Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 36)
— Що ж, і він людина. Як кажуть деякі. І йому, і тобі допоможу. А гріш беру не через жадібність, а за науку мою, роботу і горілку. Чумаки в дорозі горілки не п’ють. Такий у нас звичай. І в карти ми не граємо. А то за картами, та ще й при горілці можна й чумачку[146] програти. Співай пісні, грай на сопілці, прикрашай мажу різьбленням, поліруй ножем роги волам... Це так! А за карти і горілку отаман на перший раз насварить, а потім і батога дасть. А може й вигнати всю твою батову[147]. А потім думай, чи додому вертатися, чи самому до Криму йти. Не пам’ятаю нікого, хто б туди або туди сам, без валки дістався...
— Швидше, чумаче, — крізь зуби процідив пан Дзевульський.
— Можна й швидше, — погодився Ничипір.
Спочатку він налив у бляшані кухлі горілки з полин-травою та жаром від багаття. На живіт Антоніму поставив гарячий казанок, а шинкаря поклав біля пригаслого вогнища. Під ранок знову дав горілки, розмішавши в ній жменю пороху. І — диво! Болі поступово стихли, а до обіду взагалі припинилися. Слід було подякувати чумакові, але того прорвало: чи то з нудьги, чи завдяки отриманому золоту тепер він безперестанку розважав бранців. То грав на своїй жалісливій сопілці, то співав сумних чумацьких пісень, то заводив довгі монологи.
— У степах ні стежки, ні сліду. Це як на морі. Бував я у тому мокрому степу. І на морі, й у степу вибрати свій шлях можна: вдень за сонцем та за могилами, а вночі за зірками, вітрами й ріками... А скільки дум передумаєш... А на сопілці граєш, граєш... Та так награєшся, що губи як у крячки стають. Е-ге-ге-е-е-ей! Не журись, Розваго! Розвага — то отой віл ліворуч. Зазвичай чумаки в запряг беруть сірих волів, і таких, щоб роги були на три лікті, та ще й кінці загнуті. А цей чорний! Ніколи б його не пустили у валку — але! Це не простий собі чорний віл, у нього на лобі біла цятка! Такий віл особливий. Він усім волам знахар. Усяку хвору худобу підведе куди слід: чи до трави якоїсь, чи до води живої, чи до глини цілющої. Тільки в мене такий красень є! Тому й пошана до мене з боку отамана та братів-чумаків особлива!
Зазвичай пан Дзевульський не підтримував тих балачок. А з шинкарем Ничипір волів не знатися. Після довгої мовчанки чумак зненацька починав співати.
Йому підспівували сусіди або й уся валка. Наспівавшись досхочу, Ничипір грав на сопілці. А коли набридали й ці розваги, знов розмовляв сам до себе.
— ...То наука від старих чумаків, яку ті від ще старіших узяли. Соняшниця — дрібниці. Я можу й лихоманку зняти! Лихоманки є всякі: одні бояться молитви, інші ладану, треті горілки. Ту горілку потрібно настояти на степовому хмелі. Добре ще пожувати шкаралупу освячених крашанок. І обкурити людину ладаном. Ну й тютюн підійде. А ось від наврочення допомагає, якщо бризнути холодною водою за спину, потім випити горілки і накритися кожухом. Горілка з подорожником і березовими бруньками — від порізів. Умить кров зупиняється...
І знову «ті-тю, ті-тю, ті-тю» — скриплять чумацькі мажі. Тричі на день треба брати квача та з мазниці[148] вимазувати колеса й осі дьогтем. Не змажеш — згорять осі, а де їх шукати в степу? Ось і роблять зупинку чумаки. Беруть важливий для змащування пристрій — важіль та підпору, піднімають мажу, знімають колесо і мажуть.
Трохи відпочинуть — і знову в дорогу. І знову Ничипір каже свої байки.
— Колись давно, коли тільки почали їздити в Крим по сіль і на Дон по оселедці волами, жила у нашій Гребінці сім’я чумаків. З діда-прадіда чумакували. Дід передавав свою науку батькові, батько — синові. Але не повернувся з чумакування батько. Довелося старому знову вирушати в дорогу: онук ще малий був. Минув рік, другий. Геть ослаб старий — треба онука в чумаки споряджати. Попросив отамана приглянути за малим і науки чумацької повчити. Погодився на те отаман. Спорадили молодого чумака. Стали прощатися. Бабуся попросила хустку привезти їй, мати — спідницю, сестра — нові стрічки й сережки. Лише дід нічого не просив.
«Що ж вам, дідусю, привезти, якого гостинця?» — запитав онук. Подумав старий і каже:
«Привези мені тих шматочків хліба, які залишатимуться після обіду або вечері. Не викидай їх, не згодовуй волам, а висушуй на возі й складай ось у цю сумку».
«Та що ви, дідусю, навіщо вам ті шматочки? Хвалити Бога, хліба в цьому році урожай добрий, є що їсти».
«Ні, онучку, хочу тих шматочків, які пропахлі степовим вітром, сушені на південному сонці. З’їм — і ніби в тих краях побуваю».
«Добре, дідусю», — відповів онук.
Уклонився старому, рідним і поїхав. Щасливою була перша подорож молодого чумака. Засмаглий, змужнілий і начебто вищий на зріст повертав він воли до двору. Дід ворота відчинив, низько вклонився юному чумаку. Знявши шапки, цілувалися. Чумаки хвалили юнака, і отаман теж. Коли розпрягли воли і зайшли в дім, розв’язав молодий чумак свій мішок і почав діставати подарунки. І хустку, і спідницю, і стрічки, і сережки — все привіз, як замовляли.
«А ось вам, дідусю, не привіз я вашого гостинця. Зібрав тих шматочків, ще туди їдучи, цілу сумку, а на зворотному шляху не стало в мене хліба. Довелося брати потроху гостинці — так і розійшлися, останній шматочок ще вчора з’їв. Я вже наступного разу привезу».
Усміхнувся старий у сиві вуса.
«Не потрібні мені ті шматочки. Про тебе дбав, щоб було з чим додому доїхати. Для тебе я ті шматочки готував, тобі вони й дісталися. Тож і я не обділений. Бережи і надалі так святий хліб, тому що він — усьому голова».
Не простий той шлях — у чумацтво. Не прості ті люди — чумаки!
— Отаке буває. А ще хочу сказати...
Але тут чумак замовк і навіть підвівся на свою лавку.
— Що за диво таке?
Ці слова змусили пана Дзевульського так само звестися і глянути туди, куди були спрямовані погляди Ничипора та інших чумаків.
І було чому здивуватися.
На невеликій височині, яку можна назвати старовинною могилою, кроків за п’ятдесят праворуч від валки вершник на каурій конячині скакав через мотузку. Нічого б у тому не було дивного, якби та мотузка була натягнута між двох кілків. Але була вона в руках вершника, і він, сидячи в сідлі, дугою посилав її до ніг свого коня, а той, відчуваючи її наближення, перестрибував через неї передніми, а потім і задніми ногами. І так раз по раз.
Наскакавшись, вершник відкинув на руки татарчукові, що стояв поруч, ту мотузку, в якій вгадувався волосяний аркан, а сам спритно зіскочив на траву. Відбігши зо два десятки кроків, вершник підняв руку — і... Знову диво! Кінь ліг на живіт і став до нього повзти. Ну чисто як собака! То передні ноги висуне, а задніми просувається, то задні витягне і на передніх рухається. А потім побіг за своїм вершником, як собачка ласкавий. То передом, то задком. То по кривій, а то й навскоси. А потім вершник упав, наче поранений, а кінь ліг поряд — і не встав, доки господар не перекотився в сідло.
— Ніколи такого не бачив! — захоплено вигукнув пан Дзевульський. — Славний вишкіл!
— То велика козацька наука, — гордо сказав Ничипір. — Щоб так коня вивчити, його потрібно з року від народження щоранку виводити й купати в росі, спати з ним і все йому про все розповідати, як мамка немовляті. То велика праця і велике бажання — виростити собі друга. Такий кінь дорогого коштує! І що ж він робить?
І справді, що цей вершник таке вирішив? Підвів свого неймовірного коня до татарина і передав у його руки вуздечку. Після кількох слів татарин скочив у сідло і під здивованими поглядами чумаків швидко зник за могилою. А вершник провів поглядом свого коня, махнув рукою і, обернувшись, попрямував до чумацької валки.
— О! Єзус Марія! — із подивом вигукнув пан помічник комісара. — Мені здається... Та це він! Той дурень, якого пан Ружинський убив кулею. Точно він! І... і пляма під губою. То він не потонув! Але як же це? Як таке могло статися?
Надивувавшись удосталь, Антонім побачив, що до того дурня наближаються на конях троє вершників — Вернидуб і псевдореєстровці. Вершники закружляли навколо парубка, але той, не відповідаючи на їхні слова, впевнено крокував до мажі Ничипора. Коли підійшов ближче, Антонім ще раз зойкнув. Як він це міг прогавити?! Аж тепер він чітко побачив, що той дурень — зовсім не дурень. Чуб у парубка на голові вказував на те, що це козак, і козак шановний, який відзначився в походах і боях.
— Ах я дурень... Який же я дурень! Усе бідкався, чому не можу схопити якогось дурня. А як такого схопиш... — тихо застогнав пан Дзевульський.
Той парубок, якого не інакше як козаком і величати тепер слід було, навіть не глянувши на пана помічника комісара, спритно застрибнув на мажу.
— Здоров будь, дядьку Ничипоре. Побачиш сина свого Хветька, перекажи від мене подяку за те, що про коня дбав та під подільський лаз біля Дніпра привів.
— Скажу. Обов’язково. Хветько твоїй подяці зрадіє.
— То й добре, — сказав козак і грізно глянув на Йонатана. — Ану, шинкарю, посунься.
Шинкар тут же опинився біля Ничипора, до якого, щоб не піддатися приниженню, посунувся й Антонім. Не звертаючи уваги на погляди з усіх боків, козак перевернув кілька бичачих шкур. Потім відкинув мішки з товаром і речами чумака. Нарешті знайшов те, що шукав, і вигукнув: