Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 30)

Тож усі були в доброму настрої. Лише шинкар Йонатан і далі тяжко зітхав. Його терзали думки про всі ті муки, яких зазнав, а більше про прибуток, який втратив його шинок за час відсутності хазяйської руки. У тих печалях він значно відстав від загону пана комісара, але не настільки, щоб опинитися в небезпечній самоті.

Звернувши за черговий чагарник, яких у цих краях достобіса, Йонатан із подивом побачив пана Дзевульського. Той підняв праву передню ногу свого коня, поклав на коліно і з тривогою оглядав копито.

— Ага, ось ти де! — нарешті вигукнув пан помічник комісара і, діставши захалявний ніж, заходився виколупувати з-під підкови те, що змусило його коня кульгати і відстати від колони.

Із неприхованим сумом Йонатан проїхав повз пана Дзевульського, який не звернув на нього жодної уваги, і... продовжив би шлях, але тут дужа рука демона зняла його з сідла. За мить у роті шинкаря був кляп зі смердючої овечої вовни, на руках мотузка, а на голові — запилюжений мішок.

«Навіщо ти, Яхве, зробив з мене такого шлімазеля?[126]» — з гіркотою подумав Йонатан.

Розділ п’ятий

У це неможливо було повірити: досвідченого таємника, вмілого воїна, чоловіка від природи і внаслідок вишколу обережного й уважного зараз везли перекинутого через кінську спину, зв’язаного, та ще й із мішком на голові. Такої ганьби Антонім Дзевульський ще не знав — ні в Литві, ні в коронних землях Польщі, ні у Валахії, ні в Московії! І як тільки міг він піддатися вмовлянням коронного комісара й вирушити в ці дикі землі до цих диких людей?

Ніде правди діти — тим паче від себе. Багато чув, багато читав, багато вивчав документів, а головне: спілкувався з тими, кому довелося воювати пліч-о-пліч із козаками і навіть січовиками, ділити з ними здобич, спати в одному таборі, виступати в походи й тікати від ворожого переслідування. Були й інші наставники — великі знавці козацьких хитрощів і вивертів, як на війні, так і в повсякденному житті. Здається, все знав і нічого не проґавив помічник комісара.

І маєш тобі! Й оком не встиг змигнути, як із-під землі виріс січовик Хрумало, повалив, зв’язав і закинув Антоніма, як пір’їнку, на його ж таки коня. Не почув і не побачив, що сталося з шинкарем Йонатаном, але був певен — січовики не зарізали його і не залишили край дороги. Адже пан Собеський помітить відсутність свого помічника. Потім з’ясує, що немає у строю і шинкаря. І тоді пан комісар пустить таємників по сліду. Від служак Якуба Собеського ще ніхто не тікав. Не втечуть і ці викрадачі — січовики.

Без сумніву, вони бажали золота. Але за що платити? Адже заплатив Антонім чесно, коли ця четвірка видерлася зі своїх очеретів і з’явилася на його заклик. Усе як домовилися з Шимою Краківським у його шинку на перехресті. В тім числі й про додаткову оплату. Але немає товару — немає й золота. Це всім зрозуміло. Крім цих очеретяних котів, які ніколи не втрачають свою мишку. Але дивна річ: шляхтича навіть не обшукали і не витягли з потайної кишені гаманець із дзвінкою монетою. Може, вирішили, що спочатку потрібно втекти від можливої погоні, а вже потім і обчистити встигнуть, і роздягнути, а можливо, й продати в рабство. Але про це не хотілося думати.

Не хотілося думати й про шинкаря. Хоча в його нещастях була «заслуга» благородного пана Антоніма Дзевульського. Цей Йонатан лише хотів справедливого покарання тих, хто обікрав його. Учинив як чесна людина і вірнопідданий Корони. І що натомість? Потрапив під арешт, трясся за таємниками пана Дзевульського, зносячи побої та приниження. І зрештою взагалі потрапив у пекло...

Як же це нестерпно соромно, та ще й боляче — перевисати через круп коня. Особливо коли січовики пускали коней вскач.

Тим часом Антонім так і не почув ані ознак хвилювання цих очеретяних котів, ані очікуваних звуків погоні. Невже пан Собеський не відправив людей? А може, ці кляті січовики так заплутали сліди, що навіть досвідчені таємники зайшли в глухий кут і відмовилися від переслідування? І що тоді робити? Адже не стане помічник комісара байдуже чекати милості. Тим паче від січовиків, про яких наставники казали, що вони «справжні господарі свого слова»! Побажають — дадуть, побажають — заберуть назад!

— Знаєш, брате Хрумале, кого я зараз бачу?

— Знаю. Бачиш ти, брате мій Вернидубе, те ж саме, що і я.

— А знаєш, брате Хрумале, як у мене рука свербить? Ну вже просто сил бракне.

— То візьми шабельку й почухай.

— Так я й зроблю. Ану, Безштаньку, скачи до тих двох фазанів і вели їм зупинитися. З ними хоче говорити сам Вернидуб — козак Пластунського куреня!

— Ну як, зігрілися?

Чи то жартує Сич, чи то співчуває. Міг би й не питати — просидіти до сутінків по горло у воді й відчувати, як у чоботи, штани й за жупан запливає липка крижана нечисть, і при цьому не поворушити ні рукою, ні ногою, ні навіть здути комара з носа — це жахливе випробування. А нічого не вдієш. Таємники пана комісара, хоч і були зайняті важливою справою — розвішували на гілках розбійників, але час від часу зупинялися і вслухалися в ліс. Чи не трісне під ногою чужого гілка, чи не хрусне шишка в сосняку, чи не плюсне вода в озері — себто чи не затаївся де на болоті невиявлений розбійник. Ото й довелося сидіти по очі в смердючій воді, щоб не зачули їх великодосвідчені служаки, та ще ті два похмурі січовики, що кілька годин безперестанку на воду дивилися. Та й опісля, коли стемніло і Сич дозволив вилізти з води, легше не стало. Вогнища не розпалиш і не обсохнеш, адже полум’я далеко видно, та й дим за сотні кроків відчути можна. Хто дасть гарантії, що не залишився хтось зі спостерігачів у лісі навіть після того, як таємники й панцирники покинули його? Ото й сиділи в якійсь пісочній могилі — й навіть зубами не цокотіли.

І все це — за мить повного розчарування, коли багатоденна погоня закінчилася такою печаллю. Треба було пожаліти того дурня, все ж людина і раб Божий. Але розум не допускав такої милості до злодія, та ще й щасливчика, якого кінь віз куди бажав, а все не в руки братів Званих. Пробачити дурня, навіть мертвого, не можна було. Та хай хоч три дурні голови на плечах сидять — однаково не можна. Бо це ж треба таке: взяти й кинути меч покійного гетьмана в цю безодню.

А то таки справжня безодня! Щойно наступного ранку сонячні промені пробили смолу темряви Чорного лісу, пани Звані кинули жереб, і він вказав на пана Бродського. І як тільки не пірнав той — так і не досягав дна. Вирішивши, що брат Званий хитрує і не старається як слід, пірнув і пан Ковальський. І з тим же успіхом.

Геть мокрі, всі в якомусь смердючому слизі, та ще без можливості одягнутися, бо одяг за ніч не просох у вічно вологому лісі, брати Звані з полегшенням зустріли Сича, який повернувся з дозору, та його дозвіл покинути клятий Чорний ліс.

Вибралися з протилежного боку лісу. Нехай пан комісар веде своїх людей у Чигирин, а братам Званим слід висушити одяг, та й самим зігрітися. І надія лише на сонечко. А воно цього ранку було бляклим і ледачим, та ще часто ховало за хмари таке потрібне тепло.

Сич глянув на своїх похмурих супутників і всміхнувся:

— На цьому наш спільний похід закінчився. Коней наших таємники знайшли й забрали, прийнявши за розбійницькі. Тож доведеться брати ноги на плечі. Ви своєю дорогою, а я...

І Сич невизначено махнув рукою. Він так само був засмучений тим, як закінчилася ця справа, і тим, що владика Єзекіїль буде незадоволений його працею. Але він був бодай у сухій одежі. Відсидівся, де йому було зручно. Одначе вдало — таємники його не знайшли.

Так толком і не попрощавшись, Сич зійшов у найближчий яр — і в ньому зник.

— У який бік рушимо? — вичісуючи п’ятірнею з бороди водяних личинок, запитав пан Бродський.

— А тобі куди потрібно? — байдуже відповів питанням на питання пан Ковальський.

Пан Бродський знизав плечима і тяжко зітхнув.

— Пішов би у свої гори, та в козацькому одязі помітним буду. Треба переодягнутися, запастися їжею. Та й монет дзвінких на дорогу було б непогано роздобути.

— Де роздобути? — тоскно озирнув пустельний степ пан Ковальський. — До великої води потрібно йти. Там рибалки, вони юхою пригостять. Бродячий народ для них — справа звична. Там і надумаємо, як далі бути.

— То ходімо, — натягаючи вологий іще каптан, звівся на ноги пан Бродський.

І пішли вони, тримаючи зрадницьке сонце за спиною і крутячи головами на всі боки в бажанні почути, побачити і так попередити небезпеку. Хоча... Обидва брати Звані чудово розуміли, що без коней урятуватися в цих краях — справа немислима. Рушниці та пістолі втопили в болоті, піки при конях залишилися. Є шаблі та кинджали, але у відкритому степу лук і самопал — вигідніша зброя.

Так і йшли. На початку шляху швидким кроком, а до полудня значно повільніше, хоча з кожним кроком все радісніше від передчуття того, що Дніпро вже близько, може, й за тим пагорбом або гаєм. І ось... О радість! Брати Звані навіть усміхнулися один одному. Вони зачули запах диму! Здається, скоро берег. А там рибалки і бурштинового кольору юха з величезними шматками розвареної осетрини.

І тут...

— Гей, панове козаки, зупиніться. З вами поговорити хочуть. Чуєте? А якщо глухі, то зараз пістолем вуха прочищу...

Брати Звані озирнулися і зблідли. На доброму коні до них летів обвішаний зброєю ще зовсім юний волоцюга.