Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 49)

Що відбувалося далі, вони не бачили, — так само, як і Сірко, — але, почувши звук ланцюгів, що падали, умить обернулися. Там уже стояв вільний від кайданів Йонатан і ошелешено дивився на пана Бродського.

— Не дивися так. І нікому не кажи, як я це зробив, — суворо звелів той шинкареві. — Стань краще біля дверей.

Дверей, власне кажучи, у в’язниці не було. Були вузькі й низькі залізні ґрати, крізь які легко стежити за в’язнями і подавати їм їжу, не наражаючись на небезпеку.

— Гей, воїне! — раптом закричав пан Бродський. — Я хочу сказати Аміну-мурзі щось дуже важливе. Підійди до ґрат і вислухай мене. За це мурза насипле тобі дзвінких монет.

Почулися кроки — воїн Аміна-мурзи спускався сходами.

— Що тобі, русине? Кажи, якщо важливе. А якщо обдурив, то...

І тут усі у в’язниці побачили, як несподівано завмер стражник. Повів туди-сюди головою слідом за тим, як це робив пан Бродський. Потім дурнувато всміхнувся і... почав відкривати замок.

— От і добре, — тихенько сказав пан Бродський.

Потім він виштовхав Йонатана на сходи і, дочекавшись, коли той підніметься, звелів охоронцеві:

— Сядь, хоробрий воїне. Ти втомився, тобі треба відпочити. Відпочивай...

І грізний, вірний і могутній воїн славного Аміна-мурзи сповз по стіні, заплющив очі, і його голова впала на груди.

— Ти це вмієш краще за мене. Мені розповідали. Може, колись і поділишся своїм секретом. Наш шинкар у Києві мало не збожеволів від твоїх чудес. Так він сказав мені. Там, у степу. — Іван Сірко поклав панові Бродському руку на плече.

— Я його задушу, — криво усміхнувшись, процідив пан Бродський.

— То он як у шинкаря в кулаці опинилися мідні копійки! — схопився на ноги пан помічник комісара. — Залазити в душу людини — це чаклунство. За це спалюють на вогнищі.

— Ніяке це не чаклунство, — зупинив Антоніма пан Ковальський. — Це навіювання! Дуже небагато людей володіють таким даром небес.

— Дар небес? — усміхнувся пан Бродський. — Який же це дар, якщо у мене після цього страшенно болить голова. От якби спочатку випити вина або горілки і з’їсти соковитий шматок окосту... Тоді так! А зараз мені треба лягти й відпочити. І краще, щоб усі помовчали. Але якщо за півгодини не повернеться шинкар, я не зможу втримати в такому стані стражника.

Йонатан повернувся раніше в супроводі товстого єврея у скромній чорній одежі. Той глянув на в’язнів крізь ґрати дверей, а потім звернувся до Сірка:

— Ти підтверджуєш слова вашого славного козака Йонатана?

— І не лише я! — відповів Іван і багатозначно подивився на друзів по нещастю.

— Тоді домовились, — сказав товстун і, легко піднявши здоровенного татарина, поволік його вгору по сходах, попередньо закривши за Йонатаном ґратовані двері.

— І зараз мене ні про що не питайте! — суворо попередив Іван. — Уже скоро я вам все розповім і поясню, яка причина того всього, що з нами сталося.

— Ось і мені вже нестерпно хочеться почухати п’яти крізь чоботи, — цілком серйозно мовив пан Ковальський, але в’язні на це відповіли дружним сміхом.

Такого приниження ще ніколи в житті не зазнавав Амін-мурза. Так він думав учора вночі, повертаючись у караван-сарай єврея Алмона. Це годі й уявити, а вже розказати за чашкою міцної бузи своїм друзям і родичам у Криму — тим паче.

Цьому можна було дивуватися, але на галасливих і багатолюдних вулицях Стамбула ніхто й не думав поступатися дорогою знатному татарському мурзі і його воїнам. На вулицях торгували, майстрували сідла, гострили ножі, прали у величезних казанах одяг і тканину, в таких самих варили чорбу й плов. Одне слово, вулиця — працювала! І кожен, хто йшов по ній, мусив із повагою ставитися до чесного заробітку Стамбульця, який платив хоч і невеликий, але податок. Кожен квартал був зайнятий своїм ремеслом. Об’єднані цим ремеслом мешканці були однією сім’єю. І не приведи Аллах у гніві або через якусь іншу дурницю перекинути котел з їжею або розбити піраміду горщиків. Кривдника одразу схоплять, незалежно від його статусу й багатства. І можна не сумніватися, що каді[201] буде на боці тих, хто чесно працює і сплачує податок.

Ніхто особливо і не звертав уваги на мурзу та його воїнів, але мешканці Галати дуже виразно давали зрозуміти: іди, куди тобі треба, і нехай тут усе залишиться так, як і до твоєї появи. Насилу протиснувшись і нікого не зачепивши в стамбульському передмісті, мурза мусив добряче заплатити човнярам, щоб вони переправили воїнів через Золотий Ріг[202]. Ще гойдаючись на воді, Амін-мурза із захопленням оглядав міцні вежі й стіни султанського палацу. Над ними було видно зелені дерева і куполи будівель. Багато будівель у морі зелені! Як має бути там чудово, затишно й прохолодно!

Але Амін-мурза не зміг увійти навіть у першу браму, звану Бабі-Хумаюн[203]. Його зустрів якийсь дрібний службовець, який вислухав мурзу і... не почув. Він кілька разів відлучався, повертався і знову намагався збагнути, що потрібно цьому мурзі з Криму від самого султана! У той же час багато людей заходили і виходили з брами зі стурбованими обличчями. Декому навіть дозволяли заїздити верхи на коні — особливо пишно одягненим іноземцям та радникам падишаха.

Було вже далеко за полудень, коли Амін-мурза, проклявши свої руки, вручив цьому доглядачеві брами капшук зі сріблом. Той із нудним обличчям зважив срібло на руці й наказав чекати. З’явився він уже в перших сутінках, перед самим закриттям брами, і, посміхнувшись, повідомив, що справа татарського мурзи вже розглядається і йому потрібно прийти... гм... за три дні!

Голодний і спраглий Амін-мурза змушений був повернутися в караван-сарай з усвідомленням того, що кошелі зі срібними акче, які йому хан вручив на дорогу, вже закінчуються. Щоправда, було ще золото, але з особистих коштів мурзи. Та навіть цей запас не рятував Аміна-мурзу, якщо доведеться затриматися в дорогому Стамбулі ще на кілька днів. А потрібно було повернутися — і це теж коштувало немалих грошей.

Здавалося, все так просто — здивувати великого султана подарунком від великого кримського хана, почути від нього слова подяки, а може, й отримати нагороду. А все виявилося значно складнішим. Адже ще сотні таких, як він, бажали побачити Захисника всіх мусульман і вручити йому подарунок. Тож, як шепнули йому біля воріт, багато хто чекає місяцями і платить великі гроші, щоб пройти перші ворота і перший двір, який зветься Двором яничарів. З яничарами мурзі вже доводилося стикатися. Звістка про те, що доведеться проходити там, де службу несуть найбільш грізні й непередбачувані воїни світу, геть затьмарила радість від важливості доручення хана.

Але все це було вчора. А сьогодні зранку почалося щось геть незвичайне.

— Великий візир таємно завітає до нас у гості, — пошепки повідомив важливу звістку хлопчисько, який приніс воду для вмивання.

Від цієї звістки серце Аміна-мурзи спочатку зупинилося. А потім мало не вискочило з грудей. Ось вона — справедливість! Аллах побачив муки Аміна-мурзи і його приниження. Винні покарані, й сам Великий візир завітає в єврейський будинок, щоб зустрітися з послом кримського хана! Слід приготуватися до такої важливої і відповідальної зустрічі. Мурза зробив усе, щоб справити враження на високого гостя.

Вийшло геть сумно! Такого приниження ще ніколи в житті не відчував Амін-мурза.

Опівдні ворота внутрішнього дворика караван-сараю відчинилися і на площу в’їхало до двох десятків озброєних вершників. Вони стали по периметру двору з рушницями та списами наготові. Трохи згодом в оточенні трьох багато вбраних османів у двір в’їхав високоповажний гість. Господар караван-сараю, товстий єврей Алмон, привітав його глибоким поклоном і безліччю пишних слів. Аж тоді виступив з поклоном Амін-мурза. Після належного привітання він перейшов до головного:

— Повелитель Кримського ханства, незрівнянний і доблесний лев газавату хан Джанібек Гірей прислав мене, мурзу Аміна, для того, щоб потішити очі Великого султана славетним мечем його мертвого ворога, козацького гетьмана Конашевича, прозваного козаками Сагайдачним. Той полонений козак, що тримає меч, хранитель таємних слів зрадника й відступника від клятви Мехмеда Гірея, і ці слова...

Амін-мурза все уповільнював і уповільнював свою промову. Останні слова він ледве вимовив, а відтак із подивом вигукнув:

— Це ж він! Це Мехмед Гірей.

Великий Візир обернувся туди, куди вказувала тремтяча рука ханського посланця, і з дружнім сміхом і широко розставленими руками пішов назустріч... Мехмеду Гірею, який спускався з другого поверху караван-сараю.

— О! Мій дорогий друже Мехмеде! Я такий радий знову тебе побачити. Аллах дозволив цю радість моїм очам, моєму серцю і моїм обіймам.

— І я радий тебе бачити, друже моїх юних днів, Великий візире Мере Хусейне-пашо!

— О! Вже майже два роки, як я не Великий візир.

— Великий візир завжди буде Великим візиром!

Чоловіки в багатих шатах вклонилися один одному, а потім радісно обнялися.

— Не шкода було розлучатися з таким чудовим відпочинком на острові?

— Родос — це в’язниця. Невже ти цього не знав, мій дорогий друже? — награно здивувався Мехмед Гірей.

— Як же не знати, адже я тричі відвідував тебе у твоєму палаці.

— І все ж уточню! Палац цей — в’язниця для кримських ханів. І вона значно надійніша, ніж та, з якої витягнув мене ось цей чоловік!