Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 59)

— Може, сумління десь у душі знайшов? — дивлячись, як заспокоюється вода, мовив пан Бродський.

— Та ну вас! — сплюнув дядько Івась. — Вирине, де й коли йому нужда буде. То ж Іван Сірко! Його вся Січ знає як... Ох-хо-хо! Недобре з тим мечем вийшло. Ой недобре...

Епілог

Здається, ніколи не переробиш ту роботу на хуторі. Кожен день за щось братися потрібно. То вівці стригти, то лоша на світ Божий проситься, то траву викосити слід, то жолудів у лісі набрати...

Здається, є кому сідло те полагодити, — але ж воно улюблене, і хто, як не Богдан, достеменно знає, де підтягнути і як ушити. Ось і всівся з першим сонячним променем у дворі, обклавшись шкірою, шилом, голкою та дратвою.

Цікаво спостерігати за тим, як хутір прокидається. Вибігає на росу дітвора босонога, а за нею, потягуючись, виходять дідусі та бабусі. І дітям, і старим уже незмога вилежуватися, коли сонце запрошує до нового дня. Це молодята все не можуть відірватися від нічних обіймів. Та й хлопцям і дівчатам, які гуляли вночі біля річки, важко голову відірвати від гусячих подушок.

Нічого — поніжаться ще трохи і за роботу візьмуться. Знають, що господар Богдан — жайворонок, який бажає першим побачити схід сонця. І матінка його Агафія рано встає. Все не намилується своїм Богданом, який повернувся з полону агарянського. Ось і прокидається ранесенько і поспішає привітатися з сином.

Побачила, що Богдан розклав інструмент, і всміхнулася, і сльозу краєм хустки змахнула. А син, побачивши, що стоїть на ґанку матінка, встав, низько вклонився і побажав доброго здоров’я. А здоров’я Агафії краще. Мов помолоділа і всім цікавиться, як і раніше, при живому чоловікові.

Здавалося, що й не переживе зустрічі з сином. Впала на руки Пилипа і зомліла. Ледве водою з лісових джерел вцілили. Потім учепилася в рукав сина і до глибокої ночі не відпускала. Аж наступного дня прийшла до тями і веліла столи щедро накривати і гостей з усієї околиці кликати. А тоді побачила красуню, яку Богдан на хутір привіз, — і ще дужче зраділа. Тепер чекає весілля, а далі готуватиметься до найважливішого після материнства — прийняти турботи бабусі. Хоча і одне, й інше — материнство, те святе, для чого і створив Господь жінку.

Тільки ще до великих частувань відбув Богдан із нареченою в київські землі. Не докоряла за те матір. Сказали їй, що бажає син познайомитися з майбутньою ріднею і все влаштувати як слід.

Дякувати Богу, що повернувся Богдан скоро і з добрими новинами. Восени і поведе Ганну під вінець. А там Боженька і синочком обдарує...

Усе так добре, що бажати більшого — значить здивувати Господа.

Усміхнулася мати синові й пішла поратися по господарству. А Богдан роботу продовжив. Доки стіл до сніданку накриють, буде сідло як новеньке.

Сів поруч Пилип. Посивів він за ті два роки, що не бачилися, але очі все ті ж — жваві й уважні.

— Я ось що прийшов сказати...

— Кажи, — кивнув Богдан.

— Уже рік минув, паничу, як ти щасливо повернувся.

— Бачу, що скоро літо і потрібно з косами до коваля їхати.

— Не про те я...

— А про що? — відставив убік інструмент Богдан, побачивши розгублене обличчя свого помічника.

— Потягнуло мене до тих трьох джерел у лісі. Згадалось, як рік тому пан комісар там дурня одного вистежував. Та й давно я ті джерела не чистив. От і взяв лопату, сокиру, грабельки й пішов. Підходжу й бачу — сидять біля тих трьох джерел два чи то волоцюги, чи то ординці. Сховався я за кущем, та чую — кличуть мене, хоч і спинами до мене сидять. Он як!

Спохмурнів Богдан.

— Неси рушницю і шаблі. Двоє, кажеш...

— Постривай, Богдане... Дослухай! Обернувся до мене той волоцюга і всміхнувся як давньому знайомому. Придивився я, а то... Той дурень, якого ганяли ми з паном комісаром по Чорному лісу. Той, що з плямою родимою під губою!

— Коня! — різко схопився на ноги Богдан. — Ні, не потрібно. Матінку не можна турбувати. Я сам дійду. Цікаве мені те діло.

— Бодай шаблю візьми і пару пістолів.

— Шаблю давай, а пістолі ти понесеш.

Вибралися непомітно для господині хутора і швидко дісталися до лісу. А там і до трьох знайомих із перших днів життя джерел дісталися.

І справді — сидять, тихо собі балакають двоє в степових безрукавках із лисячого хутра. Обернувся один і звівся на повен зріст.

— Здоров будь, Богдане! — І всміхнувся так, що пляма на половину підборіддя розпливлася.

— Іван... А казали: втопився, — тихо мовив молодий господар хутора. Постояв, тремтіння в ногах тамуючи, а потім ступив і обійми свої відкрив. — Дай тебе обійняти. Багато я за цей рік передумав. Як би там не було, але ти мій і Ганнин рятівник. Ми повік у боргу перед тобою!

Охоче обнялися старі знайомі та й сіли біля трьох прохолодних джерел.

— Це хто з тобою? — кивнув у бік незнайомця Богдан. — З обличчя — чистий ординець.

— Це мій названий брат. Ім’я його Тугай, але ти його так не називай. А до Тугай-бея йому ще років десять, не менше.

І розсміявся Іван Сірко. Той сміх підтримав ординець і сказав українською:

— Великий воїн Іван, вправний мисливець, будь-якого звіра навіть уночі бачить. Але буває, що голова його — як бубон шамана: зверху шкіра, а під нею порожнеча. Знає, що мене вже багато хто Тугай-беєм кличе. Але ніяк зрозуміти не може, що це воля Аллаха — бути мені найуславленішим серед кримських татар воїном. Ім’я Тугай-бея знатимуть навіть у найвіддаленішому лісі й навіть щойно народжені діти.

— Кому що, а курці просо! Ось бачиш, який у мене грізний побратим знайшовся! Але брат він надійний. Як не важко йому було, але мого Пластуна зберіг. Щоправда, вбили його піді мною місяць тому, а кінь був надзвичайно розумний, сильний і відданий. Гаряче зараз у степу. Хан Мехмед Гірей повернувся на престол і оголосив, що кримські татари — нащадки самого Чингісхана, себто вищі за будь-якого османця і навіть за їхнього султана. Тож більше не слід чекати наказів зі Стамбула, а своїм народом і землею хан керуватиме за законами предків. Але багато в степу і в горах тих, хто все ще підтримує поверженого хана Джанібека Гірея. Вони звикли до подарунків османського султана і до його могутнього захисту. Тож зараз кожна сторона шукає союзників для майбутніх битв. Передбачав те покійний гетьман Сагайдачний, тому й відправив мене з мечем і посланням до Мехмеда Гірея...

— Казав про те послання пан Ковальський, коли вони з Січі до мене завітали. Але ні він, ні пан Бродський так і не дізналися, про що воно, — похитав головою Богдан.

— Їм цього й не слід було знати. І тобі не все скажу. Тільки частину... Здається, про це наказував мені гетьман перед смертю. Важко було його зрозуміти, але за цей рік усе помалу стало на свої місця. Я збагнув, про що думав і що передбачав брат Сагайда. Саме ти — той, хто повинен був повернутися з тих султанських земель...

— Саме я? — здивувався Богдан.

— Це і мені дивно. Пригадав я, як марив гетьман на смертному одрі: «Йому те потрібно знати і завади пам’ятати... Третій пункт... Третій!» А пункт той з усного послання гетьмана Сагайдачного ханові Мехмеду — про військовий союз із кримчаками проти ворогів наших. У тому союзі козацьке піше військо, стійке в обороні й відважне у штурмі фортець, має бути підтримане кінним татарським військом. У відкритому полі й у разі переслідування розбитого ворога головна сила — кіннота, яку підтримує вогневим боєм піхота. Лише союз грізної кавалерії і сильної піхоти здатний розбити будь-якого ворога...

— Іване!

— Що?

— Ти це прийшов мені розповісти? У мене сінокіс і коси не клепані, а восени весілля. Та й про майбутнє думати треба. Добре, що родичі Ганни мене почули і всім сказали, що Ганна ховалася чотири роки у далеких родичів, щоб не дістатися настирливому панові Шидьку. Того пана всі знають за його товсте черево і за любов до дівчаток. І тому повірили. Розбійників, які викрали Ганну, я так і не знайшов, але, дасть Бог, ще зустріну — на їхню погибель. І ми з Ганною вже й забули про той султанський палац. І ти, прошу тебе, забудь! Цього літа Ганні сімнадцять виповниться, після жнив станемо під вінець.

— Під вінець... — глухо відгукнувся Іван. Потім міцно струснув головою і сказав: — Не моя то справа. Господь мене на інше благословив. Мусить же хтось удень і вночі землю нашу оберігати. Жмут трави мені — м’яка подушка, земля — перина, а небо — покривало... Повинен хтось терпіти біль, страждання і поневіряння, щоб іншим можна було орати, урожай збирати і діточок ростити...

— То, може, на хутір? Баранчика заріжу, горілка добра є. І побратима твого приймемо як слід. Тугай-бей! Це я запам’ятаю!

— Ім’я запам’ятай — може, і стане в нагоді. А на хутір не підемо, — твердо сказав Іван Сірко. — Не треба нікому знати, що я в тебе був і розмовляв з тобою. Чистим повинен бути твій шлях воїна. А мій... Ну, нічого. Як сказали брати, років за п’ятнадцять-двадцять забудеться та історія з мечем. Одні, в кого пам’ять міцна, голови складуть, інші в полон потраплять, третіх чорти за боки схоплять, а кого й горілка втопить. Хотілося б зараз у похід піти разом із наказним отаманом Дорошенком[245] — до Криму, на виручку ханові Мехмеду Гірею, та козаки мене не приймуть у товариство. Тож років п’ятнадцять-двадцять мені судилося на чужині бути. Щось побачу, чогось навчуся. І то користь буде. А коли час прийде повертатися, брати знати дадуть...