Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 40)

— То слово давніх еллінів. Філософія... — почав з натугою джура і тут-таки став плутатися. — Осягнення розумом і незмінна структура... Те, що... Прообраз речей у божественному розумі...

Гетьман від щирого серця розсміявся. Потім закашлявся і схилився над своєю скаліченою рукою. Посидівши так трохи, Петро Конашевич випростався і підійшов до столу.

— Гаразд, це ми з тобою потім запишемо. Філософія, брате мій, це теж зброя.

— Вона, як і наука військова, не всім досяжна...

— Нехай і так. А тим часом продовжимо нашу книгу на науку нащадкам близьким і далеким...

Так ходив гетьман з кутка в куток і неспішно говорив. І потрібно було встигнути за тими словами, — бо, викладені на папері, вони й ставали тією ідеєю.

Ох і мучив брат Сагайда тою писаниною. Велів своєму джурі казати всім, що грамоти Іван не навчений і навіть не знає, як відточується перо, — а сам до глибокої ночі змушував писати. І писати каліграфічно! Так і казав:

— У кого букви рівні, з однаковим нахилом і гарними завитками, той володіє двома найнеобхіднішими в наш час перевагами: гострим розумом і непереможною шаблею.

Шаблею — це зрозуміло. Після тих каліграфічних вправ рука міцна і рухи точні й розважливі. А ось розум...

— Це ще відчуєш, — сміявся брат-гетьман.

А потім, після тривалої писанини, коли рука аж німіла, звучав новий наказ від великого гетьмана:

— Діставай, Іване, голку з ниткою і шовк білий. Будемо ті літерки не писати, якщо вже ти так втомився, а вишивати!

— Знову, — тихо заскиглив джура.

На те скиглення гетьман лише всміхнувся, як старший брат, люблячий батько і мудрий наставник.

А вишивка та здавалася і соромливою, і дуже складною — після багатьох годин каліграфічних вправ. Тепер Іванові Сірку так уже не здається. На користь пішло те вишивання. Рука ще вправнішою стала, а шовкові листи закликали до виконання задуманого тих, хто був потрібен, — братів Званих!

Уранці пірнули в степові трави вже без січовиків. Дивна річ, як за ніч піднялася трава! Чи то землі в цьому степу такі поживні, чи то роси такі цілющі, чи самі ангели в тих травах ночують. Важко було волам тягти мажі по трав’яних хвилях цього безкрайнього зеленого моря вчора, — а сьогодні стало ще важче.

До полудня на пагорбі з’явилися перші кінні ординці. Вони щось прокричали, і на той крик відповів отаман. Ближче до заходу сонця на непоказному конику до отамана під’їхав старий татарин. Незважаючи на роки, він спритно перестрибнув зі свого коника на лавку отамана. Про що говорили, Антонім не чув, бо сьогодні батова Ничипора, згідно з неписаними правилами чергування під час чумацького переходу, опинилася майже в кінці валки. Було тільки видно, що на коня старий ледве заліз — мабуть, добряче начастувався.

— То Арсен[151] — ага, кум нашого отамана Тадея. З ним два дні буде спокійно. Візьме двох коней. Він не жадібний. Дружбою з кумом дорожить, — сказав на те Ничипір.

— Кум? — щиро здивувався Антонім.

— А що? Були часи, коли мирно сусідили русини й татари з Криму. Торгували, мінялися товаром, а якщо почубляться за пасовища, то разом старійшини й судили. Це потім турок сказав ординцям в’язати сусідів — мовляв, вони ваші й наші раби. Відтоді і ллються кров та сльози ріками. Тільки є й розумні і з нашого, і з того боку кордону. А найрозумніші родичаються як куми і кревні брати.

— Бути того не може. Ніколи про таке не чув, — не повірив пан Дзевульський.

— Тьху на тебе! Лях і є лях. Як не крути. Без вас було б легше і жити, і дружити. Бач, скільки козаків зі степу вийшло. Скільки татар на Січі! А в них сім’ї і родичів тьма. Ось і виходить, що рубаються кожен за свою правду, а потім разом м’ясо в казанах варять і діточок ворогів на руках тримають та батьками хрещеними їм стають. А то й цілі місяці в гостях одні в одних бувають. Цікаво, хто як живе і полює.

— Татари — непримиренні вороги наші, — твердо стояв на своєму пан помічник комісара.

— А Липська хоругва?[152]

Здригнувся Антонім Дзевульський. Він і не помітив, як на задок мажі заліз козак Іван.

— Казали мені, що королі польські своїми указами дарували татарам можливість зберегти свої звичаї на території Речі Посполитої, навіть мусульманство! Їм дозволили одружуватися з місцевими жінками як католицького, так і православного віросповідання. А тих, хто особливо в боях відзначився, король навіть ушановує шляхетством!

Відомо це. І правду каже козак, але то інші — цивілізовані татари! Які сторіччя вірно служили королям Польщі та великим князям литовським. І тепер Річ Посполита може на них спертися і в боротьбі з бусурманами, і, якщо буде на те воля Божа та королівська, — з козаками. Але про це пан Дзевульський не обмовився й словом. Після того, як цей Іван покликав його викурити люльку тієї ночі, тримався від нього Антонім якнайдалі. Не кожен козак бачить у темряві, як кішка. А може, він не просто так покликав поляка, а Антонім сам себе видав?

Але то було справжнє знущання, коли цей Сірко розповідав, як кружляв навколо пана помічника комісара і його таємників. Брати Звані заливалися сміхом — і не подумав би, що й вони отримали під хвіст ляща від того, кого називали дурнем. Вони сприймали як кумедію розповідь про те, як Іван сидів за деревом і слухав, як дідуган відправляє загін ляхів під три чорти. Ще про те, як славно повечеряв козак за тим столом, що приготував Шима Краківський. Дивовижно! Невже так перепилися, що на очі таємників більма напливли і ніхто з них не помітив дармоїда, та ще й того, якого вони розшукують? А він за їхнім столом їсть і п’є! Мабуть, просто не чекали такого зухвальства... Найприкріше було слухати про те, як Іван скрутив трьох найдосвідченіших таємників пана Собеського біля злощасних трьох джерел у лісі біля хутора Суботів. Але як пропав з виду біля Печерської Лаври — не захотів сказати. Видно, думав, що той секрет йому ще в житті знадобиться.

На прощання козак поплескав пана Дзевульського по плечу:

— Цікаво буде на тебе, ляше, подивитися в бою. Який ти таємник!

Ні, у бій із ним пан Дзевульський не піде, та й розмовляти не стане. Це зрозумів Іван, але тільки глянув жорстко.

За два дні вийшли на славетний Муравський шлях. Ніяка це не дорога — ями та вибоїни. Зате трава за багато століть вибита. Тож валка пішла трохи швидше. Тепер за світловий день проходили до чотирьох козацьких миль[153].

Того дня Іван приніс для пана Дзевульського та Йонатана виварений у дьогті чумацький одяг. Тепер і він сам, і брати Звані були чорні й у цьому одязі не виділялися серед чумаків. Як не скрипів зубами Антонім, але довелося вдягати на тіло цей сморід. Якби хто зі шляхти побачив зараз помічника комісара, то не пожалів би коня, щоб об’їхати всю околицю й розповісти дамам і кавалерам про такий конфуз із паном Дзевульським.

Ночами вже ставили мажі в коло і заганяли всередину биків. Залишившись без коней, брати Звані, які покірно віддали їх, за наказом цього Сірка, татарину, кумові отамана, теж не ставали до балачок з Іваном. Та й він не напрошувався на розмови ні з ким. За винятком, мабуть, Ничипора й отамана чумацької валки.

Одного разу в степу почувся гуркіт.

— Гроза? Буде дощ? — зрадів Антонім.

— Дощу не буде. А ось гроза може бути, — незрозуміло відповів Ничипір і велів Йонатану й панові Дзевульському дістати з-під шкур мушкети і зарядити їх.

Незабаром із хмари пилу вирвався татарський чамбул. Вершники тікали від погоні, пригнувшись до ший своїх коней. Не зупиняючи валку, досвідчені чумаки простежили зі зброєю в руках, як за сотню кроків від отаманської мажі слідом утікачів пронісся ще один татарський чамбул, у якому було кілька стрільців з рушниць. Вони стріляли й заряджали рушниці на бігу. Мабуть, просто гнали своїх ворогів пострілами, не завдаючи їм шкоди.

— Ці ще повернуться, — похмуро зауважив Ничипір.

А ввечері навколо чумацького табору багатоголосо завили вовки.

— Ходімо, ляше, — Сірко розбудив опівночі Антоніма.

Як не клявся собі пан Дзевульський, але не послухатися не посмів.

Довго лежали під мажами. За круговою стіною з цих маж був уже ворожий світ, повний незрозумілих і часом страшних звуків, жаху яким додавали то непроглядна темінь, коли хмари затягували місяць і зірки, то розмиті рухомі й нерухомі контури, висріблені на мить тим-таки місяцем, що виглянув із-за хмари. Розуміння того, що не на диких звірів з їхніми іклами та пазурами зараз слід зважати, а на істот більш небезпечних, змушувало тремтіти всім тілом. Але це був не страх у звичному розумінні, а стан готовності — як у мисливського собаки, який очікує команду «фас».

— Слухай, — тихо сказав козак Іван і вибрався до табору.

Повернувся за дві години з мотком мотузки і в тонких штанях, вище колін вимазаних у дьоготь. Видно, вилив на себе мазанку. Ні слова не кажучи, такі самі штани простягнув панові Дзевульському і, дочекавшись, поки той скине чумацький одяг і натягне цей сором, обмазав відкрите тіло Антоніма ганчіркою, просоченою тим-таки чорним дьогтем. Потім половину мотузки змотав на свій лікоть, а другу половину подав разом із коротким ножем помічникові комісара.

— Короткий зуб, — усміхнувся пан Дзевульський.

— А ти їм у вусі хотів поколупатися? Змотай на руку мотузку. Скільки знадобитися тим вовкам пащу зв’язати — відріжеш. Тільки шкуру не зіпсуй. Інакше тут не полюють. Ти повзи праворуч, а я ліворуч. Десь і зустрінемося. Ну, з Богом!