Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 46)

Увечері в тісну нору — із заґратованими дверима на стелі — спустили дерев’яний короб із п’ятьма мисками рідкої вівсяної каші, трьома великими коржами і глечиком з водою. Брати Звані одразу ж заволоділи вмістом короба і накинулися на їжу, розділивши її тільки з паном Дзевульським.

Уже майже доївши руками свою кашу, пан Бродський несподівано подобрішав і кинув шматок коржа Йонатану.

— Це не від серця і душі. Це тобі за мій живіт. Голодував він два дні й мучив мене. Та щойно я побачив, який із тебе вийшов відважний козак, він весь аж затрусився від реготу. Ось тільки каша його й заспокоїла. А чуб! Це ж... — І пан Бродський знову залився сміхом.

— Перший жид-козак на моїй пам’яті, — наминаючи кашу, зауважив пан Дзевульський.

— Та й у тебе, ляше, комічний вигляд. Немов тільки вчора записали тебе в курінь на Січі, — зауважив пан Ковальський. — Героїчний у нашого шинкаря вигляд. Нічого не скажеш. Але дарма ви, брате Званий і пане Дзевульський, так потішаєтесь. Бачив я в походах козаків-іудеїв. Хоробрі воїни і добрі товариші. Один із них мене навіть урятував, коли... Але про це якось іншим разом. Ось візьми... Як тебе там?

— Йонатан, — зі сльозами вдячності на очах узяв миску з кашею шинкар.

— А що з цим? — кивнув на Івана пан Бродський.

Не сказав пан Ковальський. Відійшов сердито в інший кут і почав вибирати кашу шматочком коржа.

— То так і буде!

Пан Бродський кашу з п’ятої миски розділив на трьох, частину перелив собі, другу — братові Званому, а третю — ляхові. Навіть води пошкодували для того, хто зрадив їх, а ще козаків, покійного гетьмана, але що більш сумно — свою землю і православну віру. Ні про що не хотілося говорити. Кожен із братів Званих і пан помічник комісара тяжко переживали все, що з ними трапилося.

Особливо гірко стало після того, як пан Бродський нагадав розмову під Києвом, у якій пан Ковальський наврочив поїздку до Стамбула.

— ...Так ми і до твого Єгипту доберемося, — сказав він, коли почув слова Аміна-мурзи ввечері того клятого дня, коли дурень (тепер мали повне право так величати козака Сірка) Іван вихвалявся мечем перед ханом, але не тим, до якого так довго і хитро прагнув.

Почувши ті слова, милостиво всміхнувся мурза.

— Ви мені до смерті будете вдячні за те, що я просив великого хана не віддавати вас катові. Навіщо ви мені в дорозі з поламаними кістками і всі в крові? Такі ви й султанові не будете до вподоби. Він любить, коли його кати не лінуються, а мають роботу. А Іван повинен бути двічі мені вдячний. Я знаю таких, як ти, козаче. Помрете під тортурами, а не скажете не тій людині, якій адресоване послання, що додається до печатки. Ти б наполягав — і хан не поступився б. Так і здох би. Але ще поживеш, доки султан тебе не побачить. І твій меч буде йому цікавий. І ти йому скажеш, що волів переказати тій собаці Мехмеду гетьман, якому чорти в пеклі п’яти вогнем гріють.

...Два дні вже не розмовляють з Іваном і навіть не дивляться в його бік брати Звані й лях Антонім. На коротких привалах пан Бродський двічі вибивав із його рук глечик з водою. Бити, звісно, не зважилися, пам’ятаючи зв’язаних у степу «вовків». А ось тепер кашу відібрали.

І дивна річ! Потонув у своїй глибоченній печалі козак Сірко. Голови не піднімає, ні на що не відгукується. Ніби помер чоловік. Знищені всі його надії. Не виконав він доручення покійного гетьмана, а тепер ще везуть на муки й смерть до самого Стамбула. Ба більше: разом із ним на муки й смерть везуть людей, які нічим не завинили. Хіба тільки тим, що вони люди честі й корилися волі свого благодійника. А що стосується шинкаря, то тут просто непорозуміння. Непорозуміння, яке вартуватиме йому життя.

Знає про це Йонатан, але вже не ридає і не молиться пошепки своєму богові. Смиренним як ягня став. Навіть коли цирульник і варта корчилися від сміху, спостерігаючи за тим, як він перевтілюється в грізного козака, Йонатан лише загадково усміхався. А чому? Не казав сам. Та й ніхто тим не цікавився.

І ось, після дводенного голоду поглинаючи шматок твердого коржа, шинкар несподівано розсміявся. Від того сміху брати Звані аж на ноги схопилися, а Антонім співчутливо зітхнув.

— Що таке? — лагідно запитав пан Бродський.

— Може... Як тебе... Ага, Йонатан... Ти трохи той... Здурів? Та не пора ще. До Стамбула два дні плисти. А там стільки ще до тортур... Поживемо ще, — навіть посміхнувся шинкареві пан Ковальський.

Але тільки насміявшись відповів київський шинкар:

— Великі ви воїни і хоробрі люди, панове мої добрі. І великої честі. Такої великої, що заради неї пішли в землі чужі. І тепер готові голови свої скласти на потіху султанові. Розумні голови. Ох і розумні! Але я хочу запитати ці голови...

І замовк. Не витримав першим пан Ковальський:

— Та питай уже.

— Гаразд, кажи. Я відповім, — змилостивився й пан Бродський.

Позітхав Йонатан і не став більше мучити:

— Ох і важка від сумних думок стала моя голівонька. Сто разів уже побачив її в крові на бруківці стамбульської площі. Але коли цирульник торкнувся своєю бритвою моєї голови, раптом спорожніла вона від жаху. І що найдивніше?

І знову замовк.

— Може, у вухо йому дати? Так швидше буде, — запитав у пана Ковальського пан Бродський.

— Не впевнений, — знизав плечима той.

— Не треба у вухо, — замахав руками шинкар. — Цікава думка раптом оселилася в тій порожній голові. І знаєте яка?

Пан Бродський рішуче ступив до того, хто знайшов іще одне запитання.

— А думка така, — зупинив його за півкроку Йонатан. — З діда-прадіда мій рід веде торгові справи біля Львівської брами Києва. І я трохи знаю, що й по чому. Ото й задумався: скільки потрібно золота, щоб навантажити дві величезні мажі дорогими стрілами? Адже київські зброярі — великі майстри. Вони роблять найкращі стріли, тому й дорого за них беруть. Але щоб виготовити стільки стріл, потрібно багато часу. Це і заліза накувати, і деревини вистругати, і пір’я наскубати, і все правильно скласти, щоб стріла була в рівновазі й не надто вібрувала в польоті.

— І що? — вирішив поквапити шинкаря пан Дзевульський.

— А те, що ці стріли замовляли ще із зими. Якщо не раніше. І при замовленні давали завдаток. А потім і решту грошей. Себто хтось це придумав і оплатив. Якщо це Іван, як він стверджує, — то звідки у звичайного козака стільки грошей? Та й хто з гільдії майстрів його послухається? Хто він для них? Ну, козак зі славним чубом, але ж іще геть молодий, я б сказав, надто вже юний козак. Отже, хтось більш поважний домовлявся зі зброярами, щоб ті зробили це таємно від польських урядовців. Тому що ляхи суворо наглядають за роботою зброярів. Правду кажу, пане Дзевульський?

Той лише кивнув.

— Ось бачите! І знову ж: хто міг змусити чумаків везти на землю ворога в подарунок зброю? Нехай чумаки не знали, але отаман мусив знати. Адже він перед виходом мажі перевіряє. І Тадеєві пальця в рот не покладеш. Якщо дав згоду, то знав, кому й чому. Зрештою, до Івана він ставився з пошаною, як і ті четверо січовиків. Виходить, не простий собі козачок Іван Сірко, однак і йому самому все це не під силу. А якщо той, хто міг це зробити або допомогти зробити, — розумний і багатий чолов’яга, то дуже сумнівно, щоб він не знав, що Мехмед Гірей уже не хан Криму, що він уже в темниці багато місяців. Як такого не знати? Адже це навіть панові Бродському відомо. Чому б не розпитати його? Не розпитали... От і питання: а чи не затіяли все це для того, щоб волею хана відправити декого у Стамбул? І не просто так, а на очі самого султана? З мечем і посланням до нього?! Ось тільки про те, а що ж далі, я все не можу здогадатися. Якщо це така хитрість, то навіть моя голова розгадати її не годна. А в мене голова київського шинкаря!

І Йонатан розвів руками, заледве не проливши свою кашу.

Увесь час, доки шинкар ділився своїми думками, ніхто й не торкався їжі. А коли той закінчив, пан Ковальський узяв порожню миску і вділив зі своєї половину каші. Туди ж доклав зі своєї пайки і пан Бродський. А відтак уклав ту миску в руки Іванові, додавши зверху частину коржа.

— Може, хочеш щось сказати?

Іван Сірко усміхнувся:

— Надто вже ти незвичний без бороди, пане Бродський. А бородою шрам на вилиці приховував? Із таким шрамом нелегко серед людей сховатися.

— Як і з плямою під губою, — усміхнувся у відповідь пан Бродський. — Скажеш, що ми забули в Стамбулі? Востаннє я там був чотири роки тому разом із Сагайдою.

— І я там був тоді ж. Тільки мене ти тоді не помітив. Я малий ще був — лише чотирнадцять рочків. У такі роки джура ще не воїн. І гине таких недосвідчених козачків багато. Хто за ними у бою приглядає? Живий залишиться — значить, до нового бою житиме. А якщо вже до вісімнадцяти років дожив у походах, — отже, буде козаком і вірним товаришем. І пізніше був я в тому Стамбулі...

— Судячи з твоєї чуприни, ти вже давно козак, — втрутився в розмову пан Ковальський. — Але все ж нам цікаво: за яким лях... тьху... м’ясом ми в пашу до лева ліземо?

Іван Сірко довго зітхав і хитав головою, а потім зізнався:

— Якщо я вам це скажу, ви захочете мене тут-таки придушити...

— Я вже хочу це зробити! — вигукнув пан Бродський.

— А мені чомусь здається, що в Стамбулі він нам подякує і звільнить від клятви, — тихо промовив пан Ковальський.

— І мені там справа знайдеться, — загадково мовив пан помічник комісара.