тоді вирішив султан заморити нас голодом, а ще випалював вогнем і душив димом. На той час я вже був поранений, і курінний отаман наказав мені переодягнутися в одежину вбитого яничара, щоб — якщо хтось потрапить до рук ворога — допомогти їм. Уночі в закривавленому одязі я виповз до турецького табору. Кулю мені виймали похапцем. Від того і втратив я багато крові. Коли прийшов до тями, дізнався, що брати-козаки вийшли зі скель і пішли на ворога. Оточені з усіх боків пластуни билися відважно і прорвалися крізь стрій здивованих ворогів. Але відійшли недалеко. Виснажені голодом і спрагою, вони склали зброю разом із життям. Тих, хто ще дихав, султан наказав прив’язати до дерев. Забувши про султанську гідність, він зі сміхом випускав стрілу за стрілою в моїх братів. І я бачив в очах багатьох шляхетних османських воїнів, що до Османа вони після того почали ставитися з презирством. Особливо яничари. Трохи оговтавшись, я рушив до козацького табору. Це було бажання Господа, що я опинився біля татарського чамбула, коли на нього вийшов у непроглядній пітьмі гетьман, який повертався з Польщі й не знав розташування військ. Тоді його й поранили стрілою. Потім ми пробивалися крізь намети османських вояків, де я розрубав плече юного аги — і на якийсь час змусив ворогів забути про гонитву. А далі ніч і козацьке щастя приховало нас. Ось тоді я й розповів гетьману про ганебний вчинок султана і поклявся його вбити.