Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 47)

— Здається, там справді нудно не буде, якщо вже я з вами туди подався! На гучний вигук Йонатана всі разом обернулися до нього, а потім разом вдячно вклонилися і... розсміялися так, що сполохані стражники своїми головами закрили сонячне світло.

Сонце ще не зазирнуло в шпарини для весел, коли почувся заклик муедзина[191] до першої обов’язкової ранкової молитви правовірних. Тут же почулися й інші протяжні наспіви. І незабаром Стамбул і його околиці накрило пронизливим багатоголосим співом.

І згадалася Іванові Сірку ніч два роки тому, коли в повній тиші козацькі чайки пропливали повз фортецю Румеліхісар[192]. Дозорні вже розгледіли на чорній воді ліс щогл і почули сплеск води, що стікала з ганчірок, якими були обмотані весла.

— Зараз гарматою сповістять султана і Стамбул про гостей, — із тихим сміхом тоді мовив Сагайда.

У тому морському поход і він був лише прославленим козаком, що поступився гетьманством спраглому до швидкої здобичі кошовому січовиків Бородавці. Бородавка повів у похід ще й тих козаків, яких ляхи назвали відписчиками, відмовивши їм у реєстровських привілеях. Сагайда вказав товариству, що цей похід призведе до великої війни з султаном. Але його не послухали. Товариство вже вирішило, що Петрові Конашевичу, який намагається домовитися з ляхами, годі гетьманувати. Але багатьом ученим головам Украйни та Речі Посполитої цей випадок нагадав сумну долю великого елліна Аристида. Дізнавшись про це, Конашевич-Сагайдачний довго сміявся, а потім відповів на здивований погляд свого брата і вихованця Івана:

— Випадок із тим елліном був дуже давно. Жив він в Афінах, найвільнішому з усіх міст у цілому світі. Для того, щоб ніхто не міг бути настільки сильним, щоб одноосібно правити містом, придумали афіняни таку процедуру як остракізм. Кожен охочий міг написати на черепку від горщика ім’я політика, який здавався йому занадто впливовим. Потім черепки передавалися старійшинам, і ті підраховували. Якщо хтось згадувався на остраконах більше шести тисяч разів, його виганяли з Афін на десять років. А той політик, Аристид, був дуже справедливим чоловіком. Про це філософ Плутарх і залишив ось таку розповідь. Коли надписували черепки, якийсь неосвічений селянин простягнув Аристиду — першому, хто трапився йому назустріч, — черепок і попросив написати ім’я Аристида. Той здивувався і запитав, чи не образив його, бува, той Аристид. «Ні, — відповів селянин, — я навіть не знаю цієї людини, але мені набридло чути на кожному кроці „справедливий“ та „справедливий“!..» Аристид нічого не відповів, написав своє ім’я і повернув черепок. Ось і зі мною так сталося. Скільки важливого я зробив для козацтва, особливо для січовиків, — і ось вона, подяка: ми сидимо за веслом, а не обдумуємо план нападу на Стамбул. Думають інші... Але й ми з тобою дуже і дуже корисним і важливим будемо зайняті, поки наші брати плюндруватимуть місто. І все ж шкода, що тобі, Іване, не вдасться почути найкращий в ісламському світі, якщо так можна сказати, не образивши почуттів мусульман, хор муедзинів. Адже в Стамбулі та його околицях безліч мечетей і ще більше мінаретів. Кожна мечеть воліє мати гучноголосого муедзина — такого, яким був абіссінець Білял ібн Рабах. У нього був голос надзвичайної сили, який було чути по всій Медині! І ще одна дуже важлива річ муедзина — мелодійність голосу. Потрібно вміти слова запрошення до молитви так заспівати, щоб радість душі відкрилася разом з очима віруючих! Такого навчають з дитинства. Добре, якщо батько передає синові свій хист і своє бажання служити їхньому Аллаху. Чував я й інше. Якщо до сили голосу і його краси додати ще й сліпоту муедзина — це буде найправильніше. Ти ще побачиш мінарети. Це високі й вузькі вежі. А сліпий муедзин, піднімаючись на мінарет, не бачить, що відбувається у дворах і хатах жителів — і, зокрема, жінок. А жінка для бусурманів — особлива... Якось потім розповім...

Небагато брат Сагайда встиг розповісти про жінок східного світу. Та й у своїй книзі він лише кілька разів про жінок згадав. Адже жив він у час чоловіків, їхнього верховенства завжди й у всьому. А жінка — лише об’єкт бажання, а в згоді з вірою — джерело нового життя. Тож народжувати має часто. А між пологами — багато працювати в господарстві. Є, звісно, жінки, здатні поставити себе нарівні з чоловіками. Але то особливі жінки, у більшість із яких часто й надовго вселяється диявол. У Європі таких спалювали привселюдно. До таких особливих належала й Анастасія, вінчана дружина гетьмана Конашевича. Не боявся Петро ні чорта, ні диявола. Не боявся й дружини. Але все ж тримався від неї з кожним роком усе далі — і все ближче до козаків.

А щодо книги... Не закінчив її начитувати брат Сагайда. Помер, коли дійшло до тих сторінок, у яких розповідав про те, як засмутився, що багато не встиг, але у нього, при смерті, є надія... На останніх словах гетьман пильно подивився на брата Івана, потім тяжко зітхнув і мовив:

— Я не можу опиратися твоєму задуму. Йду я. А ти далі підеш і діло моє підтримаєш. Молодий ти, але багато чого вже побачив і зробив. А клятва твоя... Не повинно бути так. Це ти сам зрозумієш або тобі пояснять наші брати. Але я допоможу тобі, бо в тому твоєму поході бачу користь для народу руського, віри православної і землі нашої багатостраждальної. Говорили ми про твій особистий похід, і багато що про нього я побачив... Побачив, але не все тобі сказав. А що в ньому найважливіше — це ти сам зрозумієш. У це я вірю, бо в тобі частка душі нашого великого брата Хора! Вона підкаже... Неодмінно!

Коли священик прикрив очі померлого гетьмана, Іван Сірко тихенько відійшов і взявся непомітно шукати ту книгу, в яку стільки праці своєї каліграфічної вклав. Книгу, яка повинна була стати настановою тим, хто боротиметься за народ, віру і землю Украйни. А самому Іванові — нагадуванням і застереженням від помилок та оман.

Не знайшов... Точніше, в дальньому кутку печі відшукав золу і клаптик знайомого паперу. Чистий кут без завитків Іванових. Чи була ця зола тією книгою, чи ні — так і не зрозумів Іван Сірко, той, кому повинно було бути передано таємне і святе за правом братерства й наступництва...

...І справді цікаво співають ці бусурманські муедзини. Як під таке можна не прокинутися! Забігали по дошках палуби над головою босі п’яти матросів. Почулося крехтання, стогін і кашель трьох старих купців із Кафи, які ніяк не передадуть до рук синів своє прибуткове ремесло. Знайомим пружинистим кроком пройшовся Амін-мурза. За ним, вигинаючи дошки, пішли четверо вартових. Незабаром усе заспокоїлося на палубі, й тоді пролунав голос молитви капудана-паші[193].

Подумавши про нього, Іван стиснув кулаки. Зараз вони в міцних залізних кайданах, — але прийде час, і пошкодує цей чоловік із пикою шаленої лисиці про те, що наказав прикувати бранців хана до весел, щоб даремно не їли його помиї, та ще й усипати їм канчуків, змочених у морській воді, — про всякий випадок. Адже це козаки, друзі яких, а може, й вони самі торік спалили дві його галери.

Порядки на галері — це вічні приниження і тортури. Аж доки бранець не побачить перед собою апостола Петра, який гримить ключами, і покірно простягає йому руки, а тоді підноситься разом із ним душею в небо, залишивши на клятій лаві понівечене тіло. Так воно хилитиметься на весло аж до ранку, вже не відчуваючи кайдану на лівій нозі й тієї довжелезної залізної змії, що тягнеться вздовж усього галерного трюму, сковуючи ряд таких самих нещасних веслярів.

Найжорстокіші покарання, страшна перевтома при веслуванні, огидна їжа й вода, спека і холод, подертий одяг і грона паразитів на тілі. І так день за днем.

П’ятьом полоненим хана ще неймовірно пощастило. Вони лише кілька днів будуть на веслах. Цій п’ятірці козаків неодмінно відрубають голови, так сказав помічник капудана-паші, одноокий Таркур. Їм навіть не пов’язали на шию обов’язковий шматок коркового дерева. Цей кляп повинні засунути в рот галерники, щойно прозвучить команда «На весла!» Під час веслування будь-які розмови суворо заборонені. Тільки коли доводиться гребти більше восьми годин, дозволяють витягти кляп. Тоді до рота каторжникам кладуть шматочки хліба, змочені вином. Це має запобігти непритомності, але запобігає не завжди. І так щодня. Рік за роком, поки Всевишній не зглянеться й не пришле апостола Петра.

Але буває набагато гірше. Галерник сам укорочує собі життя, вигадавши якийсь хитромудрий спосіб. І тоді озвірілі через втрату раба наглядачі карають сусідів самогубця, які не побачили або схвалили тяжкий гріх. Карають так жорстоко, що це пам’ятають усі й передають кожному, хто спускається в це пекло.

Вказали на те й Іванові. Його місце — місце самогубці. На такій лаві швидше божеволіють. Але цього не трапиться з Іваном. Він тільки міцніше стиснув губи, коли прочитав на лаві: «Богдане, прости. Бичик». Остання буква так і не закінчена. Не витерпів той Бичик страждань і докорів сумління. І себе занапастив, і Богдана не врятував.

Дужі брати Звані і пан Дзевульський гідно пережили плавання. Значно тяжче було Йонатану, хоча за нього частіше гріб, сидячи на одній лаві з ним, пан Дзевульський.

Замовкли муедзини на берегах по обидва боки Босфору, невдовзі замовк і капудан-паша, видно, із задоволенням виконавши обов’язки імама[194]. Палубні хлопчики рознесли галерникам сухі коржі й воду.