Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 34)

Йому навіть здалося, що він чує тихий шум хвиль і навіть сплеск риб’ячого хвоста. Але ці божественні звуки природи заглушили гучні вигуки, сміх і незмінний супровід балачок цих русинів — пісні. Навіть не хотілося вслухатись у ці хамські радощі. Але це було необхідно таємнику, щоб визначитися з можливістю порятунку.

Отже, він на березі Дніпра або якоїсь річки, що впадає в цю велику ріку. Прив’язаний неподалік від халупи або куреня рибалок. Вони недавно витягли з річки великий улов і тепер радіють. Ще ці рибалки знайомі або товариші отої четвірки мерзенних викрадачів. Тому вони охоче розпалили багаття і поставили, як один із них сказав, «святковий казан».

У той казан не пошкодували благородної риби і запашних приправ. Якщо спочатку Антонім вловлював запах диму, який, втім, будив у ньому апетит, як і в кожного, хто з доісторичних часів пов’язує дим багаття з приготуванням їжі, то тепер він відчував аромат наваристої юхи.

— Білуга, осетрина та хвіст сома, — прошепотів шинкар Йонатан і тихо заскиглив.

Незабаром почався бенкет дикунів. Видно, рибалки мали запас горілки й не шкодували її. Коли від води повіяло вечірньою прохолодою, Вернидуб скрикнув:

— А, що ж так! За таку славну юху — і не дякувати? Біжи, Вухоляпе, в зимівник до Никифора. Хай не бариться й кладе на воза горілку і медовуху. На ось польське золото і дай йому, скільки скаже!

Уже до ночі від багаття потягнуло кулешем на салі й таранькою. Тоді стало дуже важко вмовляти буркотливий живіт. До ранку січовики й ті, кого вони підібрали в степу, а так само й рибалки добряче напилися. Почалися вихваляння власними ратними подвигами і подвигами братів-січовиків. Згадували, як ходили в гості до турецьких берегів, як розоряли передмістя Стамбула, як палили й грабували московські землі, як відбивалися від яничар за валами хотинського табору. Особливо багато говорили — і при цьому іржали, як коні, що почули наближення кінських наречених, — із тим, хто бився з Вернидубом на шаблях у степу.

Як зрозумів Антонім, того полонили десь у московських землях, коли він хоробро вийшов битися з безліччю козаків. Козаків ця відчайдушна хоробрість спочатку здивувала, а потім неймовірно розсмішила. Особливо те, як цей сміливець управлявся зі своєю, як вони висловилися, «штрикалкою». Мабуть, неосвіченим козакам і їхнім ще більш диким союзникам січовикам раніше не випадало зустрічати благородних воїнів-іноземців, які билися зі шпагою в руці. То особливий бій, особливе фехтування. Можна сказати, танець зі зброєю. І, мабуть, той, хто оборонявся проти багатьох ворогів, що оточили його, таки вміло орудував шпагою. Але, за старою козацькою звичкою все висміювати і так послаблювати суперника, вони підняли його на кпини і змусили гніватися. Гнів — поганий союзник фехтувальника. Можна сказати, згубний. Тому й шабля січовика виявилася сильнішою. Але той іноземець не схибив і відстояв себе в кулачному бою!

Сам гетьман Конашевич, якого козаки звали Сагайдачним, помилував того чужинця. Видно, він припав до душі козакам і гетьману, тож той навіть завів з ним щось на кшталт дружби. Але, як на пана Дзевульського, дивна й недоречна для освіченої і, можливо, шляхетної людини, що володіє шпагою, ця дружба з дикунами.

А в тому, що ці четверо січовиків і їхня компанія — справжнісінькі дикуни, пан Дзевульський переконався вже на світанку нового дня. П’яні, що аж ледве стояли на ногах, січовики почали вливати до рота Антоніму пекучу горілку. Як не пручався пан Дзевульський, але підступна рідина взяла гору над його шляхетством. Незабаром він уже й сам пив із простягнутих йому жерстяних джбанів, черпав з величезного котла рідкуватий куліш, брав участь у розмовах і навіть когось обіймав.

Згадавши про це, пан Дзевульський застогнав. Стогоном йому відповів хтось поруч. Хтось, хто навалився на його ноги, а руку підніс до шляхетного носа Антоніма. Ще декілька разів треба було возу здригнутися на вибоїнах, перш ніж пан Дзевульський зрозумів — ця скорчена, худа, кольору стародавнього пергаменту долоня належить шинкареві Йонатану.

— Матка Боска! — застогнав поляк і з огидою почав вибиратися з-під шинкаря.

Насилу сів і з подивом роззирнувся.

Зараз він був вільний від пут і їхав на чумацькій мажі — особливому возі. Такими возами їздили ті, кого вже багато років по всій уруській землі любили й остерігалися, поважали, але в дружбу особливо не лізли. Тих, у кого боялися стати на шляху — і, тим не менш, охоче позичали гроші. Тих, про кого переказували неймовірні історії й складали протяжні, як їхній шлях, пісні. Чумаки[141].

Не селяни і не міщани, не козаки і не розбійники, не родовиті купці й не базарні відкупщики. Ні — і все так! Цих людей гартували тяжкі часи, смертельні небезпеки і нескінченні шляхи, які могли збагатити сміливих і наполегливих або позбавити життя з безлічі причин.

Вони були ще задовго до козаків. Можна сказати, що козаки вийшли з душі та звитяги чумаків. І про сих, і про тих одні пісні співали — лише замінювали слово «чумак» на «козак». Вони мали багато спільного — і часто-густо допомагали одні одним.

Щойно сходили сніги з полів і показувалася трава, — ревли чумацькі воли, скрипіли мажі й чумаки збиралися на вигоні в довгі обози. Ще раз перевіряли, чи взято все необхідне для дороги: хліб, сало, масло, гречана крупа, гречане борошно для галушок та тетері[142], пшоно, а також необхідне кашоварне знаряддя — казани, таганки, сокири, ложки. А ще перевіряли та лагодили зброю.

Антонім Дзевульський часто зустрічав на дорогах чумацькі вози, що мають особливу назву — мажі! Бачив їх у литовських землях, на коронних шляхах за Львовом, у землях молдавського господаря і особливо часто — на київській і наддніпрянській землі, звідки в переважній більшості й були ті особливі люди. Там же й споруджувалися дивовижні вози, які перевозили до дев’яноста пудів вантажу[143].

Головним вантажем мажі була сіль — найцінніша кров торгівлі!

Припинялися на якийсь час війни, і зброя чекала своїх покупців. Насувався голод — і тканини, шкіра, вироби з дерева та скла, коштовності й безліч іншого, що прикрашає і робить життя людини зручнішим та приємнішим, залишалося чекати кращих часів на складах і в крамницях. Вирішив король чи інший владика — і піднялися податкові збори на товари. Заборонив — і немає тих товарів у вільному доступі. А ось сіль потрібна завжди. Яка без неї каша, шурпа, хліб? А як бути без засолювання великої кількості виловленої риби і різаного на м’ясо надлишку худоби? Як у похід іти без запасів солонини і як без солоного сала податися в сусіднє містечко або село? Навіть у голод сіль потрібна — і ще гостріше. Рубана трава, зварена шкіра, перетерті жолуді та інші рятівні страви куди приємніші, якщо приправити їх трохи сіллю. Сіллю, яку не можна заборонити і на яку не можна без бунту підвищити ціну. В деяких країнах її, як золото або срібло, вживають у розрахунках за товар і роботу. Недарма латиною вона звучить як сонце![144]

Сіль — сипучий вантаж. Від того й мажа особливої конструкції. Цей чумацький віз, призначений для перевезення вантажів на великі відстані, виготовляли виключно з міцної деревини — ясена, дуба чи граба — й кріпили дерев’яними шпильками замість залізних цвяхів. Сама ж мажа мала глибокий напівсферичний кузов, пристосований для перевезення солі, а за потреби й зерна. Кузов мажі викладався лубом чи випалювався з липового кряжа. Для того, щоб збільшити рівновагу мажі й запобігти її перекиданню, використовувалися спеціальні розпірки — люшні. Нижні кінці люшні надягалися на осі, а верхні вводилися в обручі, прикріплені по боках кузова. Крім того, мажа споряджалася важницею — жердиною для підважування застряглого воза. Заможні чумаки застосовували шкіряні покришки, орнаментували передки, люшні, насади своїх возів різьбою, прикрашали ярма волів. Для транспортування мажі застосовувалися парні запряжки волів особливої сірої породи! Щоб уберегти товар від негоди, мажі накривали просмоленою воловою шкірою.

Такою, на якій зараз приходить до тями після перепою пан Дзевульський.

Незважаючи на труську дорогу і слабкість в ногах, Антонім підвівся і зазирнув за високий борт мажі. Так і є — кругом лише степ і степ. Неозорий і безберегий, сонний і мовчазний. І битим шляхом під південним палючим сонцем повільно тягнуться з півсотні маж, піднімаючи пилюку аж до небес.

Глухому шелесту полину та пирію чумаки відповідали протяжною піснею й скрипом критих возів.

— Прокинувся, ляше? — пролунав глузливий голос.

Помічник комісара з сумом глянув на вожчика-чумака, що обернувся до нього.

Матка Боска! Яка ж огидна пика! Наче з червоної глини виліплене щось довгасте, з якого чогось витягли гострий і довгий ніс, а потім чиркнули гострою паличкою — і позначили рот. Та й губи ті неприємні. Нижня, тонесенька, заходить на верхню, ще тоншу. А над тою стирчать вуса. Саме стирчать, а не висять, як це чоловікові годиться. Що ще? Ага! Маленькі, як у свині, очі сірого кольору, а над ними кошлаті брови, які так і просяться під ножиці. І звичний чумацький ковпак з молодого баранця.

— Де я? Наказую зупинитися, — насилу польською виголосив Антонім.

У відповідь чумак сплюнув ліворуч від себе і видихнув: