Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 37)

— А ось і він!

Випроставшись, козак урочисто підніс над головою... меч Сагайдачного!

Цей меч неможливо було не впізнати.

Важкий, масивний, страхітливий! Такими й були мечі грізних і непереможних тевтонських лицарів. Непереможних до того славного часу, коли на поле бою біля селища Ґрюнвальд[149], а точніше, між Танненберґом, Ґрюнвальдом і Людвіґсдорфом, зійшлися в запеклому бою об’єднані війська польського короля Владислава II Ягайла і великого князя литовського Вітовта проти незламного Тевтонського ордена.

У тій битві більшість лицарів ордена була вбита або взята в полон. До рук переможців потрапило безліч зброї та обладунків.

Але найбажанішими трофеями були славетні тевтонські лицарські мечі! Це символізувало перемогу над могутнім — а в ордені інших і не було — лицарем. А крім того, добути такий меч — велика удача, адже таємниці зброярів Тевтонського ордена так і залишилися нерозгаданими.

Такий меч не темнів, не брався корозією, не кришився, не тупився. А ще він був так добре збалансований, що з ним легко можна було впоратися однією рукою, що дуже важливо в кінному бою, а також тоді, коли в другій руці доводиться тримати щит. Меч легко розсікав залізо, а натягнутий ланцюг розрізав, як звичайну мотузку.

Але ті часи минули. Не стало неймовірно могутніх мечоносців, яким під силу було махати таким тягарем. Та й сутички стали зовсім іншими. Вигідніше й легше було боротися на шаблях. Тепер досвідчений шабельник так керував своєю зброєю, що, здавалося, навколо нього утворюється непроникний залізний щит. Та й за часів швидких переміщень, погонь і переслідувань шабля значно зручніша від важкого і довголезого меча.

Антонім Дзевульський тільки на папері бачив цей меч. Але він так майстерно був змальований, із такою педантичністю й пунктуальністю, що, тільки глянувши на клинок, можна вже було детально й не розглядати ефес і рукоять, щоб переконатися, що це той самісінький меч.

Клинок із широкою штабою, паралельними лезами й округлим бойовим кінцем призначався для завдавання вершником потужних рубальних ударів по добре захищеному супротивникові. Неглибокий центральний дол клинка закінчувався ще до середини штаби. Обабіч дола від п’яти прорізані численні короткі долики й борозенки, які закінчувалися хрестиками та серпиками. Це були славнозвісні клейма — «гурди»! І, звісно, той самий горезвісний напис на зовнішньому боці клинка: «VLADISLAVS + + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum». Можна було переконатися, що це саме той меч, і з ефесу та рукояті. Але меч був у руках того, кому не скажеш: «Дай-но придивитися і переконатися». Меч королевича Владислава тримав грізний у своєму бойовому вмінні козак, а не той дурень, якого, здавалося, простіше простого притиснути до нігтя.

— Це меч Сагайдачного. Я тримав його в руках, коли покійний гетьман вручав мені запечатану грамоту, що мені з ним робити після смерті раба Божого Петра, — озвався пан Ковальський і з подивом вигукнув: — Але як?

— І я тримав його в руках, — так само озвався пан Бродський і теж вигукнув: — Але як він опинився тут?

— То що, брати Звані, підтвердилися мої слова? Казав я вам, що побачите в степу те, що вас неабияк здивує! — голосно й сердечно розсміявся Вернидуб.

— Вразив! До нестями вразив! — підтвердили брати Звані.

— І все ж: як? У тому озері болотному я дна не сягнув. А плавати і пірнати я точно краще за всіх у цих краях вмію! — не бажав заспокоїтися пан Ковальський.

— Якщо побажає брат Іван, він вам пояснить, — знову розсміявся січовик.

— А що тут не зрозуміти? Бачили ми, як кидав козак у воду меч. Але чи той самий? Бачили ми частину клинка — й то здалеку. За тим мечем всі ми й полювали — а про іншого й думати не могли. Ось козак цим і скористався. Показав те, що ми бажали побачити. Тому й повірили, що він назавжди втопив меч королевича Владислава. Дуже розумно, козаче. Мій уклін твоїй винахідливості, — з усмішкою пояснив пан Дзевульський, а відтак цілком серйозно вклонився козакові Івану. — Одне не зрозумію: як ти не втонув? А якщо не втонув, то як мої таємники тебе живого проморгали?

— А тут я слово скажу, — озвався Вернидуб. — Коли ти, ляше, шепнув, кого тобі на очі поставити, я одразу зрозумів, що шукаєш ти брата мого, славного козака Івана Сірка. Лише в нього на цьому білому світі є родима пляма під губою. Погодився шукати не для того, щоб зрадити колишнього товариша по куреню, якому сам Сагайда вклонився, запрошуючи до себе в джури, а щоб вам, клятим ляхам, не дістався він на тортури й кару. Знаю його з дитинства. І якщо за нього стільки золота дають та стільки досвідчених вояків піймати його посилають, значить, він щось таке вчинив, про що на Січі будуть рік говорити. А клявся я батьком Лугом і матір’ю Січчю, тому й клятви своєї порушити не смію. І не порушив! Клявся, ляше, що поставлю перед тобою тих, кого ти шукаєш, — і поставив. Ось вони — ті два реєстрові козаки, які в реєстрі й не були ніколи. Ось і парубок із плямою під губою. Угоду ми виконали — тож давай гроші!

І Вернидуб, як і в Чигирині, простягнув свою широку долоню. Пан Дзевульський скрушно хитнув головою і, поки діставав золото, сказав:

— Значить, тому й викрали мене, щоб дотримати свого слова. Звісно, для вас простіше завести мене вглиб степу, ніж шукати на Замковій горі в Києві. Та ще й наражати на небезпеку своїх товаришів. Товариство на Січі — це її основа. Мені це відомо. Наразі мені зрозуміло все. Ну майже все. Але як же вижив Іван у болоті?

— Може, коли-небудь і розповім тобі, ляше. Може, того Боженька й побажає. Але не зараз і не здуру. Те бачили панове козаки Вернидуб і Хрумало. Тому і не пішли відразу, а чекали, поки твої таємники заспокояться. Потім я їм сказав, де ми зустрінемося. Ось і зустрілися, — всміхнувся Іван.

— Значить, усе це хитро влаштовано. І вів ти нас, козаче, в той ліс і на те озеро свідомо і з метою. Меч навіки згинув, а з ним і злодій...

— Зі злодієм легше! Якщо не бажаєш, щоб брат Іван тобі голову відірвав, — суворо сказав Вернидуб.

— Ну що ж... Так то й так, — тяжко зітхнув пан Дзевульський, вкладаючи в долоню січовика відраховані монети. І потряс у повітрі кошелем: — А решта?

— Плату ми отримали. Якщо бажаєш, можеш додати ще два золоті за частування на тому березі Дніпра. А якщо не бажаєш... — знизав плечима Вернидуб. — Можеш іти на всі чотири сторони разом зі своїм золотом.

Антонім покосився на меч у руках козака Івана і так само знизав плечима.

— Сам? Куди? Коня тут у вас не купиш. У Дикому полі на них немає ціни. Вкрасти у вас не вдасться. Тож... Якщо не вирішите вбити або залишити на поталу вовкам і на радість ординцям, поїду з чумаками до Криму. Якщо погодиться отаман узяти ще одного працівника. До роботи я звичний і доведу це. До того ж у мене є гроші. Можу дати на справу торгову. З чумаками, дасть Бог, і до Києва повернуся. Провини на них немає ніякої. Тож боятися мене і моєї служби їм немає потреби.

— Це так, — погодився Вернидуб. — Але якщо ти зрадиш своєму слову, то... Сам знаєш... І з ліжка на Замковій горі викрадемо.

— На це ви майстри. Згоден. Мені навіть спокійніше на душі стало, коли все роз’яснилося. І...

Цього не очікував ніхто, але це сталося.

— Усім усе зрозуміло. Ось тільки мені нічого не зрозуміло, — вибухнув обуренням завжди покірний і боязкий шинкар Йонатан. — Відірвали мене від дружини, дітей... Від шинку! Змусили страждати, палили мене зсередини клятою горілкою! Цілий день, як немовля, проходив з голим задом. І ось тепер я посеред найнебезпечнішого на землі місця, яке насправді ще більш небезпечне, ніж про нього говорять, і мені не зрозуміло, як бути і що робить зараз моя безцінна дружина Юдіт?!

Над чумацькою валкою повисла тиша. Ні, не перестали стогнати й верещати колеса завантажених маж. Не перестали перегукуватися ховрахи й птиці в траві. Все ще гудів степ під тисячними стадами копитних, які мчали в різних напрямках. Просто разом усе замовкло: чумаки, і їхні попутники — козаки, лях, і... розгніваний Йонатан. Останній від тієї тиші аж потом покрився. Може, й весь випарувався б рідиною, але тут усі разом — за винятком, ясна річ, самого шинкаря — вибухнули небувало голосним і дружним сміхом!

Усім чомусь раптом уявилася ця Юдіт — красива, з широким задом та пишними грудьми; і те уявилося, чим вона займається в той час, коли її худющого і незавидного чоловіка відвезли на край світу. Хотілося пожартувати, навіть слова придумувалися відразу, але вигукнути їх не було жодної змоги. Сам пан отаман чумацький Тадей, перед тим покинувши голову валки, дочекався мажі, біля якої йшла така цікава розмова. І бажав щось сказати. І вперше за довгі роки чумацтва не зміг. Так його розбирало від сміху, що він аж заплакав. А побачивши ті сльози, чумаки, які проїжджали повз нього, ще дужче залилися сміхом — і, ридаючи, розмазували по червоних обличчях веселі струмочки.

Розділ шостий

Відтоді став Йонатан потрібною людиною в чумацькій валці. Що може бути нудніше від дороги в степу для тих, хто вже три-чотири рази нею на мажі проїхав? Та й немає тієї дороги. Є напрямок, у якому й веде отаман. А так — трава і трава, де-не-де пагорб, а частіше давня могила. Коли не глянеш у небо — сонце очі сліпить, а під ним, здається, все той самий орел-степовик висить і втоми не знає.