Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 38)

Двічі, а то й тричі на день чумаки змащували дьогтем осі та колеса. Для цього позаду кожної мажі висіла мазниця, а в ній стирчав квач. І все ж за кілька годин навантажені мажі починали скрипіти.

Того вечора махнув на шинкаря рукою Ничипір і сказав:

— Якщо отаман не проганяє тебе, візьму в роботу. Робитимеш, що скажу. За це поїтиму, годуватиму і за Дніпро назад вивезу. А що не так... Широкий степ, а шляхів у ньому для самотнього пішохода два — смерть або неволя. Як там, у неволі, — за Перекопом побачиш. Далі соляних озер не підемо. Там є такі. Є поруч і селище. Тузла зветься. Звідти женуть на озеро... Точніше, на те, що від озера залишилося під пекучим кримським сонцем. А залишилася на дні сіль. Ото її вдень і вночі виламують невільники. Хоч і одягнені ті нещасні з ніг до голови у шкіри, але то їх не особливо рятує. Сіль і піт швидко до їхньої власної шкіри добираються і роз’їдають її. Найменша рана — і все, ти не працівник. Так що в наглядачів і батогів немає. А тих, що провинилися, просто кидають в солоні ями. Більше трьох днів у них ніхто не прожив.

— Таке навіть слухати страшно, — здригнувся Йонатан. — Як цю сіль... Прости, Ничипоре...

— І купуємо, і продаємо. Жити потрібно. А яке життя без солі? Ти ж казав, що шинок маєш у Києві. То й сам розумієш...

— Так. Без солі, як і без горілки... Хто прийде, хто заплатить? — похитав головою шинкар. — І все-таки, як ви не боїтеся в той Крим іти, через ті степи? Я б нізащо...

Ничипір розсміявся:

— Такими вас Бог створив. Шинкар — він і є шинкар. Куди йому до козака. А ми, чумаки, — ті ж козаки, а може, й важливіші, бо багато всього потрібного робимо. А що стосується Криму... Мій дід за Карпатські гори мажею ходив. Там сіль із глибоких ям баддями разом із водою дістають. Таких глибоких ям, що людина якщо спуститься, то враз задихнеться. Тому ті бадді на довгих мотузках тягають за допомогою колеса і коней. Від того та сіль у п’ять разів дорожча від кримської. То сам подумай, куди нам вигідніше.

— Зрозуміло, що до Криму, — погодився Йонатан. — Але все ж...

За розмовами і вечір набіг.

Досвідчений отаман так дорогу проклав, що до заходу сонця ще на одне озерце вийшли. Стоянка для шинкаря стала роботою. Подай, принеси, вола відв’яжи, воза придержи, мажу плечем нахили... Подати, принести — то справа шинкаря. А ось плечем підняти важенного воза... Так можна й грижу нажити. А то й дві. Краще вже спина зігнеться. І спина зігнулася — на задоволення всім чумакам. Так кумедно стогнав і кривлявся шинкар, так корчив обличчя і розставляв при ходьбі ноги, зігнуті від болю, що чумацький табір знову накрила хвиля сміху.

Припинився той сміх після того, як Ничипір вилікував спину шинкаря одним словом:

— Прожену!

Одразу вийшла вся хвороба з Йонатана, а чумаки знову в регіт.

— Наш Ничипір як Ісус — самим словом лікує!

Сміявся і Антонім Дзевульський. Натішившись удосталь, знову за думи тяжкі взявся. Уже багато передумав і вирішив, що правильно вчинив, не покинувши на свій страх і ризик чумацьку валку.

Це перше, — а є і головне. Розмріявся помічник ясновельможного пана комісара і уявив, як він в’їжджає у ворота Замкової гори. А перед воротами стоїть неабияк здивований пан комісар, а ще київський воєвода і безліч шляхетного панства. І всі кричать Антоніму «Віват!», а київські молодиці кидають під ноги його коня квіти й віночки. І все це свято завдяки тому, що пан Дзевульський тримає високо над головою меч королевича Владислава! А потім улаштують на честь пана Дзевульського бенкет. І будуть там усі, крім чумаків, козаків, козацького кулешу та шинкаря Йонатана.

Добре мріялося, та насправді розумів досвідчений таємник, що не буде гарячого прийому на Замковій горі. Для пана комісара меч остаточно і безповоротно зник. Значить, справа закрита і про неї можна забути. Так він, певно, й доповів королю та сейму. А якщо раптом явиться Антонім із тим мечем, тоді пан комісар потрапить у дуже незручне становище. А втім, меч може «спливти». Мало що придумають ці хитромудрі козаки. Може, вони або владики православні й бажають погубити пана комісара, а з ним і його таємну службу. Може, ще й бунт якийсь піднімуть із тим мечем. Ось і виходить, що зобов’язаний пан помічник комісара послужити Речі Посполитій. Скористатися нагодою і вкрасти, знищити — все одно, але вирвати ту реліквію з козацьких рук.

З такими думками й пішов він туди, де зібралися козаки викурити люльки після ситної вечері. Прихопив кирею Ничипора, закутався в неї і каптур на голову натягнув. І став схожий на чумака, що у вечірній прохолоді кутається в одежину. Таких багато по табору вештається. Виспляться за день на мажі, а вночі все не вкладуться.

— Завтра зранечку підемо на Січ, — пихкаючи люлькою, сказав Вернидуб.

— Справу свою ми зробили. Тут закінчуються наші землі, які гетьман Ружинський в орди забрав. Далі для козака — тільки з боєм. Та й справді варто на Січ навідатися. Давненько курінного кулешу не їли. І в чумаків смачний він, але той, що готують у курені... О-о-о-! — захитав головою від задоволення Хрумало.

— На тебе подивишся, брате Хрумале, то ти ніби взагалі не їси. Худющий, як тінь. А ім’я в тебе таке, ніби ти нічим іншим і не зайнятий, лише хрумаєш і хрумаєш, — засміявся пан Бродський.

Його сміх підтримали козаки.

— Тому він і Хрумало, що худий такий. На Січі звична справа давати жартівливі прізвиська. Низького зросту — Довбня, височенний і міцний — Малюк, із потворним від шрамів обличчям — Красунчик. А надто розумний — то Дурноляп!

І від цих пояснень Вернидуба знову засміялися козаки.

— А зараз дозвольте нам уклонитися і стати разом з молодими козаками на варту. Ніч можете спати спокійно. А на світанку нас уже не буде.

Із цими словами Хрумало піднявся і вклонився. Слідом за ним попрощався і Вернидуб.

Коли січовики пішли, брати Звані та козак Іван довго мовчали. Після третьої люльки пан Ковальський зітхнув і сказав:

— І я вранці піду з козаками. З ними буде спокійніше.

— І мене не забудь розбудити, пане Ковальський, — попросив його пан Бродський.

Після довгого мовчання почувся дивний смішок. Тихо, ніби підкашлюючи, сміявся Іван Сірко.

— Що таке, Іване?

— Що смішного?

Майже одночасно запитали брати Звані.

— Не сміюсь я, а радію, — відповів Іван.

— І чого ж ти радієш? — поцікавився пан Ковальський.

Зітхнув молодий козак і після паузи відповів:

— Радію від того, що продовжу разом із вами шлях.

— І куди? Назад до Дніпра? — вирішив уточнити про всяк випадок пан Бродський.

— Ні. Не до великої води. А підемо ми з вами, брати Звані, до Перекопу і далі, — спокійно і впевнено мовив Іван.

— Я бачив, який у тебе кінь. І зрозумів, чому ми не могли тебе наздогнати й вистежити, незважаючи на те, що з нами був Сич...

— Сич — то мій давній знайомий, — перебив пана Ковальського козак.

— О! Як мені хочеться поглянути в очі владиці Єзекіїлю! З його руки у тебе меч опинився. Так от... Ти шанований козак серед своїх товаришів і побратимів. Але це ніяк не вплине на моє рішення повернутися за Дніпро.

— І моє таке ж рішення, — підтримав брата Званого пан Бродський.

— А слово клятви, дане гетьману? Він вас звав. Тому ви й Звані, — трохи підвищив голос Іван.

Першим озвався збентежений пан Ковальський:

— Правда твоя. Клятву давав і не відмовляюся. Але обставини змінилися, тож тут немає нашої провини. Ось він, меч гетьмана, біля тебе. А в мене тільки ось це.

— І в мене...

Брати Звані показали козакові паперове ошмаття — все, що залишилося від розпоряджень покійного гетьмана.

— Розмокли у воді, поки ми в тому клятому озері в Чорному лісі відсиджувалися. Ні слова не залишилося. Тож... Не дізнаємося ми, яка була воля покійного гетьмана і як нам слід учинити з його мечем. Служба наша закінчена, — з полегшенням видихнув пан Ковальський.

— Не закінчена, — впевнено мовив молодий козак.

— Що це означає? — стримуючись, запитав пан Бродський.

— А значить це те, що ви, брати Звані, маєте пригадати, що кожен із вас отримав у той момент, коли вручалися поручительські сувої...

Обидва співрозмовники козака тут-таки поклали руку на груди.

— Ось і зніміть ті золоті медальйони з образами Божої Матері. Ось і дивіться на них. Бачите?

— Я думав, що то ласка від гетьмана за мою вірність йому, — мовив у задумі пан Ковальський.

— Так і є. Ось тільки не знали ви, та й не сказав вам гетьман, що це не просто медальйони, а коробочки з таємним механізмом. Дайте мені й присвітіть смолоскипом.

Брати Звані стали обабіч козака і піднесли до його рук невеликі смолоскипи. І з подивом побачили, як довгі й спритні пальці Івана відкрили медальйони і дістали з них шматочки шовку.

— Це тобі, а це тобі.

— Це не з мого медальйона, — затявся пан Бродський.

— Несуттєво, — всміхнувся козак. — На тих шовкових хусточках один і той самий текст. Цей текст був і на ваших сувоях, які ви згубили. Хоча... Ти маєш рацію. Візьміть свої.

— Згубили... У цьому є і твоя вина, — нагадав пан Ковальський. — Але як ми можемо бути певні, що це той текст, який нас зобов’язує до служби.

— А подивіться внизу, коли прочитаєте вишитий текст. Там і знайдете підтвердження волі гетьмана.

— Ах! — незабаром вигукнув пан Ковальський.

— Так і є, — погодився пан Бродський.