Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 50)

Із цими словами колишній хан підійшов до пана Бродського, що припав на коліна, і навіть присів біля нього.

— Ти пам’ятаєш мене? А я тебе ніколи не забував. І не подумав би, що зустріну тебе в Стамбулі, на колінах і знову в кайданах...

— Така була воля Господа, — смиренно відповів пан Бродський і тут-таки отримав удар батогом від воїна мурзи.

— Не смій! — люто зиркнув на цього воїна Мехмед Гірей і повернувся до розмови з пашею.

Двоє старих друзів ходили між «дарунками» хана, наче в приємному саду між кущів пахучих троянд. Захоплені бесідою, вони, здавалося, не звертали уваги на присутніх, легко переходячи з османської на татарську і албанську мови.

— О! Мій дорогий друже, ти не забув мої уроки албанської? [204]

— Так само, як і ти не забув уроки татарської. Адже ми в юності були такі дружні, що старий наш учитель Савре Челебі мав нас за рідних братів. Скільки часу минуло...

Вони пішли в тінь альтанки, де випили прохолодного шербету і продовжили прогулянку по двору.

— Як твоя рука? — співчутливо запитав колишній кримський хан.

— У нашого султана Османа важка рука. Він пробив кинджалом руку своєму Великому візирові наскрізь, коли я засумнівався в перемозі його звитяжного походу на Хотин. Він був такий войовничий, наш султан Осман, палкий і юний. Йому так до лиця були обладунки його великого пращура Сулеймана Пишного[205]. Кажуть, що він, навіть ідучи до сну, їх не знімав. Але вони так і не допомогли йому в битві проти ляхів і козаків. Однак у всьому він звинуватив доблесних яничарів, які не дуже хотіли вмирати в ім’я перемоги. Ці яничари не давали йому спокою вночі, коли він безславно повернувся до Стамбула. Такою ненавистю він запалав до них, що наш великий султан почав нишпорити по Стамбулу і вишукувати п’яних гуляк-яничарів і одразу ж карати їх. Величезного зросту і непомірної сили садівник султана за його наказом тут же кидав винних у море або душив на місці. Пощастило тим, кого відправили на галери. Ба більше! Султан Осман, не заплативши як слід своєму найкращому війську, вирішив узагалі його позбутися. Мудрі радники нашептали султанові, що в Анатолії[206] він збере хоробре і войовниче військо. А схильних до постійної непокори й бунту яничарів слід знищити.

— Знищити яничарів? — злегка підняв брови Мехмед Гірей. — Основу державності османів? Сміливий аж до нерозсудливості план.

— Саме до нерозсудливості! Хоча як можна вести мову про розважливість того султана, який вбивав полонених козаків із лука у хотинському поході? Султан Осман розважався і ще сумніше, влучаючи у власних пажів! Як тут не згадати його недоумкуватого дядечка Мустафу, який годував птахів і рибок, кидаючи їм золоті монети. Дядечко утримався на троні три місяці. І мені здається, що вони один одного варті. Але це вартуватиме крові, яка проллється дуже і дуже скоро...

— Про що ти кажеш, мій друже?

— Я кажу про те, що яничари дізналися: султан вивозить казну в Бурсу[207]і дуже скоро набере військо, яке поведе проти яничарів. Тепер доблесні яничари збираються на м’ясному ринку великими натовпами. Скоро там з’являться перевернуті казани, і перший удар по них сповістить про сумне! Про бунт! Багато шановних людей уже покидають Стамбул. У цій плутанині мені й вдалося добути наказ про твій перевід в Едикуле[208]. Пробач, що тебе привезли до цього караван-сараю. По-перше, його хазяїн багато чим зобов’язаний мені. По-друге, тут тобі буде зручніше і приємніше. І останнє: якщо пам’ятаєш, саме тут ми розпрощалися в той день, коли ти вирушав після навчання до Криму. А головне — це все ж не в’язниця і не ґрати. Хоча і там тобі доведеться перебути, поки є на це воля Аллаха. Інакше не виходить. Але! Ти будеш у мене під рукою, а це рука друга! Час нам подумати про те, що буде, коли бунт ущухне або його придушать. Можливо, Аллах волітиме знову надати мені повноваження Великого візира, які незаслужено відібрав наш юний султан. Тоді потрібні будуть друзі в різних куточках держави. Ти знову станеш ханом, як і раніше.

— А чи милим Аллаху буде наше повернення? А нам самим, які пізнали зраду і примхи долі? — зітхнув Мехмед Гірей.

— Буде милим! — твердо заявив Мере Хусейн-паша, зупиняючись перед молодим козаком, що стояв на колінах і весь цей час тримав меч на витягнутих руках. — Великий меч. Важкий меч! Це дуже сильний козак... Так довго тримати таке тяжке залізо... Отже, недаремно саме його прислав покійний козацький гетьман зі своїми таємними словами до тебе, мій дорогий хане, — а хан завжди залишається ханом! Вислухай його!

Мехмед Гірей зупинився біля Сірка і велів йому:

— Підніми голову! Який у тебе на обличчі шайтанів знак! Сам гетьман був шайтаном, і помічників собі набирав із цього племені. Яке послання від гетьмана ти приніс мені?

— Я передам це послання лише віч-на-віч. І лише тобі, великий хане. І лише раз, — не відриваючи своїх сірих очей від карих очей хана, урочисто промовив Іван Сірко.

— Великий візире, будь ласка, вислухай мене! — захвилювався Амін-мурза. — Ці слова посланника першим повинен почути наш незрівнянний султан Осман!

Але на цей протест звернула увагу лише варта Великого візира, націливши на мурзу свої рушниці й списи.

Як немилосердно доля обійшлася з відданим слугою великого хана, доблесним воїном та вправним перемовником Аміном-мурзою. Ще два дні тому, побачивши з борту галери чудові сади й палаци Стамбула, його душа рвалася на берег виконати нескладне і почесне доручення. А вранці третього дня перебування в Стамбулі мурза готовий був повіситись, якби не був мусульманином і не поважав Аллаха як головну сутність життя.

Учора після відвідин Великого візира, який давно був у немилості, злочинний хан Мехмед Гірей скоїв ще одну зраду. Він поселив у сусідню кімнату біля себе цього козака з плямою шайтана і цілий вечір говорив з ним про щось таємне.

Тепер у Аміна-мурзи не було ні печатки покійного гетьмана, ні його посланця. Меч і козак перебували під надійною охороною, яку залишив Мере Хусейн-паша. І можна бути певним — друг колишнього Великого візира не випустить зі своїх рук ні одного, ні іншого. І доручення кримського хана не буде виконане!

Не змирившись із цим, мурза знову кинувся до брами Повелителя, але там повторилася вчорашня історія, яка сьогодні коштувала кримському посланнику останнього срібла. Залишалося тільки одне — шукати корабель і відбути до Криму, де й віддати свою провинну голову на милість хана Джанібека Гірея. Але срібла більше не було, а витрачати власне золото ой як не хотілося.

Але Аллах милостивий! Увечері господар караван-сараю запропонував викупити свого одноплемінника Йонатана. Він давав добру ціну, і, зрадівши в душі, але зберігаючи суворий вираз обличчя, Амін-мурза погодився. Навряд чи в Криму зацікавляться долею рабів. Може, стратили, а може, й самі повісилися, не дочекавшись тортур і страти. Вони ж не мусульмани.

Дешево, звісно, віддав єврея, але капшук зі сріблом підняв настрій і вселив надію на мінливість долі. Можна було ще кілька днів провести в Стамбулі й навіть спробувати все-таки достукатися до того, кому буде цікаво доставити султанові подарунок кримського хана.

Щось у душі підказувало — якщо таке станеться, то й на це потрібні чималі гроші. І краще золото. Амін-мурза у своїх видіннях навіть відчув його вагу на своїй долоні. Але на те милість Аллаха. І на подарунки долі так само.

Саме тому мурза навіть не здивувався, коли в караван-сарай увійшли кілька чоловіків... у польських шатах. Вони запитали Аміна-мурзу і без зайвих слів запропонували за свого земляка пана Дзевульського... золото!

Мурза ще дужче упевнився в тому, що справедливість можлива! Наступного разу, зустрівшись із Мехмедом Гіреєм, мурза Амін, син Ібрагіма, пройде, не помітивши його і не схиливши голови. Бо це він улюбленець Аллаха!

І все ж як не скреготати зубами при вигляді того, що його раби розмовляють біля воріт караван-сараю вільно і без кайданів?!

Мабуть, відчувши мовчазний гнів Аміна, пан Дзевульський і його співрозмовник Іван Сірко одночасно підняли голови і подивилися на мурзу, який височів на другому поверсі.

— Нехай він сьогодні ж подавиться, — усміхнувся пан Дзевульський. — Я дякував би Господу за своє неймовірне спасіння до кінця своїх днів, але, знаючи тебе, Іване, думаю, це більшою мірою твоя заслуга.

— Це заслуга шинкаря Йонатана. Я лише попросив його розшукати королівських посланців і повідомити їм, що таємник його королівської милості потребує швидкого звільнення. Передбачаючи те, що мурза опиниться в скрутному становищі, я й не сумнівався, що він продасть тебе. Як би це не звучало образливо для шляхтича, — з усмішкою відповів Іван і тут-таки додав: — Я дотримаю свого слова, даного тобі, й тебе заклинаю Богом: не порушуй нашої домовленості. І тоді ми будемо врятовані, а ти повернешся зі славою і честю!

— Я клявся іменем Господа і своєю шляхетською честю. Свого слова я дотримаю. І все ж не можу втриматись і не запитати тебе... Це було б підтвердженням наших особливих стосунків...

— Ти бажаєш задовольнити власну цікавість чи досвіду набратися? — усміхнувся Іван Сірко.

— І одне, й інше, — розвів руками пан помічник комісара.

— Гаразд. Але знай: тобі це може й не знадобитися, бо таке я зустрів лише на тому Чорному озері. З берега ці зелені плавучі острівці здаються неміцними. Їх іще називають сплавинами. Це коли поверхня води заростає мохом, очеретом, папороттю, навіть кущами. Здається, ступиш на ту сплавину — і вона не витримає. Але насправді вона дуже міцна. Буває, що одна знаходить на іншу і трохи занурює її. Ось таке місце я й помітив згори. Так що лежав на сплавині й був прикритий сплавиною. Ось і весь секрет.