Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 42)

Кожне сказане отаманом слово лягало ароматним єлеєм на душу татарина-посланця. Він так і продовжував блаженно хитати головою, коли досвідчений отаман чумаків закінчив свою відповідь.

— Я Амін-мурза. Мені приємні твої слова, отамане, і я їх із задоволенням додам до тих, якими ти повідомиш великому бею, що сталося з молодими воїнами, що цієї ночі, без згоди старійшин і мудрих воїнів, вирішили відвідати твій табір.

— Ага-а-а! То це вони вовками вили, — всміхнувся Тадей.

— Молоді. Дурні ще. Зовсім діти! — широко всміхнувся татарин, оголивши міцні білі зуби. — Вони не повернулися у свій кіш. А високоповажний бей якраз виявив бажання провести ніч у цьому місці. Може, ти знаєш, де ці нероби ніжаться замість того, щоб виганяти коней на молоду траву степу?

І тоді отаман розгублено подивився навколо себе і так далеко в степ, як тільки це дозволяли його пильні очі. Потім здригнувся від якоїсь думки і відшукав очима козака Івана.

— Підійди, — тихо наказав Тадей.

Сірко смиренно наблизився до мажі.

— Слухаю тебе, батьку отамане.

— Ти б, Іване, вимився краще. А то так — побризкав по обличчю, а вся чорнота й залишилася. Точнісінько як у твого ляха. На одній мазанці спали разом?

— Та що ти таке кажеш, пане отамане, — зніяковів Іван.

— Може, щось знаєш про тих вовків? — примружив очі Тадей, і від них по всьому обличчю побігли блискавки зморщок.

— Не знаю, що й сказати...

— Але ж відповісти мурзі треба. А він має тому відповісти... бунчужному! Щось буде не так, то й ми не повернемося, і наступні валки погубимо. Може, щось скажеш про тих вовків? — тяжко зітхнув отаман.

— Про тих! — раптом пожвавився Іван Сірко. — Відходив я вранці від маж за потребою. Сиджу, ясному сонечку радію...

— Не дратуй мурзу, Іване!

— Чую: хтось скиглить... Може, то й були вовченята?

— Де? — з тривогою запитав отаман.

— Там! — знехотя махнув рукою козак.

Чи розумів мурза слова русинів? Чи міг він чути їхню тиху розмову? Чи він зрозумів? Одначе повернув коня і неспішно рушив у той бік, куди показав козак.

Зблід отаман, але ні слова не сказав. У таких справах витримка тільки на користь. Як, утім, і в усіх інших справах, крім тих, коли слід поспішати. Уважно спостерігав Тадей за татарським мурзою і не зрозумів, чому той не зупинився, не озирнувся, а, проїхавши сотню кроків, повернув коня і поспішив до свого бея.

— На добро чи на горе? — насилу вимовив отаман чумаків.

— На добро, пане отамане, — впевнено мовив Іван Сірко, і Тадеєві відлягло від серця.

Напружили свої могутні тіла чумацькі воли, зробили невеликий крок, видихнули — і пішли, куди люди велять. У травах високих попливли мажі в пахучу ранкову свіжість безкрайнього степу. Добре дихається чумакам у тій неймовірній свіжості. Ще годину-дві — і від неї не залишиться й сліду. Сухість перехопить горло, а пил сліпитиме очі.

Але поки що все пречудово видно. Головне тільки, щоб вирази облич залишалися байдужими. Яке чумакам діло до того, що дюжина ординців стоїть на колінах за декілька кроків від валки. І ніхто з них голови підняти не сміє. Зв’язані їхні руки й ноги, у роті трава, мотузками перетягнена, а над головами походжає здоровенний сердитий татарин і безжально опускає нагайку на ті голови. Не виють і не скиглять зв’язані. Провинилися і з честю несуть покарання.

— Жорстко з ними повелися, — зітхнув Антонім, що сидів поруч на лавці мажі.

— Такий у них закон, — пихкаючи люлькою, відповів Ничипір. — Провинився — отримай, як закон степу велить. Але ж б’ють не за злодійство тих татар, а за те, що дозволили себе зв’язати. І кому? Не чумакам же. Якісь спритні мисливці або воїни постаралися. Чумакам таке не під силу. Тому й зла на нас не тримають. Чудово, що всі живі й без єдиної подряпини! Значить, не пручалися й просто так ворогові в руки далися. За це зараз кров’ю і залляють свої оченята. Одначе й ханське слово негоже порушувати. Дозволив хан торгувати — значить, купцям дорога й шана. А якщо розбій, то це неповага до свого володаря. То, може, й за це їм голови нагайкою січуть. І все ж цікаво мені, хто ж їх так хитро зв’язав? А головне: ніхто того не чув і не бачив. Вправні ті мисливці були — вовків, як щенят, скрутили.

— Та-а-ак! Цікаво, — захитав головою пан Дзевульський. — Згоден. Велика то майстерність! Та чи означає це, що більше валку ординці не потурбують?

— Мабуть, так. Он бачиш: мурза свого коня біля першої мажі тримає. А з ним десяток вершників. Он уже відставати почали. Видно, в охорону валку беруть. Отже, чи то дякують за своїх, що живі залишилися, чи то сором їх мучить... Нам від того користь. Якщо татари взялися охороняти валку, то тепер можна табором у нічну оборону не ставати. А що ще добре, то це те, що можна волів на ніч на пашу в степ відганяти. Тепер жоден вовк — ні чотириногий, ні двоногий — їм не загрожуватиме. Такої спокійної дороги в Крим я й не пригадаю. Тьху-тьху... Тільки б не зурочити.

А далі дорога звертала трохи вбік — туди, де з прадавніх часів були степові колодязі. Які люди зуміли розпізнати, що саме тут серед цієї засухи є вода, — ніхто не знає. Подейкували, що це духи або демони степу в глибоких ямах душі замордовані зберігали. Від сліз тих нещасних і утворилися підземні озерця. І витягали проїжджі з неймовірної глибини воду, що була гірка й солонувата. Але воли її пили, отже, й для людей вона годилася.

Біля деяких колодязів були викладені кам’яні ями. Для того, щоб напоїти волів і коней, — дуже зручно хтось придумав. Знай собі впряжи хоч коня, хоч вола — і крути колесо, на якому мотузка з декількома відрами. І лий ту воду в ями. Однак гризла чумаків думка про те, що це не лише їм зручно, а й великому кінному війську ординців під час походу по ясир у землі русинів, ляхів і московитів.

Так неспішно і в спокої валка отамана Тадея і допливла до воріт Криму — грізної фортеці Ор-Капи[158].

— Дивись! — підвівся на передку мажі Ничипір і вказав батогом на ледь помітні над травою зубчасті вежі. — То Op-Капи. По-татарськи — «ворота на рову». По-нашому — Перекоп. Так ми й звемо ту фортецю і містечко за нею.

— Перекоп! — зітхнув пан Дзевульський.

Ось і сподобив Господь пана помічника комісара Антоніма Дзевульського побачити сумнозвісний Перекоп. І бути при цьому вільною людиною, а не рабом з арканом на шиї. До кінця днів буде про що розповідати дітям і онукам. На душі було радісно, урочисто і... неспокійно. Останнє від того, що задумав і що зобов’язаний був зробити державний службовець Речі Посполитої.

Від тих думок ноги Антоніма вже зранку стали ватяними, тому він і не піднявся поглянути на зубці фортеці, відомої в усіх куточках цивілізованого світу. Фортеці, через ворота якої в тяжке рабство пройшли мільйони нещасних християн, обливаючись сльозами і проклинаючи свою долю та короля Речі Посполитої, який їх не захистив.

Сьогодні мажа Ничипора йшла за дві від отаманської, пофарбованої в яскраво-червоний колір, із багатим різьбленням; роги міцних волів позолочені, а сам отаман — у багатих парчевих шатах.

«Точнісінько як султан серед своїх чорних німаків[159]», — нарешті вичавив із себе усмішку Антонім. Звісно, він не мав нагоди бачити цих грізних вартових, які навіювали жах усім довкола. Для збереження державних і особистих таємниць султана їм вирізали язики. Німі, виконуючи волю падишаха, часто ставали катами. Отримавши шовковий шнурок, вони душили того слугу, на якого вкаже володар. Слугу — бо в падишаха не може бути друзів і соратників. Навіть великий візир був слугою султана.

Знає пан Дзевульський від наставників та людей бувалих, що у кримського хана все не так, як у султана турецького. Хоча кримський хан і нащадок Чингісхана, але на своїй землі він змушений багато з чим миритися. І перш за все з беями — главами знатних і давніх родів. Вони поряд із ханом вершили долю країни. Сам устрій ханства, заповіданий предками, давав беям такі права та повноваження, про які й не мріяли піддані при жодному дворі володарів Сходу або Європи. Традиція зобов’язувала ханів враховувати думку беїв, яка була вирішальною при обговоренні будь-якої важливої постанови. Беї користувалися правом вето щодо ханських прагнень. У руках кримських беїв перебувало найпотужніше знаряддя влади — військо, що складалося з простолюдинів бейлика[160] під проводом підлеглих беям мурз.

Таким чином хан не міг організувати жодного серйозного військового походу без згоди та участі своїх беїв. Два найбільші роди Криму — Ширини і Мансури — часто суперничали за першість серед знаті Криму. Вони постійно мірялися силою і багатством. Однак, незважаючи на таке суперництво, обидва роди дружно і славно діяли в походах і на полі бою.

Величезне військо Ширинів ішло в поході праворуч від хана, а Мансурів — ліворуч. А ще були Яшлави, Карачі, Бадраки, Арини, Аргини, Сеїт-джеуди...

Неквапно вів бесіду з отаманом Амін-мурза[161]. Нікого особливо не вихваляючи і ні про кого не забуваючи, він багато цікавого розповів про те, як усе влаштовано на землі Кримського ханства. Ось тільки знав Антонім про те, що лише військові походи і потреба ясиру змушують багато родів і племен зливатися в єдину і могутню орду — наймобільніше і найбільш дисципліноване військо, що протистоїть християнському світу. А в інший час ординці замкнуті у своїх районах проживання, звичаях, бажаннях і сприйнятті навколишнього світу.