Виктор Вальд – Меч Сагайдачного (страница 32)

Потім підняв свій лук і налагодив на тятиву стрілу.

— Гей, козаче, мені шкода твого коня. Це не кінь. Це чистий шайтан!

— Ти хочеш убити мого Пластуна? — щиро здивувався парубок. — І чому?

— Щоб твій звір не скалічив моїх воїнів. Вони такі ж молоді, як і ти. Їм ще багато потрібно ходити по ясир, щоб вибрати собі дружину. А зі зламаними кістками й розбитою головою в поході пропадеш. Це кажу тобі я, старий воїн Хайдар. Ти знаєш, що означає моє ім’я.

Парубок погладив свого коня. Вороги відійшли на безпечну для них відстань і з повагою оглядали такого запеклого воїна, яким був цей каурий кінь.

— Твоє ім’я означає Лев! — з повагою сказав парубок і поклав руку на серце. — Моя тобі повага й шана!

Такі слова припали до серця старому воїну. І все-таки він підняв лук.

— Ти, козаче, гарна людина і на диво вмілий наїзник. За інших обставин я б з радістю запросив тебе до себе в кіш і пригостив бузою[132]. Але ти повинен зрозуміти: я привів у ці дикі козацькі землі десять славних юнаків і маю всіх їх повернути назад до їхніх юрт. Тож відпустити тебе не можу.

Старий воїн Хайдар навіть зітхнув із жалем перед тим, як відпустити тятиву. Стріла завібрувала, заспівала свою жахливу пісню смерті й уже готова була встромитися в тіло, розриваючи м’язи і кровоносні судини. Але сталося інше! Такого точно ще не бачили юні воїни, а сам Хайдар лише раз у житті! Парубок лише хитнувся в сідлі — й наступної миті підняв над головою пущену в нього з двадцяти кроків стрілу.

— Ай сотона! Ай сотона! — похитав головою старий воїн і від щастя побачити такого великого воїна засміявся й заплакав одночасно. Крізь той сміх і ті сльози він голосно вигукнув: — Убийте його!

Ординці вишикувалися обабіч доріжки і виставили перед собою списи та палиці, на деяких були прив’язані кінські щелепи.

Парубок похитав головою, схилився над вухом свого каурого, щось прошепотів, а потім видав гучний крик. І його кінь упівоберта кинувся в густий очерет.

Далеко не кожен кінь на те здатен! З малих років лоша слід навчати того, чого в природі не буває. Ніколи звичайний кінь не помчить на людей, а тим паче на виставлену перед ним смертельно небезпечну зброю. Лише бойовий кінь, вивчений і вимуштруваний, вдарить грудьми й розірве ту стіну, незважаючи на рани і біль від них. Такий бойовий кінь — уже частково хижак, якому привили звичку атакувати і бажання заподіяти шкоду. В цьому випадку очерет був тією стіною небезпеки, яку потрібно подолати за наказом вершника.

Тож кінь парубка з готовністю кинувся у високий очерет, ламаючи і розсуваючи його. Кілька списів і палиць полетіли слідом. Отямившись, ординці взялися за луки, але козак уже сховався у високому очереті й був важкою мішенню. І ось вже його каурий не відчув дна, рвонув і почав плисти. Ухопившись за гриву коня, поруч плив парубок. Він з усмішкою слухав, як на березі розгублено перегукуються татарчата. Зауважив і те, як від лінії очерету за ним у погоню попливли п’ятеро вершників, тримаючись за гриви і хвости своїх непоказних бахматів.

Широкий у цьому місці Дніпро. Ой широкий. Та ще вітер наганяє високу хвилю. І хвиля та холодом пронизує тіло, а мокрий одяг тягне на дно.

— Не витримають, — сказав парубок своєму коневі. — Ти, Пластуне, сильний і мудрий. Не поспішаєш і сили даремно не витрачаєш. Нехай ці коники татарські поспішають. Їхні господарі молоді й дурні. Навіть наздогнавши нас, полонити не зможуть. Та й не наздоженуть. Занадто слабкі ті конячки.

І справді, четверо з переслідувачів уже повернули назад до берега, вигукуючи прокляття і побажання втікачеві не дістатися до протилежного берега. Лише один продовжував погоню, не підганяючи коня і не обтяжуючи його зависанням свого тіла. Та й кінь той був більший за звичайних татарських бахматів, а отже, сильніший і, можливо, розважливіший. Рухи його у воді були плавними, без ривків і занурювання. Адже коню досить намочити вуха — і далі він втратить спокій, а тоді й вершника. Але ж татари без коня не тримаються на воді. Це не козаки, які з немовляти пірнають у пошуках рачиних нір.

— Так може й до берега дотягнути, — усміхнувся на ті зусилля парубок.

Нарешті Пластун відчув, як його передні копита чиркнули по піску. Ще одне зусилля — і кінь став на ноги, а вершник узяв його за вуздечку і завів у прибережні чагарники.

Незабаром і кінь ординця, похитуючись, вийшов на берег. Його вершник з натугою піднявся на ноги, відпльовуючись від води. І побачив сліди копит і постолів. Правильно було залишити коня, прив’язавши його до стовбура нахиленої до води верби, а самому по-котячому крастися за переслідуваним, але... У татарина зі зброї залишився тільки кинджал, який він затиснув зубами, коли з жахом помітив, що і шабля, і пістоль пішли на дно. І цьому він не міг завадити, бо мусив боротися з могутнім ворогом — крижаною водою.

Залишити на березі коня — це позбавити себе можливості втекти у разі небезпеки. А небезпека була більш ніж знайома цьому ще зовсім юному татарину.

Важко було подолати з конем у поводу перші п’ятдесят кроків прибережних заростей. Тут була не очеретяна стіна, а покриті вже густою зеленню кущі. Та й земля під ногами болотиста, липка, з безліччю коренів і каміння, вкритого слизом. Усе це неймовірно вповільнювало рух. Доводилося уважно вдивлятися: чи не ховається за покрученим стовбуром старого дерева ворог? А може, він присів за кущем або занурився в болітце й чекає, коли переслідувач опиниться на відстані стрибка? А ще ординець, як його вчили, мусить не відривати очей від сліпу — і водночас дивитися на всі боки і слухати, слухати й слухати! Може, птах з переляку закричить. Може, звір кинеться геть від гостя або підніметься хмарка комашні. Все це — сигнали, які не можна проґавити, якщо хочеш вижити.

Легше стало, коли порідшали прибережні зарості й ґрунт став міцнішим. Тепер на суміші піску та глини більш чітко вимальовувалися сліди того незвичайного козака і його коня. Можна було б скочити у сідло і з висоти коня роззирнутися, — але це могло стати смертельною помилкою, бо в сідлі воїн усе-таки менш спритний, ніж на землі, де він може сісти, впасти, стрибнути. А це так важливо в протистоянні. Був би ще вірний лук у руках або пістоль, подарунок батька, — можна було б ризикнути. А ніж — це лише витягнута рука, не більше.

За кілька кроків ординець зупинився. Так, саме на цьому місці козак теж зупинявся. А що далі? Ні, він не скочив у сідло, тому що не видно глибших ямок від кінських копит. Але далі ведуть лише круглі сліди. А слідів людини немає!

Інший воїн і не звернув би на це уваги. Він тут-таки схопився б у сідло і помчав уперед, у погоню. І загинув би неодмінно. Адже... Так і є! Цей козак пустив свого коня самого, а тоді хитро відскочив на камінь і далі на траву. Може, він сидить у кущах і чекає, щоб зайти за спину? Звична річ. Це неважко виявити, якщо мати такого мудрого і досвідченого наставника, як Хайдар.

— Козаче! Виходь! У мене лише ніж, — обернувшись до кущів, вигукнув ординець.

— А в мене і ножа немає, — почулося з інших кущів, які росли набагато лівіше від тих, до яких звертався переслідувач.

Тоді ординець миттю злетів у сідло і змусив свого коня зірватися з місця в галоп. Тільки даремно. За тими кущами козака вже не було. Довелося покружляти, поки за тридцять кроків знову не пролунав голос парубка:

— Я тут. Доганяй!

— Ти нікуди від мене не втечеш! Ще ніхто не втік від Тугая!

І почалася погоня. Погоня в степу — це біг, у якому перемагає найвитриваліший кінь і найдосвідченіший вершник. Тут важливо все: і об’єм кінських легень та серця, і міць сухожилля та м’язових зв’язок, і азарт самої тварини та її любов і повага до того, хто її виховав і вигодував. Та й від вершника в тому стрімкому бігу так само багато залежить. І не лише від того, як підігнана і використовується кінська упряж та сідло. Головне — вміти розподіляти вагу свого тіла, навантажуючи одні м’язи коня, звільняючи інші, потім знову нагинатися, приставати на стременах або відхилятися. І все це з урахуванням ґрунту, перешкод і особливостей тієї місцевості, по якій доводиться виснажувати свого вірного чотириногого друга.

За весь час погоні козак так і не дозволив скоротити відстань. Здавалося, він і не підганяє свого каурого ні окриками, ні п’ятами, а вже тим паче нагайкою, якої у нього й не було. Але при цьому кінь сам вибирав вигідний для нього спосіб бігу і немов сам вирішував, чи прискорюватися, чи знижувати швидкість руху.

Було вже далеко за полудень. Степове сонце, бажаючи краще розгледіти вершників, що мчали степом, розсунуло хмари і задихало жаром, чи допомагаючи, чи збиваючи ритм дихання тварин. Стало так спекотно, що одяг вершників геть висох. Щоправда, цьому сприяв і вітерець. На щастя, не звичайний степовий, а ніжний і грайливий. Він піднімав на крило зграї степових голубів, на яких зараз-таки з невидимої висоти падали орли, соколи і гострокрилі степові луні. Від тих швидких тіней поспішали втекти прудкі жайворонки й кулики, ховалися у високій траві красені-перепели і їхні сіренькі самиці, пірнали в рятівні нори ховрахи й степові миші. З тривогою поглядали в небо зайці й навіть лисиці, які вивели молодняк на перше полювання.

Здавалося, ось воно — життя і вся краса весняного степу! Молода соковита трава, що кликала до бенкету безліч тварин. До тих, хто жує траву, вже придивлялися хижаки, відчуваючи присмак крові. До майбутніх залишків кривавого бенкету підтягувалися стерв’ятники — як земні, так і ті, що чигають з небес. Як завжди, над килимами перших степових квітів стояли скелями і розмірено жували соковиту зелень величезні тури[133]. Вони не розуміли метушливих битв тарпанів, які все ніяк не могли поділити самок. Не розуміли й того, навіщо стадо сайгаків біжить на сонячний захід, якщо воно ще опівдні мчало на схід; як і того, чому в таку спеку тремтять усім тілом лані і щипають по одній травинці, неспокійно смикаючи на всі боки головою. Не розуміють і ведмедя, який ще вранці втік від рою розлючених бджіл, а тепер знову боком підходить до бджолиної ями.