Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 48)

Так і простояли на рейді Галати майже весь день, вислухавши ще двічі незрівнянний спів стамбульських муедзинів. Аж перед заходом сонця під палубу спустився корабельний коваль і швидко зняв залізо з тих, хто був призначений на подарунок самому султанові. Незабаром їх, а також чотирьох міцних воїнів і мурзу Аміна спустили на мотузках, між якими була прив’язана дошка, на вітрильний човен, який благополучно доставив ханський подарунок на пірс найбільшого порту Стамбула.

Щойно встигли зійти на берег, як до них підбіг збирач портового мита.

— Звідки? — запитав він і, як щур, витягнув носа, бажаючи на нюх визначити важливість здобичі.

— Я Амін-мурза, а ці раби — подарунок великого хана Криму і безкрайніх степів Джанібека Гірея надії та утішителю всіх мусульман султанові Осману, сину Ахмеда!

Збирач податків низько вклонився мурзі й шанобливо мовив:

— П’ятдесят акче[195].

— Що? — не зрозумів Амін-мурза.

— П’ять акче за раба і двадцять п’ять акче за могутніх воїнів.

Амін-мурза почервонів і навис над портовим чиновником.

— Які акче? Тобі собака цілу ніч у вухо гавкав? Я ж сказав, що привіз подарунок самому султанові. Ось цих п’ятьох козаків, закутих у залізо, і ось цей меч!

Збирач мита відступив на кілька кроків, побачивши в руках мурзи величезний меч.

— Страшний меч, — згідно кивнув він. — За зброю на продаж ще п’ять акче!

— Нічого я платити не буду, — надувся вельможний татарин.

— Гаразд, — одразу ж погодився чиновник. — Ідіть за мною.

— Так би й одразу, — розправив груди Амін-мурза.

Він, його воїни і закуті в кайдани козаки пройшли вздовж дерев’яної пристані Галати і незабаром опинилися в прямокутному поглибленні високої кам’яної стіни. Тут, незважаючи на сонячний день, було вогко й смерділо — поруч у купах гнили фрукти й овочі.

— Чекайте тут, — звелів збирач мита, а потім серед смердючих патьоків відшукав і підняв стару мотузку. Закріпив її в кільцях на гачках обабіч заглиблення в стіні.

— Якщо зайдете за цю мотузку — опинитесь у в’язниці. Спробуєте втекти — то знайте: без голови важко ходити. А втім... Гей, Садику!

Зі стіни хтось відгукнувся.

— Це Садик. Він дуже влучно стріляє з лука. Ви його не знаєте, він арнаут[196]. У святу п’ятницю він молиться в мечеті, а в суботу йде в православний монастир. У нього і його побратимів арнаутів по дві душі. Тож коли стріляє в християнина, тоді він мусульманин, а коли в мусульманина... Хочете — перевірте!

Не чекаючи, поки грізний татарський мурза добере потрібні слова, він відвернувся і швидко побіг до краю пристані, до якої наближався багато прибраний карамюрсель[197]. Було добре видно, як догідливо і низько кланявся збирач мита тим, хто піднявся з човна на міцні дошки пірса.

— З них він мито не просив, — розлючено прошипів Амін-мурза.

— І це справедливо, — почув він у відповідь і, обернувшись, побачив, як до нього наближається чоловік у чорному довгополому сюртуку і з маленькою чорною шапочкою на голові. Мурза впізнав у ньому іудея.

Зупиняючи його, Мурза підняв руку і вигукнув:

— Не наближайся до благородного татарського мурзи!

Чоловік зупинився, покірно схилив голову, відійшов на п’ять кроків і сів на перекинутій бочці.

— Гаразд, я тут побуду.

Час минав, але ні збирач мита, ні хтось інший із численних чиновників порту, які, здавалося, не знали втоми і весь час перебували в русі, так і не підійшов до поважних гостей. Ось уже й сонце сховалося за високою стіною. Від тієї стіни враз повіяло вогкістю і ще різкіше — гниллю.

Утомлені воїни раз за разом позирали на спітнілого від такого приниження мурзу. Першим не витримав і почав опускатися в смердючу багнюку Йонатан. Побачивши це, мурза гнівно закричав:

— Не смій! На тобі одяг від милості хана.

— Той одяг нам замінили на інший. Міг би й помітити, — зухвало зауважив пан Бродський.

Слід було йому щось відповісти чи бодай хльоснути нагайкою, але розмовляти з рабом у присутності портових волоцюг було соромно, і нагайки мурза з собою не мав. А волоцюг збиралося все більше й більше. Вони вже передчували, що покарання для гордих гостей буде тривалим і цікавим. Поступово почав даватися взнаки голод, та й пити хотілося вже нестерпно.

— Який великий будинок у мого старшого брата Алмона, — не встаючи з бочки, виголосив стамбульський єврей. Тут і волоцюги розступилися, щоб горді гості почули його слова.

Після тривалого мовчання єврей знову заговорив.

— Великі кімнати для знатного мурзи, кімната для могутніх воїнів мурзи, підвал і ланцюги для рабів знатного мурзи. І все це за сущу дрібницю.

Ні слова не вимовив Амін-мурза. Коли темрява почала згущуватися знову, почувся голос людини в чорному:

— Свіжа холодна вода для рабів. Шербет[198] і фруктова вода для воїнів, солодке вино і дівчина для благородного мурзи. А які у брата шматочки баранини зараз дозрівають на вогні...

— Гаразд, — не витримав Амін-мурза. — Скільки?

— Лише двісті акче за ніч і до заходу сонця, — скочив з бочки єврей.

— А... цей збирач мита?

— Я ж назвав ціну, — знизав плечима молодший брат Алмона.

Справді великий і красивий будинок у цього Алмона. Точніше багато будинків — той караван-сарай займає цілий квартал Галати. З ранку і до ночі хтось в’їжджає, а хтось виїжджає. І все, про що говорив молодший брат Алмона, було правдою. І навіть ороспу[199] сподобалася мурзі своєю чистою шкірою і приємними стогнаннями. А гості прибували і вночі. Видно, в Алмона було багацько молодших братів.

Переконавшись, що полонені козаки сидять на міцних ланцюгах і тому достатньо одного воїна для охорони, Амін-мурза взяв із собою інших трьох воїнів і, прихопивши славетний меч, вирушив просто в палац султана, який має грізну назву Топ-Капи[200].

А тим часом в особистому зіндані Алмона не витримав безмовності пан Бродський.

— Іване, ти так і будеш спати?

Але той не відповів.

Хлопчаки з кухні принесли холодного м’яса, коржів, сиру й солодких тістечок. А ще досхочу холодної води, в якій плавали рожеві пелюстки троянд.

— Нас годують на сало? — дивувався пан Бродський.

— Це несподівано й приємно... І підозріло, — подав голос пан Дзевульський.

— Певно, це і є уславлена турецька гостинність, — потягуючись, озвався пан Ковальський.

— Страви нам приносили єврейські хлопчики, — тихо зауважив Йонатан, але так, що всім стало зрозуміло: цим в’язні мають завдячувати всім синам Ізраїлю і особливо київському шинкарю.

Після тривалого мовчання пан Бродський знову звернувся до Сірка:

— І довго ти будеш мовчати, Іване? Може, щось поїси?

— Га? Що? Та чого ти... — Ніби справді його щойно розбудили, Сірко підвівся, брязнув ланцюгами і несподівано для всіх попрямував до київського шинкаря. Він зробив стільки кроків, скільки дозволяв ланцюг. Зупинившись посеред в’язниці, кивнув — і Йонатан одразу ж підійшов. Було дивно спостерігати за тим, як козак, притиснувши голову шинкаря до своїх губ, шепоче йому на вухо щось важливе і потайне.

— Ви тільки погляньте на ці обійми після таємної вечері! Це ж апостольські цілунки! — зареготав пан Бродський, але ніхто його не підтримав.

Усім було так цікаво, що станеться після цих обіймів, що і пан Ковальський, і пан Дзевульський були згодні мовчки чекати чогось важливого.

Нарешті Сірко закінчив шепотіння і відсторонився від шинкаря. Відразу всім упало в очі те, як шинкар змінився на лиці. Спершу вираз його обличчя був благально-жалюгідним. Але слідом за його думками змінювався й цей вираз: здивування — роздуми — невпевненість — знову роздуми. Нарешті шинкар озвався:

— Я згоден. Я це зроблю. Я готовий.

— Пане Бродський, не бажаєш знову почухати свої п’ятки крізь підошви чобіт? — несподівано запропонував пан Ковальський.

— Не скажу, що я не здивований... Я навіть заінтригований тим, що бачу й чую! Але на моїх ногах чужі чоботи, і мені не хочеться їх прочісувати до дірок. А раптом ще доведеться повернути їх на взуттєвий ринок у Кафу. Може, навіть засунути в горлянку товстунові Камбасу-азі та його худючому помічникові. То все-таки змилуєшся над нами, Іване? Чи...

Іван Сірко не дав закінчити панові Бродському, а поманив його пальцем і так само припав до вуха, як перед тим шинкареві.

Шепотів Іван недовго, але цього вистачило, щоб пан Бродський спантеличено потер носа, а потім його рука взялася чухати потилицю.

— Нехай усі відвернуться! — несподівано звелів пан Бродський.

— Заради нашого порятунку прошу всіх дивитися в стіну, — так само несподівано попрохав козак Сірко.

— Ну, якщо порятунку... — погодився пан Дзевульський.