Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 28)
І ось маєш тобі! Всі мовчать і очі ховають, а він крекче!
Однак не без причини. Ще годину тому Чигирин був вражений багатством цієї четвірки січовиків. Їхній одяг і прекрасні скакуни викликали заздрість у міщан і козаків Чигирина. Та й у таємників пана Дзевульського теж. Однак, люди досвідчені та тямущі, вони й оком не змигнули, коли підійшли до них ці четверо в дорогих шатах. Та й зараз тільки трохи очі скосили на ті смішні зміни, що сталися з січовиками.
Випарувалися дорогі шати — себто вклалися в сідельні торби. А може, десь у шинкаря чигиринського залишилися в потаємному місці. І дорога кінська збруя теж. Тепер на цій четвірці було те, про що вони відразу заволали, як вийшли на дорогу:
І все в тій пісні правда! Тепер, у поході, на січовиках були сорочки брудні і в дірках. Ті діри добре було видно в розстебнутих свитках із простого домотканого матеріалу, таких самих брудних і дірявих. На головах у цієї четвірки були пастуші ковпаки з овчини. З такої ж овчини були й безрукавки поверх свит. У Хрумала, який видавався таким поважним січовиком, зараз одна нога була в постолі, а друга в старому сап’яновому чоботі. А в Безштанька на ногах було щось геть дивне — ніби він щойно за шинком піймав козу, обідрав її, вирізав собі смугу шкіри й скрутив із неї два мішки, які й натягнув на ступні.
І можна було від того видовища луснути зо сміху, якби не їхні новенькі мушкети, грізні шаблі на боці й турецькі пістолі за шкіряними поясками.
Пан Дзевульський, дочекавшись пана підстаросту Ружинського, дав команду, і загін перейшов на галоп, але й це не завадило січовикам співати і голосно свистіти.
За годину коні стомилися і без команди перейшли на тиху рись, а потім і крок.
— Он від того пагорба візьмемо направо.
Пан Дзевульський у роздумах і не помітив, що Вернидуб уже довго їде праворуч від нього, відтіснивши пана Ружинського. Антонім не відповів січовикові — але, схоже, балакучому сусідові це було байдуже.
— А там, за меншими пагорбами, й буде отой славетний Чорний шлях. Вийдемо на нього і підемо до Чорного лісу. Та-а-к! То шлях знаменитий... На ньому і мої дитячі сльози. Років десять мені було, коли татарва мене, батьків моїх, сестер і братів на аркан узяла. Здавалося, на тому життя й закінчилося. Однак батько мій був не простий селянин. Ходив він на Запорожжя і багато чому навчився. Поки татарва готувалася до переправи через Дніпро, він звільнився і мене з братами розв’язав. А потім спустив на воду й перехрестив. Сам із мамкою нашою залишився. Сказав: «Бог милостивий. Один таки виживе і помститься за нас. А я з мамкою до кінця, як Богу й присягав». У селищі нашому річки не було, тож плавати ми не дуже вміли. І борсатися не можна було, бо почує орда. Тож брати мої скоро пішли дніпровським сомам на корм — без єдиного крику, щоб не виказати мене. Старший брат ще й корч до мене підштовхнути встиг. Пірнув я під той корч — так з ним за течією й пішов. Знайшли мене козаки за два дні. Так я й опинився на Січі. Пам’ятаю, підвів мене курінний отаман Данило Святоша до місця з лежанкою і сказав: «Ну, синку, оце і вся тобі домовина! А як помреш, то ще менша буде». І став я джурою старого козака Шулюка. На Січі воно так — якщо хочеш козаком стати, три роки потрібно козацький вишкіл проходити. Як нитка за голкою, ходив я за козаком Шулюком. Та не три, цілих п’ять років. Носив за ним в походах другого самопала та іншу зброю. А ще всякі припаси. Розводив багаття, ставив на нього казан з водою і шукав, що б у той казан покласти. Багатьом важливим речам навчив мене Шулюк. Із його самопала я першого свого турка й поклав. А ти, пане, убив хоч одного бусурмана?
— Так, — коротко відповів пан Дзевульський.
— Значить, і ти воїн. А то, бува, чоловік хвалиться, а сам жодного бусурмана й не зарізав. Що то за воїн, що в бою або із засідки не вбив поганця. А вбити татарина — то справа важка. А османа, якщо він стане на шабельний бій, — іще складніше. Не те що якогось волоха, московита або... Тпру! Зараза... На чотирьох копитах, і то з кроку збивається...
Не договорив січовик, але Антонім і так зрозумів. Проливав цей Вернидуб і шляхетну польську кров. І від того ще гірше стало перебувати з ним поруч.
— Я чому питаю, — мов ніде нічого, продовжив січовик. — Може, нам доведеться разом повоювати. То хочу знати, чи не втечеш ти в кущі. Хоч і з вигляду зрозуміло — немає в тебе заячого хвоста. Та й люди під тобою. Та водночас подейкували, що ти з канцелярських будеш. То теж люди хоробрі, але перо краще тримають, ніж шаблю.
— Можеш на слово повірити — і перо, і шаблю я тримаю як слід.
— То й добре, — закивав Вернидуб. — А нащо ти шинкаря з собою тягаєш?
Хотілося різко відповісти, але розуміння того, що січовик поруч — однаково що бомба з палаючим запалом, змусило стриматися.
— То так треба.
— Ну й нехай, — заплющив очі Вернидуб, трохи відстав і приєднався до своїх.
До заходу сонця вже рухалися вздовж Чорного шляху, згодом підійшли впритул до межі лісу. Там спинилися, однак пан підстароста так і не зійшов з коня, гидливо поглядаючи на те, як, розкинувши овчину на ще вогкій землі, очеретяні бродяги від усієї душі веселилися в картковій грі.
Природно, пан Ружинський хотів висловити панові Дзевульському все, що він думав про його вчинок щодо найму цих головорізів. Але він не став цього робити. Бо якщо січовики допоможуть — то й нехай, а якщо ні — буде чудова нагода доповісти про це воєводі руському, а то й іще вище, аж до короля. А можливо, й не слід доповідати, якщо його про це попросить пан комісар — і при цьому буде в боргу перед паном підстаростою.
Хотілося їсти, та й вода в дерев’яних, оббитих шкірою баклажках закінчувалася. Найгірше було таємникам — на краю лісу, який здобув таку жахливу славу. Кожної миті з-за дерев і кущів міг вистрибнути розбійник, убивця або бродяга. А ще гірше, якщо просвистить гостра ординська стріла або затягнеться на шиї волосяний аркан. Тому необхідно було щомиті бути готовим чинити опір або вскочити в сідло. Тому зброя була в руках, як і повід вірного коня.
А напруга була такою нестерпною, що постріли, які пролунали в глибині лісу, не нагнали страху, а навпаки, викликали в таємників задоволені усмішки.
— З рушниць палять, — не перестаючи роздавати карти, весело сказав січовик Хрумало.
— Схоже на те, — незворушно відповів Вернидуб.
Молоді січовики промовчали, уважно розглядаючи отриману карткову здачу і чекаючи рішення старших козаків.
Здригнувшись, пан підстароста під’їхав до каменя, на якому сидів Антонім.
— Стріляють, — спокійно повідомив пан Ружинський, поправляючи вуса.
— Чую, — кивнув помічник комісара.
— Що робитимемо?
— Нічого. Будемо чекати і схопимо кожного, хто вискочить із цього лісу.
— Мабуть, це правильно тактично, але...
Не встиг пан підстароста правильно закінчити свою, без сумніву, важливу думку. Закінчив він її інакше:
— Якого дьябла?![125]
Пан помічник комісара так само хотів вигукнути прокляття, але це було б ознакою його слабкості й визнанням помилкою того, що він найняв воїнів, якими не може командувати.
У цей час Вернидуб і Хрумало вже зникли за стовбурами дерев, а двоє їхніх молодих товаришів квапливо збирали речі й мостили їх на коней.
— Куди вони? — мимоволі запитав у них Антонім.
Той, якого звали Безштаньком, глузливо знизав плечима, а його товариш Вухоляп весело відповів:
— Сказали панове козаки, що зараз тобі твій товар перед очі поставлять.
— А ви чого не пішли? — поставив знов-таки недоречне запитання пан помічник комісара.
— А ми ще очерет зелений, щоб по тому Чорному лісу тінню ходити, як Вернидуб і Хрумало. У них під ногами й голка не хрусне, і вони жодного листочка не зачеплять. Вистежать, кого бажають, і скрутять. То велика наука! — зітхнув із заздрістю Безштанько й замовк, мабуть, вважаючи, що й так багато сказав ляхові.
Антонім Дзевульський відчув, що гнів і образа опановують його мозок. За кого вони себе мають? За яких великих воїнів чи неймовірних слідопитів? Та вони й не здогадуються, хто такий пан Дзевульський і що він може після наставництва великих учителів і набутого за роки таємної служби особистого досвіду. Впевнений у своїх таємниках, він з усмішкою звернувся до пана Ружинського:
— Пане підстаросто, зроби ласку, прийми мою команду, а мені надто вже хочеться на те поглянути. Може, наші там підмоги потребують...
— А як же...
— Я теж тінню ходити вмію, — всміхнувся пан Дзевульський і, більше не втрачаючи часу, побіг до лісу, на ходу перевіряючи рушницю й пістолі.
Затримався на краю Чорного лісу Якуб Собеський.
Здавалося вже, що все знає про той клятий ліс, — але наслухався в дорозі від поручика Сторчака таких страхів, що волів би вже покинути ту погоню. В тому, що був колись на місці лісу горбистий степ і на тих пагорбах стояли слов’янські городища, нічого дивного немає. Як і в тому, що під натиском кровожерливих степовиків люди покинули цю місцевість. І в тому, що вона заросла тепер уже столітніми дубами, грабами, в’язами, та ще й оперезала ті дерева густим чагарником. І навіть у тому, що озеро наполовину перетворилося на болото — і таке буває. Але інше!