Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 35)

— Лях є лях.

На борт мажі видерся і Йонатан. Він мовчки оглянув пустельну місцевість і повільно сповз на смердючі шкури, що на половину висоти і довжини мажі прикривали вантаж.

— Зупинись. Мені треба, — згораючи від сорому і приниження, попросив пан Дзевульський.

— Ні... не можу. Ти ж бачиш, що валка на ходу. Без наказу отамана ніхто не сміє зупинитися.

— Де той ваш отаман?

— Де й має бути. На першій у валці мажі. Але він не дозволить, поки не дійдемо до води. Він за все відповідальний.

— Якщо мені треба? — не вгамовувався пан Дзевульський.

Чумак знову обернув свою пику і всміхнувся:

— То роби через верх борту. А якщо зіскочити або ще чогось надумаєш, то пан отаман і козак Вернидуб наказали на ланцюг тебе посадити. Он він, лежить під шкурами. Повір — їхати краще, ніж іти. Та й козаки не дозволять утекти.

— А скоро та вода? — вирішив поставити останнє питання Антонім.

— До заходу сонця будемо. Там чумаками і станемо.

Довелося потреби справляти так, як сказав чумак, — на очах у шинкаря і тих чумаків, що вели свої мажі слідом.

Що таке «стати чумаком» пан Дзевульський дізнався ввечері. Перебуваючи під охороною січовиків і зарядивши свої самопали, чумаки не ставили мажі в коло, заганяючи туди волів. Це було ще попереду, на ординських землях. На кордоні з ними козацький супровід, отримавши платню, покине валку. Там уже вся надія буде на слово, дане кримським ханом, на дружбу зі степовими старійшинами і на власні самопали та шаблі.

Кому була черга дивитися за волами, ті погнали їх на водопій до невеличкого озерця. Потім вони цілу ніч наглядатимуть за тим, як пасеться худоба, і не зімкнуть очей, пам’ятаючи про порядки чумацькі. Решта поставила два величезні котли і взялася за звичне. У першому варився на всіх особливий чумацький куліш зі шкварками, солониною і зібраною в степу дикою цибулею, черемшею, щавлем і кропивою. У другому котлі кипів дьоготь — і в цю смердючу рідину чумаки по черзі опускали свої світлі особливого чумацького крою сорочки та звичайні селянські штани.

Поступово з охайно одягнених чоловіків і юнаків уся валка, включаючи отамана, перетворилася на чумаків. Так і сказав той візник, якому доручили нагляд за паном Дзевульським і шинкарем.

— Ось! Виходив Ничипір в дорогу в білому, а, дасть Бог, повернуся в чорному! Так треба, щоб хвороби, а особливо чума, не чіплялися та всяка повзуча й літаюча гидота не жалила. І що кумедно: нічим той дьоготь не відмити. Тільки вдома. Там мене чекає жінка та діти. Візьме жінка коров’ячого масла, гарячої води — та й почне прати. А потім золи додасть — і буде сорочка знову білою. Он воно як!

— Значить, тебе звуть Ничипором, — вирішив ближче познайомитися зі своїм наглядачем Антонім.

— А воно тобі треба? — махнув на нього рукою чумак і, повозившись у своїй мажі, дістав три дерев’яні миски й ложки.

Незабаром він приніс ароматного кулішу і підморгнув шинкареві:

— На доброму салі!

У відповідь шинкар низько вклонився і подякував, побажавши ще й вдалої торгівлі.

Спати довелося на тих-таки смердючих шкурах. Важко засинав пан Дзевульський. І думки про втечу заважали, і сіпання уві сні шинкаря Йонатана. Опівночі до мажі підійшов Вернидуб і тихо запитав чумака:

— А що, Ничипоре, подорожні не мали якихось особливих бажань? Може, образили?

— Мучились, як грішники на сковороді. Видно, добряче ти їх горілкою пригостив. Усю воду до вечора вихлестали. Та тю на них. А мене ніхто ще не образив. Хіба в мене ножа немає? — відповів Ничипір.

— Добре, — сказав Вернидуб і більше нічого не додав.

А вранці валку розбудив півень, що сидів у клітці на отаманській мажі, — годинник і талісман усіх чумацьких валок. Поснідавши залишками кулешу і запивши його водою з озерця, за командою отамана вирушили в дорогу.

— Куди вони нас, пане Дзевульський? — вперше за весь сумний шлях посмів звернутися до шляхтича Йонатан.

Антонім посопів, закушуючи губи, але вирішив відповісти. Все-таки вони в однаково скрутному становищі, й шинкар йому, як не дивно, ближчий, ніж надутий чумак із ножем за пазухою.

— Судячи з сонця, рухаємося в татарський степ. Уже за Дніпром — це точно. Хоч невиразно, але пригадую, як везли мене, та й тебе так само, на човні через Дніпро.

— У Крим везуть, — зойкнув шинкар і, подумавши, з надією запитав: — Може, не продадуть? Солі допоможемо в Криму набрати, відпрацюємо, і відпустять нас. Утекти, я так думаю, нам не дозволять. Та й куди? У дикий степ, на радість ординцям або на пожиток вовкам, як казав той чумак Ничипір.

Антонім промовчав, зітхнувши та вже вкотре обмацуючи в потаємній кишені каптана капшук із золотими монетами. Вони давали надію на порятунок і одночасно викликали подив: чому січовики його не роздягли, за своєю розбійницькою звичкою? І найдивніше, що навіть не обшукали, хоча точно знали, що помічник ясновельможного пана комісара має золото.

Найдужче мучило питання: що цьому Вернидубові і його товаришам потрібно від пана Дзевульського? Чи самі його муки? А може, докори сумління? Або щось іще? Що це за гра така? Незрозуміло, і від того ще болісніше...

Ближче до полудня з мажею порівнялися три вершники. Шинкар Йонатан прикрив голову руками, а Антонім піднявся над високим бортом. І побачив, що поруч із Вернидубом їхали ті самі два перевдягнені «реєстровці», за якими пан Дзевульський марно ганявся по всій Наддніпрянщині. Про всяк випадок Антонім ткнув чоботом шинкаря:

— Вони?

— Вони, — видихнув Йонатан, ледь визирнувши з-за борту. — Навіщо питати? Ти, пане Дзевульський, з ними обіймався... Там, на березі. Коли пили горілку і їли рибу. Ах, яка була риба! Просто цимус![145]А того, бородатого, я вже пробачив. Він мене перепросив...

— Може, я і з тобою обіймався? — почервонів пан Дзевульський.

— Ти ба, пам’ятає! Ось яке вийшло свято Великодня — поляк із євреєм цілувалися! — вигукнув Вернидуб, і трійця вершників зайшлася нестримним сміхом. За ними зареготали Ничипір та інші чумаки, хто чув цю розмову.

Сміялися довго — ще й від того, що Антонім не витримав і ногою кілька разів штовхнув шинкаря. Коли сміх вгамувався і вершники витерли кулаками веселі сльози, бородань спитав:

— Ніяк не збагну, пане Вернидубе, навіщо ти тягнеш у степ цих двох? Ну, нас умовив, — то справа така. Ми повірили тобі на слово — те, що тут, у степу, побачимо, неабияк здивує і втішить нас. А цих... Може, скажеш?

Антонім Дзевульський завмер. Він так само смертельно хотів знати відповідь на це запитання. Здається, помічник комісара і дихати перестав. І навіть голова шинкаря знову наполовину підвелася над бортом мажі. Однак Вернидуб лукаво всміхнувся, завернув за вухо кінчик правого вуса і...

Нічого не сказав січовик. Лише зухвало підморгнув панові Дзевульському і повів своїх нових друзів у голову валки.

Після цієї розмови Антонім ліг на волові шкури і втупився в степове небо. Незабаром навіть заснув на короткий час — поки не почув, як жалібно скиглить шинкар.

— Що сталося? — суворо запитав пан Дзевульський.

— Живіт. Так крутить... Так болить... Просто ножем ріже...

— То в шинкаря соняшниця, — навіть із деяким співчуттям сказав Ничипір. — Неприємна справа. А від чого? Може, куліш заграв, а може, вода. Вода в степу така, що трохи вип’єш — а все одно з незвички людину скрутить. Тут одна рада: знімай штани та й ходи без них. Так швидше і зручніше буде.

— То навіщо ти нам ту воду дав? — з гнівом вигукнув Антонім, вже й сам відчуваючи біль внизу живота.

— У мене дніпровська вода через вас закінчилася. А такої в степу немає. Буде ще кілька озерець, а потім лише колодязі. А вони — так собі. Більше п’ятдесяти пар волів не напоять. Тому й ходимо валкою не більше сорока маж. Якби можна більше, не так страшно було б. Коли багато чумаків, ординці побоюються нападати. Татарва зазвичай боїться хана і шанує його веління. Хан у торгівлі інтерес має. Тому й пускає чумаків до Криму по сіль. І навіть листом запрошує! Козаки казали, що кошовий того листа на кошу зачитував. Так і написано в ньому: «Сіль сталася рясно супроти минулого року. При тому води і трави в Криму, а також на шляху всюди рясно, так що дуже спокійно нині для чумаків, а для худоби кормів вистачить!» Тому ми й вийшли так рано. Це й добре, всі інші валки випередимо. Першим покупцям сіль дешевше продають. Такий у татар за Перекопом закон. Вони поважають купецькі закони і купецьке слово. Шкода, що ті, хто в степу, не такі чесні татари. На таких ми возимо рушниці й списи. Це якщо не вдається домовитися. Але в нашого отамана Тадея двоє степових мурз куми та ще один — побратим. Не пропадемо. Он скільки трави піднялося. Та яка соковита! Ось лише вода. До цієї води звикнути потрібно. Вона із запахом яйця гнилого. Але нічого — звикнете. Ось тільки соняшницю вигнати треба.

До вечора стало геть незмога. Вже давно познімали штани і сховали сором за три душі. З дозволу Ничипора стрибали з мажі й полегшувалися.

Чумаки на те не звертали уваги. Майже всі таке пережили, та й ще можуть пережити. Добре, що валка рухалася не швидше, ніж іде літня людина. Так що наздогнати «свою» мажу було нескладно. На вечірній стоянці пан Дзевульський не витримав. Простягнув Ничипору золотий і тихо сказав:

— Лікуй мене. — І після вагання: — І шинкаря теж.

Зрадівши несподіваному заробітку, чумак повеселішав.