Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 57)

— І гетьман Конашевич вирішив тобі допомогти? — знов запитав помічник комісара пан Дзевульський.

— Він допоміг... Але не для того, щоб султан помер від моєї руки... Не сказав свого передбачення, але зараз я розумію, що все це було дуже важливо для нього і для нашої землі й віри, — опустивши голову, відповів Іван.

— Що ж тут важливого? — знизав плечима пан Бродський, оглядаючи кораблик і присутніх на ньому.

— А може, хто? — припустив пан Ковальський.

— Ну хіба що Гасан, — засміявся пан Дзевульський. — Засидівся він у турка. Коли я йому привіз наїдки, воду, тасьму і смолу для лагодження бортів, він мене як рідного обіймав, поки я не вилаявся польською... Ото, мабуть, по нього й відрядив вас покійний гетьман. А заодно і по цей чудовий човен.

— Човен справді чудовий, — гордо мовив пан Ковальський. — У цьому готовий заприсягтися. Майже два роки на ньому під виглядом купця франкського ходив я по цьому морю, перевіряв те, що діди запорозькі говорили, та й сам вітри шукав і вивчав особливості течій. Просив мене про те гетьман і за роботу обдарував щедро. Але перед смертю загадав послужити йому ще одну, останню службу. Адже врятував він мене в землях московських, куди я потрапив із польськими найманцями... А яку останню службу — не сказав. Тільки про меч і мова була...

Зітхнув пан Ковальський, ненадовго віддавшись спогадам, і продовжив:

— Важка була ця служба, та ще й не завершилася. Зрозумів я — знав покійний гетьман, що знадобляться мої навички ходіння по Чорному морю. Тому й закликав мене. А що мені Чорне море, коли я океани перетинав, будучи на службі короля Франції. Ось тільки король вирішив знищити своїх підданих гугенотів[242], до яких належу і я. Довелося втікати з Ла-Рошеля, на якийсь час забувши про величезні кораблі на безкрайніх океанах. Та Бог напоумив Людовика[243], і він нещодавно уклав новий мир з гугенотами. Тож мене чекає шлях додому, моя сім’я і мій маєток.

Тут підвівся пан Бродський і насмішливо вклонився:

— То ти, брате, граф? А я, з милості гетьмана брат твій Званий, теж землі мав, та забрали їх у мене. За те й відплачую. А коли сил не стане — вирушу в свої гори. Побудую будиночок десь на Бескидах[244]. Вкраду гарну дівчину і пастиму отару. А ще біля багаття буду згадувати про все це і радіти тому, що у мене є брат Званий, який і океан переступить, не те що цю калюжу...

Усі разом засміялися. Ось тільки пан Дзевульський все ще не втямив дещо важливе для себе.

— Султана вбили, але не Сірко. Це зрозуміло. І все-таки: що саме бачив і знав покійний гетьман, відправляючи вас у таку небезпечну подорож?

— Хто зараз за нього відповість?.. Не сказав сам, але вірю, що те, чого він очікував, — сталося, — хитнув головою Іван. — Може, справді важливо повернути дядька Івася на Січ. Може, він незабаром стане кошовим, а чи й гетьманом. Ось із нами Ганна... Може, вона народить найуславленішого козака. Такого, який перевершить «Чорного гетьмана» Богдана Ружинського і самого гетьмана Сагайдачного... А ось і Богдан! У ньому кров того-таки Ружинського. Отже, буде славним сотником, а чи й полковником. А може, Богдане, гетьманом станеш, збереш славне військо козацьке і скинеш із шиї українського народу чужинське ярмо? Або щось іще важливе в наших тяжких мандрах було, а ми й не знаємо... Не всім це дано — знати таємне! Від тих знань не буває спокою ні в душі, ні в серці. Мало хто на таке життя згоден...

Турецьку фортецю Очаків проходили в темряві, притулившись до протилежного берега. Але навіть невеликий човник дозорні помітили — і кілька ядр полетіло в бік чи то розбійників, а чи тих, хто не бажав платити султанові мито за торгівлю.

— Стануть на першу ранкову молитву, а там і відправлять кілька галер у погоню. Але ми вже будемо між островів. Там нас не знайдуть, — упевнено мовив Іван Сірко. — Ось тільки гребти доведеться, як востаннє в житті.

Послані навздогін дві османські галери мало не наздогнали порушників закону, зобов’язаних пристати до пристані Очакова, показати свої товари і також сплатити належне мито. Ядра, випущені з гармат, не нашкодили порушникам, а лише додали сил налягти на весла. Невдовзі верткий кораблик несподівано зробив крутий поворот і врізався в густий очерет. Здалося, що він вискочить на пісок острова і звалиться на бік. Радіючи такому швидкому завершенню погоні, турки впритул підійшли до того місця в очеретах — і побачили тільки вузьку протоку, через яку годі було пробитися. А сам кораблик ніби розчинився в буйній зелені.

Потинявшись до вечора по Дніпру, обігнувши кілька великих островів, галери відійшли в лиман, побоюючись нічного нападу. Адже було таке, і не раз, коли козацькі чайки піднімалися просто з води — і з них на палубу вистрибували мокрі шайтани-козаки з шаблями в зубах.

— Це моя друга хата, — зітхнувши, сказав Іван Сірко, щойно закінчили вкривати очеретом і гілками маленький кораблик, що врятував їм життя.

— Де та хата? — відбиваючись від комарів, запитав пан Бродський.

— А все це! — широко розставив руки Іван.

— Тому тебе комарі не гризуть? — похмуро запитав пан Дзевульський, якому так само встигли допекти комарині атаки.

— Що козакові комар? Не звертай на нього уваги, і все... Гаразд. Не йдіть нікуди з цього острівця. Я зараз.

Здається, по воді пішов Іван. Потім стрибнув, потім ще через щось переступив — і зник за величезними деревами, які майже по крону стояли у воді. Незабаром повернувся з великим оберемком трави.

— Ось. Потріть між долонь — і ту зелень нанесіть на руки й обличчя. Так, як дядько Івась робить.

— То дієві трави — болотна м’ята, меліса, звіробій. На них комар не сідає, — підтвердив старий козак, перетворюючи своє обличчя на зелену маску.

— Ну чисто Водяник! — вигукнула Ганна. — Дивіться! Точнісінько як старі люди кажуть: старезний дід, покритий водоростями. Бракує тільки довгої бороди і хвоста.

— Водник — володар річок, озер, ставків і боліт! І він головує над русалками. А ти і є русалка! Потерпи, бо комарі зіпсують личко.

З тими словами дядько Івась мазнув зеленою кашкою, що була на його долоні, по обличчю дівчини.

— Справді русалка! — розсміявся Богдан, а за ним й інші чоловіки.

Увечері, коли турецькі галери пішли до лиману, Сірко сказав:

— Ось і добре. Зараз вогонь розкладемо і кашу зваримо.

— Котел і крупа у нас знайдуться. Я постарався до нашого від’їзду з наїдками. А ось вогонь? — І пан Дзевульський розвів руками. — Чував, що козаки рибу варять у дерев’яних відрах, але щоб на воді багаття розкласти? Чи на кораблику пана Ковальського?Іван переглянувся з дядьком Івасем, і вони, й слова не мовивши, взялися за справу. Спочатку зрубали товсту гілку і нагострили кінці. Потім увігнали ту довжелезну палицю у вогкий ґрунт. Навколо неї за допомогою гнучких стебел прив’язали короткі палички завдовжки з руку. В результаті вийшов пучок дров, пов’язаних між собою. Підпаливши такий незвичайний смолоскип, підвісили над ним невеликий казан із водою, на ланцюгу з гачком спустивши його з гілки, під якою і влаштували багаття.

Уже в темряві, при світлі жарин, що дотлівали, їли по черзі довгоочікувану гарячу кашу і від душі раділи.

— Іване, а чому ти кажеш, що це твоя друга хата? — згадала Ганна.

Вони залишилися втрьох із Богданом, наймолодші, а тому охочі бачити зірки і слухати під ними щось цікаве.

— Та тут я і виріс...

— Як тут? — здивувалася дівчина. — Коли мене з подружками викрали розбійники і продали ординцям, то по дорозі говорили між собою, що нижче Січі по Дніпру тільки нечисть водяна живе...

— І то правда! — розсміявся Іван. — Ох, часу нема, а то я показав би, де вперше побачив Водяника, де пісні русалок слухав, а де зі столітнім сомом розмовляв.

— Смієшся, Іване? — буркнув Богдан.

— Ні. Не сміюся. Було те зі мною, коли брат Кужель, відірвавши мене від мамки з батьком (а таким, як брат Кужель, ніхто відмовити не сміє), завіз на ці острови і покинув. Знаєш, якого страху я натерпівся... Після того не розумію, чого люди трусяться, побачивши щось жахливе або почувши про нього. А було мені років сім тоді. Пам’ятаю: везе мене брат Кужель у мішку і все вовченя моє проганяє. А вовченя те я з лісу маленьким виніс. Собакою і вірним другом воно для мене було. Убив його кілька років тому осман із пістоля. І сам за те голови позбувся. Ось так... А тоді довго добиралися. Брат Кужель із тим вовченям подружився і тому не вбив його. Потім, коли я залишився сам, моє вовченя, а дав я йому ім’я Сірко, мене від голоду рятувало. Приносило то тваринку, то рибинку. А зазвичай яйцями я харчувався, поки до острова турка мертвого не прибило. Знайшов я на тому трупі ніж, кресало — і веселіше мені стало. Потім брат Дога з’явився і за ногу мене підвісив хитрою петлею. А я примудрився і його так само підвісити...

— Іване, ти нам казки розповідаєш? Завезли, кинули... Який малюк тут сам вижити зміг би? — не витримав Богдан.

— Казки? Ну так... Казки. Правда твоя. Нікому не казав, а тут придумав.

— А я б послухала ще, — попросила Ганна. — Може, то й не казки. Га, Іване?

Іван зітхнув.

— Добре було б люльку з димом посмоктати. Та я забув сказати тому ляхові. А він не курить і не подумав прикупити доброго тютюну, та ще й славних турецьких люльок на всіх узяти. Була в мене така — з білого каменю, з чудовим різьбленням і з бурштиновим мундштуком. Пропала та люлька, як і багато іншого. У козака тільки і є, що душа при тілі. А що втратив, покинув або товаришеві віддав — те в іншому поході повернеться. Ні про що сумувати не варто. Козак — це те, що сьогодні з ним і на ньому. А завтра... То тільки Богу відомо...