Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 29)

Не ходить і не живе в тому лісі звір, крім господаря-ведмедя та його мудрих радників бобрів. Не гніздиться птах, і навіть круки в зимову пору сідають на верхівки дерев, каркнуть кілька разів та й геть летять. Добрі люди туди не ходять ні по гриби, ні по ягоди. Навіть дерев там не рубають і вогнищ не палять. Прокляте там усе!

Татари в походах своїх зимових зі своєї природної дикості ще можуть пережити тиждень. І то вони з нетерпінням чекають часу, коли зможуть вирватися з цих дрімучих обіймів, де майже не буває денного світла, а ночі такі довгі, що багато разів прокидаєшся і знову впадаєш в якийсь страшний сон. А в цьому сні дерева перемовляються зловісним скрипом, вітер стогне, поранений об гілки й шипи чагарників, болото зітхає протяжним гулом та плюється смердючими бульбашками. А на валах і гнилих колодах городищ та поганських капищ бродять страшні тіні. Бродять і збираються в демонічні хороводи, від яких здригається земля і виводяться на поверхню вузлуваті корені наляканих дерев.

На короткий час, і лише влітку, в тому лісі знаходять притулок розбійники. Та не просто розбійники, а нащадки тих, хто жив колись у степових селищах. Хто був проклятий за якісь злочини і хто знає, що в лісі є безліч таємних місць. У місцях тих можна, за бажання, надійно сховатися. А ще в тому лісі є глибокі печери в кам’яній гряді та протяжні тунелі, викопані за багато століть. А ще, ще і ще...

Тож просто так заходити в той ліс пан поручик застеріг. Там можна запросто потрапити в яму з гострими кілками чи під спеціально підняту важку колоду, а то й отримати стрілу або рогатину в бік.

Ото біля лісу й задумався пан комісар. І думав би довго, та нагодився Пилип зі своїми трьома псами і, не чекаючи команди, сміливо вступив у той ворожий людині лісовий світ.

Уже за сто кроків, обійшовши безліч пасток, Якуб Собеський твердо вирішив купити в хуторянина його чудових песиків. Якої вони були породи і вишколу — не мало жодного значення. Важливим було те, що вони взяли слід дурня за запахом від його хусточки і, незважаючи на вологий ґрунт, ішли по ньому! Не кидалися на всі боки, а впевнено трималися одного напрямку. Це означало, що дурень зовсім недавно тут пройшов.

І надзвичайно важливо, що собаки не гавкали і не скиглили. Вони швидко йшли по сліду один за одним, подаючи людям сигнал, що і їм слід чинити так само. Тобто ступати крок у крок і при цьому уважно дивитися собі під ноги.

Та ось сталося те, що й мало статися.

Спершу головний, а потім і два інших собаки Пилипа зупинилися і присіли.

— Чують. Тут поруч звір або людина, — сказав на те хуторянин.

Далі таємники взялися за роботу. Маючи потрібні навички, вони обережно рушили вперед — і вже скоро мусили ухилятися від стріл. Далі пролунали перші постріли, потім звук рукопашної сутички — і згодом тріумфальні вигуки досвідчених служак пана комісара. Кількох розбійників вони вбили, ще кількох зв’язали, а за іншими кинулися в погоню.

Зупинилися лише біля покритих мохом старих валів — там їх зустрів дружний рушничний залп. Здавалося, що важко буде вибити звідти відчайдушних лісовиків, але тут до справи взялися панцирники пана Сторчака. Ці бувалі воїни вже багато разів брали укріплення, та ще й які! А ще вони були чудовими стрільцями. Зіткнувшись із такими досвідченими вояками, розбійники почали рятуватися поодинці, залишаючи захисні вали. Але таємники пана комісара вже охопили територію і незабаром притиснули лісовиків до болота. Тепер у розбійників залишалася лише надія на милість переможців. Це все ж краще, ніж упасти від кулі панцирників або булькнути на дно болота.

Розбійники покидали зброю і стали на коліна просто в прибережній трясовині.

— Той, хто мені скаже, де парубок, якого недавно привели в ліс, буде жити! — голосно сказав Якуб Собеський.

Розбійники з нерозумінням перезирнулися. Але тут із їх натовпу почувся юний голос:

— Я скажу, милостивий пане.

— Підійди, — звелів пан комісар.

Не підводячись із колін, до Якуба підповз хлопчина років п’ятнадцяти.

— Це ми з батьком привели його до лісу. Коней залишили в схованці, а самі ледве встигли дійти до скелі. Хотіли прив’язати його до каменя, там кільця стародавні залізні є, і запитати про золото. Але тут ви навідалися...

— Про золото потім розповіси. У того парубка з собою був довгий предмет, замотаний у ганчірку?

— Був! — радіючи і улесливо заглядаючи в очі панові, мовив юний розбійник. — Батько хотів забрати... Це коли ми вже були біля скелі... Але той дурень так садонув батькові, що він тільки підошвами чобіт блиснув. А я побіг по братів лісовиків...

— Веди до тієї скелі! — суворо звелів ясновельможний пан комісар. — Сподіваюся, що він звідти нікуди не подівся.

— А куди йому подітися? — здивувався юний розбійник. — Там є стежина видима, але болотна. А з іншого боку ще одна, але прихована у воді. Там потрібно знати, як пройти. А я проведу ясновельможного пана, який подарує мені життя. Тут недалеко...

Парубок стояв на краю виступу скелі, поклавши обидві руки на той предмет, що був загорнутий у ганчірку і перев’язаний тонкою конопляною мотузкою. Той предмет був йому трохи вище пояса і розширювався вгорі, тож було зручно покласти на нього руки. Дивився парубок чи то на те, як ліс занурюється в темряву ночі, чи на чорне дзеркало води... Важко було зрозуміти, чи він узагалі на щось дивився. Можливо, навіть нічого й не чув у своїй глибокій задумі — або з якихось інших причин. Це й пояснювало те, що парубок ніяк не відреагував на грізні крики поручика Сторчака, на обіцянки пана комісара, на заклики його помічника пана Дзевульського, на сигнали, які подавали руками двоє січовиків, ані навіть на спрямовану в його бік рушницю пана Ружинського.

Те, як він стояв, як тримав голову, і те, що йому немовби й діла не було до людей, які стрімко до нього наближалися, свідчило: він уже вирішив, як має бути. Чи сам вирішив, чи щось підказало йому — хіба вгадаєш з виразу обличчя дурня.

І ті, що наближалися по болотній стежці слідом за юним розбійником, і ті, що йшли по підводній стежці, що її невідь як намацали січовики, зупинилися, коли парубок різким рухом підняв той предмет і, зірвавши шнурок, оголив його наполовину.

Парубок підняв його над головою — і останній сонячний промінь кривавим відблиском ковзнув по відкритій частині леза меча. Наступної миті цей предмет полетів у воду — і в ту ж мить пролунав постріл. Парубок похитнувся, ступив крок на край каменя — і впав головою вниз у Чорне озеро Чорного лісу.

— Ох, не встиг, — скрушно мовив пан Ружинський. — Якби я вистрілив раніше, то, може, й не кинув би той дурень меча у воду. Та нічого, виловимо!

— Не виловиш, — заперечив Вернидуб.

На ці слова пан підстароста глузливо всміхнувся.

— І не смійся, ляше! — насупив брови Хрумало. — У тому місці озера немає дна. То прокляте місце.

— То ми й дурня не дістанемо? — видихнув із задоволенням після стількох випробувань пан Дзевульський.

— Навіщо він нам, той дурень? — здивувався пан комісар. — Хоча... Посилай людей. Нехай пошукають. Але якщо правда те, що сказали січовики, то нехай так і буде. Меч зник навіки — це кінець нашої справи. І, до речі, пане Дзевульський, це ти запросив цих... м-м-м... людей?

Те запитання засмутило Антоніма. І весь той вечір був похмурий пан Дзевульський. Від тих слів пана комісара — і від того, що йому завжди було огидно, коли віддавався наказ і таємники катували або страчували злочинців. Зазвичай пан Собеський проводив розслідування і виставляв винних на суд. Але бувало й таке, що сам виносив вирок, особливо там, де не було можливості утримувати й судити порушників закону. А з лісовими розбійниками був саме такий випадок. Це правильне рішення — повісити їх на кордонах лісу, з усіх боків, щоб налякати тих, хто ризикне відновити зміїне кубло в цьому проклятому місці. Лише щодо юного розбійника пан комісар дотримав слова. Той від радості навіть допоміг повісити власного батька, при цьому на прощання йому сказавши: «Видно, батьку, поживу довше, ніж ти!»

Як і сказали січовики, дна в тому місці біля каменя не було. Багато разів пірнали таємники в крижану воду, грілися горілкою і знову пірнали — та все безрезультатно. На тому пошуки й завершили.

Нічний табір розбили за милю від лісу. Підійшли вже вночі Вернидуб і Хрумало, але пан помічник комісара відповів, що угоду вони не виконали. Нікого з обумовлених людей перед ним не поставили, тому на додаткове золото можуть не розраховувати. Січовики криво всміхнулися і відступилися. Пішли вони одразу чи вранці — ніхто не міг сказати. Ось тільки перед тим, як уже мали виїжджати, з’ясувалося, що пропав каурий кінь покійного дурня, — але про це одразу ж і забули. Вовк його загриз чи січовики вкрали — однаково. Головне: справу завершено — і, як сказав пан комісар, на те воля Господа, що все так добре вийшло. При нагоді можна дорікнути владикам, які допустили крадіжку подарунка самого королевича!

На ранок вишикувалися в колону і рушили на Чигирин. Пан Собеський був у чудовому настрої — хуторянин Пилип усе-таки поступився йому своїми песиками. Певно, відчув, що краще отримати по золотому за собачий хвіст, ніж лях забере песиків, та ще й повісить поруч із розбійниками.