Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 45)

Невдовзі одноманітний трав’яний степ змінився заростями низькорослих чагарників — шибляку, де переважали кизил і колюче держидерево. Крім шибляку, невеликі ділянки були зайняті низькоствольними дубками.

— А в горах солодко очам і диханню, — наступного дня, побачивши сині обриси гір, сказав Амін-мурза. — Дихається так легко і так хочеться ще більше набрати повітря в груди, ніби п’єш кумис і не можеш напитися. Ось побачиш, козаче, які там дерева й кущі. Від них віє ароматом мускусу. Там є і миртові, й мастикові дерева. Але їх часто рубають і палять, а казали люди похилого віку, що ту деревину охоче купували франки[178] для своїх потреб. Коли горять дрова з тих дерев, аромат п’янкий. А які там ліси! О-о-о! Є в горах і печери. А в печерах — величезні кошари, туди заганяють від негоди величезні стада овець та іншої корисної живності. Ось побачиш!

Ще наступного дня мурза вислухав свого посланця і повідомив:

— Добрі новини. Хан зараз віддається солодкому відпочинку на Яш-Дазі[179]. Туди й підемо. То невисокі гори. Твої воли, Іване, не втомляться везти ханські подарунки. Там є палаци беїв із ролу Яшлав. Вони прекрасні й прохолодні навіть у дуже спекотний день.

Незабаром на дорозі, що тяглася вгору, караван зустрів двох вершників в однакових червоних халатах, вишитих сріблом.

— Це хан-кулу. Раби хана. Вони проведуть нас. Сам хан побажав на якийсь час відволіктися від важливих справ через обставини, про які ми дізнаємося.

Але того дня хан не прийняв подарунків, бо в правителя роду Яшлав народився син. З такої радісної нагоди всім гостям, у тому числі й Аміну-мурзі та його супутникам, прислали м’яса і безліч солодощів. А ще міцного і солодкого вина. Скуштувавши його на честь батька новонародженого, мурза аж розплакався.

— Не згасне у віках славний рід Яшлав. Мені сказали, що сам хазорет падишах та іскандер наших днів великий хан, згідно Сунні пророка Мухаммада (нехай благословить його Всевишній!), одразу після народження немовляти прочитав азан[180] в його праве вухо, а в ліве — ікамат![181]

За годину гостям прийшли прислужитися невільники Тімурша, Яшарша, Баізбай, Колечбай і Лячин. Вони подавали страви, грали на музичних інструментах і співали. Пізно вночі, коли гості відпустили їх, невільники повечеряли залишками і, зібравшись у коло, почали тихо наспівувати русинських пісень. Але ні Іван, ні його супутники до них так і не підійшли.

Опівдні наступного дня Амін-мурза із солодкою усмішкою на устах сказав:

— Вам прислали належний одяг. Гарненько відмийте свій смердючий дьоготь. За годину великий хан прийме ваші дари!

Усі, хто супроводжував Івана, тяжко зітхнули. А сам він, здається, розправив крила, готуючись до якоїсь важливої події.

І ось в оголошений час гості з країни кяфірів підходили до розкішного намету в тіні високих дерев. Наближені хана у святковому одязі бордового, зеленого і фіолетового кольорів, багато прикрашеному золотим шиттям і тасьмою, з поясами із тканини щерт, оздобленими срібними пряжками[182], у ковпаках, розцяцькованих золотими монетами й перлами, у жовтих і червоних сап’янових чоботах виглядали бідно на тлі сліпучого золотого халата свого очільника.

Тричі поклонившись і ставши на коліна, Амін-мурза відтак припав до ханового вуха і щось швидко сказав. Хан хитнув головою, і тоді мурза покликав Івана. Але рослі охоронці хана не допустили козака ближче, ніж за десять кроків. Вони побачили в руках Івана предмет, загорнутий у червоний шовк, що своїм обрисом нагадував величезний меч.

— Що у тебе там? — велично запитав хан русинською мовою. Видно, і в нього з молоком руської годувальниці увійшла потреба знати мову рабів.

Іван відкрив шовк і на витягнутих руках простягнув меч.

Усі гості, які супроводжували Сірка, стиха загомоніли. Тільки пан Дзевульський не витримав і рвонув уперед. Але його міцно схопили і втримали брати Звані.

— Мовчи і не смикайся, ляше. Нам це теж не подобається. Але ми повинні коритися волі гетьмана, яку виконує цей божевільний козак, — прошепотів пан Ковальський.

— Мені це так цікаво, що готовий п’яти через чоботи почухати! — всміхнувся на те пан Бродський.

— Це зрада і короля Речі Посполитої, і козаків покійного гетьмана, — процідив крізь зуби пан помічник комісара.

Не звертаючи на гамір за своєю спиною ані найменшої уваги, Іван Сірко вигукнув:

— Це меч покійного великого гетьмана Петра Конашевича, більш відомого великому ханові як Сагайдачний!

— Знаю це ім’я. Я молив Аллаха, щоб людина з цим ім’ям якомога швидше постала на Його суді, — усміхнувся хан.

— Тобі так само відомо, великий хане, що в козаків Оз є звичай. Важливі слова вони не довіряють ні паперу, ні пергаменту, ні папірусу. Ці слова передаються через посланця. Цей посланець від покійного гетьмана — я! І щоб ні ти, ні хто інший не засумнівався в тому, що я передам саме його слова, великий гетьман велів мені показати тобі цей меч як його особисту печатку на тому документі, який буде переданий моїми вустами.

— Дайте мені його, — велів владика Криму, й Амін-мурза з поклоном узяв у Івана меч гетьмана Конашевича-Сагайдачного, став на коліна перед ханом і підніс реліквію до його очей.

Після тривалого мовчання хан хитнув головою і мовив:

— Мені відомо про цей меч. Без сумніву, це саме той, що був подарований гетьманові королевичем Владиславом у дні тимчасової печалі Аллаха після Хотинської битви. Саме таким його мені й описували віддані падишаху люди. Я приймаю за печать покійного гетьмана цей меч. Тепер говори те, що бажав мені передати Петро, син Конона.

— Те, що я маю передати, великий хане Мехмеде Гірею, сину великого хана Саадета Гірея, повинен почути тільки ти. І тому найнижче прошу...

— Це не хан Мехмед Гірей! — раптом вигукнув пан Бродський. — Я півроку провів з ним у темниці, й мене не обдуриш!

Одразу ж десятки списів охорони і десятки шабель гостей хана націлилися в груди Іванові і його супутникам.

— Не хан Мехмед Гірей... — голос Сірка затремтів, і він опустив голову.

— Перед твоїми очима, мерзенний ґяуре, великий хан Джанібек Гірей! Хай триває вічно його бажане Аллаху незрівнянне життя. Він єдиний угодний Аллаху владика Криму та земель його рабів русинів, ляхів і московитів, — урочисто вимовив Амін-мурза.

— Саме Аллаху ти клявся, мурзо, доставити мене і мої подарунки до хана Мехмеда Гірея, — обурився Іван Сірко.

— І він свого слова дотримує! — розсміявся хан Джанібек Гірей, а за ним і всі його вірнопіддані, так само вигодувані або виховані жінками з народів-рабів великого хана.

Розділ сьомий

— ...Улуг Йортнінг, ве Техти Кириінінг, вє Дешти Кипчак, улуг хани![183] — вигукнув Амін-мурза і додав мовою урусів: — Така воля унікальної перлини султанату, вершника, подібного до Сама, Рустема і Есфендіяра на полі брані Газі, хана Джанібека Гірея, сина Шакая Мубарека Гірея.

Присутні вклонилися волі «унікальної перлини». Амін-мурза глянув на схилені чалми і вже витягнуті зі скринь з нагоди спекотного дня тах’ї[184]. Потім дихнув на чималий камінь, вправлений у масивний юзюк[185], подарунок великого хана, і, щось приємне бурмочучи, пішов собі.

— Навіщо такі витрати? — зітхнув головний доглядач взуттєвого базару благодатного міста Кафа товстун Камбас-ага. — І якої він думки про себе, цей татарський мурзик? Фортеця Кафа, порт і місто — під управлінням сонцесяйного султана!

Одразу ж до його вуха припав сухорлявий помічник:

— Ти ж чув, поважний Камбасе-аго, що волю татарського хана ствердив наш незрівнянний кафанський паша! Тож...

Помічник багатозначно розвів руками і низько вклонився.

— Гаразд. Нехай так і буде, — позіхнувши, погодився ага і поспішив у тінь чайхани, залишивши свого худого помічника виконувати завдання.

Після того як сферичний зад Камбаса-аги зник за залізними ґратами дверей, помічник узявся до роботи: почав роздавати накази цирульнику, хамамнику[186], вірменському торговцю одягом і взуттям Багдасару, зад якого був не менш розкішним, ніжу Камбаса-аги, і, звісно, похмурому доглядачу Балату, батіг якого відчули на власній шкурі тисячі рабів, що були продані на території взуттєвого базару Кафи — найбільшого базару з продажу невільників із земель Кяфіристану.

— Слухайте і виконуйте! Ці козаки повинні постати перед очима великого падишаха славетних осман приниженими негідниками. Такими, якими вони і є! Але це не означає, що очі незрівнянного нашого повелителя, його ніс і вуха мають потерпати через цих ґяурів. Усіх чотирьох слід віддраїти від їхньої чорної землі...

— Слухаю і корюся, — вклонився хамамник.

— ...Цьому — бороду зголити. Не пам’ятаю я озу казиків із бородами. Це ті, з берегів Тана[187], полюбляють вошей у бороді шукати, а в цього повинні бути вуса. Отакі!..

— Як вийде... — почав було цирульник, але відразу стулив пельку.

Помічник головного наглядача навіть голови не повернув — лише хитнув пальцем і продовжив:

— Цей, із плямою під губою... Ох і собача морда! Справжній чортів козак. Та й чуб знатний. Точнісінько як у яничарського аги. Нехай так і буде. А це що в нас? Очам не вірю! Пика, як у караїмів[188], але ще огидніша. Бачив таких у порту Галати[189]. Ти жид?

Йонатан приречено кивнув.

— І який із жида козак? Не знаєш? І я не знаю. А маєш бути козаком, якщо сказано, що п’ятеро повинні постати перед нашим падишахом. Добре, що волосся довге. Поголити і залишити жмут. Зійде за козацький чуб. Вуса... Хай як є. Так, а цей? Міцний козак! Справжній! Ось тільки де твій чуб, га, козаче? Мовчиш? То й добре. Кучерики ці чорні зрізати, поголити. І, звісно, залишити чуб, який вийде. Гаразд. Що ще?.. Собака ти, Багдасаре. Мовчиш, і я мало не забув. У тебе гори козацького одягу. Знаю, що скуповуєш і платиш, як за лахміття. Тож порийся у своїх горах і одягни цих козаків як слід, але без надмірностей! А ти, Балате, за всім простеж. Не шкодуй цих ґяурів, якщо треба — карай, але щоб дожили до Стамбула і самі дійшли до брами Топкапи[190]. А я... Піду ляжу. Ця спека сушить і без того висохле в роботі моє тіло.